Проповідь присвячена 70-м роковинам Львівського псевдособору і мільйонним жертвам вірних УГКЦ
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри! Цього тижня згадуємо дуже сумну й трагічну подію, а саме: 70 років тому, 8, 9 і 10 березня 1946 р. у соборі Св. Юра була ліквідована й заборонена Греко-Католицька Церква. Псевдособор заборонив діяльність і служіння Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі. Ця подія є надзвичайно трагічною, сумною, але водночас і героїчною для Греко-Католицької Церкви Галичини, Закарпаття, а також інших країн, де жили греко-католики.
Отже, у вересні 1939 р. прийшли більшовики. На нашій території в Галичині існувала так звана комуністична партія. До неї належала частина робітників, бідного селянства, а також обдурених людей. Історія каже, що більшовиків у 1939 році зустрічали з квітами, бо надіялися, що панська Польща впаде і до Галичини прийде рай. Та не так сталося, як гадалося. У журналі "Дзвін з Фатіми" надруковані свідчення Мілени Рудницької про те, що принесли більшовики до Львова. Львів змінився: у школах була заборонена релігія, сестри-монахині не мали права доступу до лікарень, повсюдно на мурах старовинного міста було розвішано портрети Леніна, Сталіна. Проте Церква ще якось жила. Почалися страшні репресії проти народу і Церкви. Але знаємо, що перебування перших більшовиків не було тривалим, бо розпочалася війна, й окупанти покинули Галицьку землю.
Друга світова війна дала новий подих українському населенню. У Львові було проголошено й підписано Акт самостійної України. То був промінчик надії на визволення нашого народу, очікування свободи. Рух українських націоналістів не тільки в Галичині, але й поза її межами, видання національної та релігійної літератури - все це мало велике значення для просвітництва всього галицького народу й України. Була утворена Українська Повстанська Армія, в рядах якої - сини і доньки греко-католицьких священиків. Греко-католицькі священики були капеланами в цій армії. Багато пастирів покинули родини й пішли разом з Армією туди, де вона переміщалася, де воювала, священики відправляли Службу Божу, благословляли перед боєм, давали розрішення, сповідали. Греко-Католицька Церква влилася в життя свого народу, даючи йому надію, на те, що прийде час, і ми здобудемо Українську державу. Звичайно, не все було так просто: по селах чинили розбої банди, замасковані під УПА і бандерівців, були й місцеві грабіжники і насильники. Було по-різному, адже тривала війна... Хіба не так є сьогодні. Триває війна, хтось виготовляє бронежилети (випадок у Львові, не знаю, як вирішилася та справа), які не відповідають стандартам якості і не можуть захистити воїнів. Є нахаби, які думають не про народ, а про свою кишеню. Так було в усі часи історії, про це говорять факти, але мета в українського народу була одна - здобути свою незалежну державу.
Греко-Католицька Церква стала підпорою для українського народу. Дух процвітав, і ми знаємо, як виховувалися Марійські Дружини і як вчили дітей зі шкільної лавки:
Ми - маленькі школярі,
Діви Марії лицарі,
Нам сила пекла не страшна,
Бо ми - Марійська Дружина!
Діво Маріє, поможи,
Як ми підем до боротьби
За справу Церкви, за наш край,
Діво Маріє, помагай!
Діво Маріє, помагай
Щиро любити рідний край
І нашу Церкву понад все,
Тоді наш нарід оживе!
Так навчали в захоронках, у школах навчали українських хлопців і дівчат глибокої любові до Церкви, до Бога, до свого народу. Культ Ісусового Серця був надзвичайно сильний, про що свідчить хоча б пісня, яку наш нарід співав по святинях:
Ми при вірі мем стояти
Лиш католицьких батьків,
України гімн співати
До послідніх мем віків.
Твому Серцю, Спасе наш,
Честь складає весь наш край.
Люд Вкраїнський в віки Твій,
В Серці люд сей заховай!
Це було виховання на високому духовному рівні. Це було воістину духовно-патріотичне формування українського населення, української молоді, українських хлопців і дівчат.
І ось, на жаль, настали інші часи, коли більшовики, комуністи отримали перемогу. 11 квітня 1945 р. органи більшовицької політичної влади приступили до фізичного насилля супроти української католицької церковної ієрархії. Вже зранку вартою було обставлено собор Св. Юрія. Наїхало дуже багато машин, а полковник приніс митрополитові Йосифові Сліпому рішення прокурора про арешт. Митрополита обшукали і відвезли до тюрми на вул. Лонцького, де в тюремній келії він просидів першу ніч. Ранком у супроводі багатьох машин його привезено на вокзал, і перед полуднем поїзд від'їхав до Києва. В окремому місці стерегли його три-чотири конвоїри, а інші були в коридорі і в сусідньому переділі. У Києві Митрополита завезли до слідчої тюрми на вул. Короленка, 33, де знову відбулися прикрі і болючі обшуки. Його посадили в одиночну келію. Потім почали виводити на слідство день і ніч так, що він буквально падав з ніг і вмлівав від знесилення, тортур і знущань. Слідство тривало цілий рік. Того ж 11 квітня 45 року у Львові також були заарештовані єпископи Будка, Чернецький, крилошанин о. Коницький, о. Ковальський, священики Труш, Білик, Одуньо, в Станіславові заарештували єпископа Григорія Хомишина і його помічника єпископа Івана Лятишевського. У Перемишлі польські комуністи арештували владику Йосафата Коциловського і Григорія Лакоту. Весь єпископат Греко-Католицької Церкви був арештований 11 квітня 1945 року.
Священики ще надіялися на милосердя більшовиків, надіялися, дорогі мої, що щось зміниться. Тоді о. Костельник, о. Герман Будзінський і ще декілька священиків їдуть до Москви. У Москві їх приймають нібито дуже прихильно, але постійно їм наголошують, що в українських лісах є повстанці, бандерівців треба ліквідувати, і Греко-Католицька Церква має у цьому допомогти. Звичайно, наші священики розуміли, як згадував о. Герман Будзінський, який потім служив у підпіллі, що це неможливо і Церква ніколи не піде проти свого народу, який страждає і терпить. Не знали ще тоді наші священики, що їх чекає. Загальна думка була такою: ми маємо Українську Повстанську Армію, поляки мають Армію Крайову, яка бореться проти більшовиків; певно Америка й Англія об'єднаються й оголосять війну Радянському Союзу. Не здогадувалися, що буде з Церквою і народом. Надіялися, що так само, як у 1939 році більшовики прийшли і пішли, так буде й зараз. Але другий прихід більшовиків виявився набагато важчим для Церкви і для всього народу.
Розгорнулася шалена агітація і пропаганда. 6 квітня 1945 р. у Львівській газеті "Вільна Україна" Володимир Росович (псевдо Ярослава Галана) друкує великий памфлет "З хрестом чи мечем?" проти Митрополита Шептицького і Греко-Католицької Церкви. Його передруковує українська більшовицька газета "Радянська Україна". Проти Греко-Католицької Церкви ведеться велика боротьба, але греко-католицькі священики не здаються. Після арешту всього греко-католицького єпископату в 1945 році (300 осіб) підписали звернення до Сталіна, в якому просили звільнити з ув'язнення своїх єпископів. Це були мужні священики, які не боялися поставити свої підписи під петицією про звільнення несправедливо ув'язнених греко-католицьких єпископів. Звичайно, це не дало жодного результату. 18 червня 1945 р. була утворена так звана Ініціативна група, яка вважалася єдиною легальною структурою в Радянському Союзі на той час. Її очолив доктор Гавриїл Костельник. Тяжко зрозуміти цю людину, дуже тяжко. Коли вперше прийшли більшовики, на Лонцького загинув його син Богдан. Два сини Гавриїла Костельника були в СС Галичина, пізніше виїхали до Англії. Як він пішов на такий крок - важко сказати. Чому так скоро в о. Гавриїла з'являється така відраза до Католицької Церкви? Напередодні псевдособору виходить його брошура під назвою "Примат Папи", написана цілковито в антикатолицькому дусі. Від 18 червня 1945-го року Ініціативна група починає діяти. У квітні того ж року патріарх Алєксій Московський призначив єпископа Макарія для Львова і Тернополя. Як це відбулося, дорогі брати і сестри? Існують деканати, наприклад, Янівський, Яворівський, Сколівський... Разом із совєцькою міліцією Костельник починає збирати деканальні збори, які проходять під тиском: на тих соборчиках виступає сам Костельник і намагається переконати священиків у необхідності змін, поливаючи брудом Греко-Католицьку Церкву. Він аргументує: "Радянська Україна об'єднана і нас також потрібно об'єднати з Православною Російською Церквою". Багато священиків проти, вони не сприймають Костельника й дивляться на нього, як на зрадника Церкви і свого народу. Отець Гавриїл все це добре розуміє. Він знає, що священики різні: хтось боїться, а хтось вагається. Таких переконують в індивідуальних розмовах. Часто священикам кажуть: "Невже вартує через Папу йти в Сибір?" Костельник був чоловік здоровий і кремезний. Свідки розповідали: коли він приходив на плебанію і бачив, що священик не піддається на переконання, тоді грюкав рукою по столу і кричав: "Згниєш у Сибіру!". Так, то був страшний терор, то було страшне насильство. Багато священиків не вірили, що Греко-Католицьку Церкву можуть ліквідувати. Але, дорогі мої, частина під тиском, під примусом, під залякуванням піддалася шантажеві... Було зібрано 216 підписів. Під конвоєм тих підписантів було привезено до Львова. І таким чином, 8 березня 1946 року віззвання до Святого Духа "Царю Небесний" було радше схоже на панахиду, бо звучало, як "Со святими упокой". Радянська преса і Російська Церква стверджували, що на тому псевдособорі були присутні 216 священиків, свідки кажуть, що максимум - 140. Багато священиків розуміли, навіть ті, які були на соборі, що вони роблять зле, але людина є немічною. Першим виступив Костельник, який вихваляв Православну Церкву й могутню Радянську Україну. Настрій був жахливий. Від того дня минає 70 років. Що він приніс цей "собор" Греко- Католицькій Церкві? Велику трагедію. Більшість єпископів загинули в тюрмах, віддали свої життя за Бога, Церкву, Україну. Інші мали великі терпіння й до кінця залишилися вірними Католицькій Церкві. Для прикладу: доля єпископа Олександра Тхора. Перед тим як прийшли більшовики, блаженний Ромжа висвятив його на єпископа. У документах нашої Церкви читаємо: "Єпископ Олександр Тхір, єпископ катакомбної Української Греко-Католицької Церкви, засновник апостоляту терпіння, ректор Духовної Семінарії в Ужгороді, генеральний вікарій Мукачівської єпархії перебував 33 роки в ув'язненні і на засланні" (прошу собі уявити 33 роки (!) в ув'язненні і на засланні), помер у Казахстані 26 травня 1983 року". Чи розуміємо це число - 33 роки? У концтаборах, в ув'язненні і на засланні... Що йому вартувало взяти ручку, підписатись на "православіє" і бути єпископом, так як це робили інші, переходили з віри на віру. Який то героїзм! 33 роки в'язниці, терпінь і муки. І тому сьогодні ми відправляємо цю Св. Літургію в інтенції всіх тих, які загинули за віру греко-католицьку. Будемо й наступної неділі згадувати їхні імена. Направду, то великі герої, то великі патріоти, не раз були вирізані і знищені більшовиками цілі священичі родини. Зачитаю деякі із них: "Отець Малярчук Олексій був парохом с. Карлівка на Лемківщині. 24 січня 1945 року замордований комуністами разом з дружиною, донькою й онучкою.Отець Моцюх Микола мав 36 років, був парохом села Стоянка і Волостків (Лемківщина), замордований комуністами. Отець Микитюк Володимир-Лука, 46 років, був катехитом у Станіславові (нині Івано-Франківськ), розстріляний більшовиками. Отець Попович Василь, старший, мав 64 роки. 22 травня 1941 року вивезений з дочкою і двома синами. Загинув біля Норильська. Садовський Володимир, молодий священик (33 роки) був парохом села Богутин на Львівщині, замордований більшовиками в 1941 році. Отець Сивак Григорій, молодий священик (42 роки), село Буків Перемиської дієцезії, замордований комуністами. Отець-доктор Слюсарчик Адам (35 років) проживав у селі Дубрівка, був парохом у Перемиській дієцезії, капелан Української Повстанської Армії, розстріляний в с. Кривець на Лемківщині. Отець Телих Михайло, катехит у Яворові, парох села Рогізно, у 1939 році замордований більшовиками. Отець Чимеринський Ярослав (37 років) - проживав у Львові, був сотрудником у церкві Святих Апп. Петра і Павла, що на вул. Личаківській. У 1941 році у віці 37 років був замордований більшовиками. На Закарпатті отець Шабо Андрій (село Думанинці) у 1950 році вивезений в Сибір, де й загинув. Щирба Леонід-Богдан (34 роки), село Добряни на Львівщині, замордований більшовиками".
І так можна ще довго перераховувати, дорогі брати і сестри. Тисячі священиків, монахів, монахинь у ті роки віддали своє життя за Церкву, за народ. Мені розповідали мешканці села Гамаліївки, що за Дублянами. Їхнього священика з трьома синами було вивезено в Сибір. За тиждень люди пішли до церкви Юра і привели православного. Священик мав такий біль, таку тугу, як розповідав його син, що коли повернувся із заслання, то ніколи не відвідав тієї парафії. Мав образу на людей, які так легко зрадили католицьку віру. Це дуже сумно і прикро, дорогі мої. І коли сьогодні згадуємо ту сумну дату - 70 років псевдособору, то ви, молоді, також маєте поставити собі питання щодо віри. Так часто нам нині кажуть: "Яка різниця як молитися, до якої церкви ходити - то все одно". Але чому ті молоді священики, цілі родини вмирали, за що вони віддавали своє життя, проливали свою кров - невже вони не хотіли жити чи не мали для кого і для чого? Як боляче, коли чуєш: яка різниця, до якої церкви ходити, то все одно, один Бог... Ото є проблема нашої нації! Одні йшли в Сибір, а інші підписували православ'я, священики ішли на муки, а людям все одно, який піп буде їм відправляти. Оце наша національна трагедія, оце наша національна біда. Ми не прагнемо мати свого "я", не маємо справжньої любові до церкви, не передаємо прабатьківської віри нашим дітям, нашим онукам, що не прищеплюємо їм любові, не навчаємо їх, що наша Греко-Католицька Церква - Церква мучеників та ісповідників, за яку віддали своє життя стільки молодих людей, стільки священиків, стільки цвіту нашого народу.
Ми забуваємо свою історію, забуваємо своє "я", стаємо байдужими й легковажними. Ми не можемо зійти з тієї дороги. А про тих, які віддали своє життя у страшних тортурах, у снігах Сибіру, ми так мало знаємо, так мало розповідаємо про це, так мало знають наші діти, наші онуки, так мало дорожимо нашими героями. Вони є тим світлом, яке не має ніколи погаснути в наших сім'ях, у наших родинах і в нашому народі. Вони теж могли прийняти православіє, як зробив Костельник та інші, вони теж могли мати розкішне життя. Але вони задля віри, задля народу йшли на муки, на тортури, у страшні в'язниці, аби зберегти віру в серцях нашого народу. І тому наша нинішня Св. Літургія, яку ми відправляємо в інтенції тих, які віддали своє життя за нашу Греко-Католицьку Церкву, й за тих, які загинули, визволяючи Україну в зоні АТО.
У ці сумні роковини ліквідації нашої Церкви, коли 70 років тому в нашому народі почалося переслідування, знищення Греко-Католицької Церкви, заборона її діяльності, ми з болем і прикрістю сприймаємо декларацію, підписану на Кубі, у якій сказано, що греко-католики - це спільноти, а не Церква.
Мабуть, те терпіння, яке має наша Греко-Католицька Церква, має спричинитися для добра всього народу, молитви мають зміцнити нас і відкрити нам нове обличчя нашої Церкви. Пам'ятаймо своїх героїв, пам'ятаймо тих, які не словом, але своїм життям, своєю мученицькою кров'ю, у великих терпіннях і стражданнях давали свідчення своєї віри й любові до Бога, Церкви і свого народу. Не будьмо наймитами, не будьмо зрадниками, не будьмо байдужими, а будьмо тими, які люблять свою Церкву і свій народ.
Тут, на тетраподі, ми поставили образ Серця Христового. Я не знаю історії цього образа, не знаю, чи його привезли переселенці з якоїсь церкви, але коли я прийшов на парафію в 1989 році, то він уже був. Цей образ - символ нашої церкви. На ньому замальоване Христове Серце.
Дорогі мої, будьмо вірні Греко-Католицькій Церкві, своєму народові й дякуймо неустанно, що належимо до цієї Церкви, любімо свою Церкву й ніколи не зраджуймо віри. Бо той, хто міняє віру, стає зрадником, а той, хто любить свою віру і Церкву, той заслуговує на Божу опіку й Боже благословення.
* * *
70 років минуло від того дня, коли було підписано ліквідацію Греко-Католицької Церкви.
О. Гавриїл Костельник шукав священиків, які б погодились співпрацювати з ним, аби ліквідувати Греко-Католицьку Церкву. Жоден з 10 єпископів Греко-Католицької Церкви в Галичині, на Закарпатті не зрадив віри. Всі вони загинули як мученики за віру католицьку. У Києві були висвячені два греко-католицькі священики на єпископів, які очолили Львівський псевдособор. Це було необхідно для того, аби той собор виглядав, як офіційний, тобто, щоб були представники єпископства. Православна Церква висвятила двох священиків і назвала їх представниками, проте ця дія була неправосильною, бо ті особи мали православне свячення. Дуже хиткою була ця політика. Костельник приходив до священиків і казав: "Ти що за Папу підеш у Сибір? Тобі того треба?" Багато священиків думали: Папа, Рим... Невже за одне слово буду віддавати своє життя?" То був такий підступ, диявол завжди має хитрий підступ. Він не відкрив всіх своїх планів щодо Греко-Католицької Церкви. Йшла мова лише за розрив з Ватиканом, за відкинення Папи й перехід під юрисдикцію Московського Патріархату. Але насправді все було набагато серйозніше, дорогі мої. Знайшли вони тих 216 священиків чи, як кажуть історики, що там було лише 150 священиків, але ми знаємо, як вміли діяти совєти. Прикладом того, наскільки підло й хитро велася агітація серед священників, є доля одного священика-декана, який, дорогі мої, підписав православіє і навіть був на тому псевдособорі активним діячем Це декан Яричівського деканату - отець Микола Землинський. Так, підписав, бо мав дев'ятеро дітей. Знаєте, залишити дев'ятьох дітей і йти в Сибір не було так легко. Але в короткому часі він зрозумів всю суть і фальш московського православ'я. У 1950 р. його арештували, вивезли в Мордовію на заслання. Відбувши термін, він не повертався до Православної Церкви, а відправляв у підпіллі.
Комуністично-православна агітація була дуже сильною. Ці агітатори започаткували журнал "Православний вісник", на його сторінках постійно писали: "Той священик прийняв православ'я, такий-то і такий-то, як нас вже багато!" У селі Бірки був отець Бемко. Я читав журнал "Православний вісник", де повідомлялося, що отець Бемко теж перейшов на православіє. Проте насправді він весь час підпільно відправляв у Брюховичах, весь час. Пам'ятаю (тоді ми з Ясниськ переселилися у Бірки) бабцю Гойниху, яка під час великої посухи ходила по хатах збирати пожертву й пояснювала, що "треба дати на дев'ять Служб Божих, щоб священик відправив Суплікацію, аби Господь зіслав дощ". І куди несли цю пожертву? У Брюховичі до вже покійного нині отця Бемка. Але ж повідомлялося, що отець прийняв православну віру! У чому тут був підступ і чому багато священиків, навіть ті, які були обдурені в 1946 році, опам'яталися? Бо справа була не тільки в Папі. Через декілька років у дію вступив Циркуляр, який зобов'язував переобладнати всі греко-католицькі святині на православний лад. Найважливішим місцем у церкві є престіл. Наші греко-католицькі престоли були чудові - не квадратні, а прямокутні. У наших святинях були величаві кивоти, гарні, великі кивоти у вигляді старої Скинії, старозавітного Кивоту. Стояло шість свічок, а вже пізніше це стало рідкісним явищем, бо православні ставили свічники. Кивоти завжди були гарно прибрані, прикрашені квітами. Перед престолом було три сходинки, аби священика, який відправляв Святу Літургію бачила вся церква. Все було велично. За вимогами Циркуляра, надісланого із церкви Юра, необхідно було обрізати престоли. Обрізати престоли! Священики тоді опам'яталися. Для священика престіл - найсвятіше місце: тут Жертва, тут Святая Святих. А хто мав обрізати той престіл? Для цього треба було шукати людей, а знайти таких було нелегко. Був страх Божий, дорогі мої. І тому багато священиків тоді зрозуміли, куди нас ведуть і що насправді відбувається.
Прийшовши на парафію до Янова, я дізнався, що старозавітній кивот був у спрятку. По всіх церквах викидали кивоти. Церкви, які не хотіли обрізати престоли й знищити старий кивот, закривали. Потім наказали викинути фани з наших храмів і поставити хоругви, викинути фігури Серця Христового, Серця Матері Божої, викинути дзвіночки, заборонили відправляти молебень до Серця Христового, маївки, заборонили згадувати святого Йосафата, відправляти Суплікації, не можна було відправляти Хресної дороги. Циркуляр зобов'язував священиків причащати людей настоячи, піднімати їх з колін, не дозволяв відправляти Святої Години, першої п'ятниці місяця, свята Христа Царя, Непорочного Зачаття Матері Божої, необхідно було повикидати берилка, мощі католицьких святих треба було спалити і знищити все, що мало ознаку Греко-Католицької Церкви. То було страшно. Страшно, дорогі мої. Це було насадження чужого. Зараз поширений вислів "Київська традиція", ніяка не Київська щодо престолів. Найстарша церква в Україні - Св. Софія в Києві, подивіться на престол. Він прямокутний! Прямокутний престол у Св. Софії. Я був на Святій Землі, де в церкві на Божому Гробі відправляють православні греки. І там він прямокутний... Люди мали страх Божий, а священики зрозуміли, куди їх ведуть, що з ними буде... що буде з Церквою. Багато душпастирів втікали, покидали парафії, вони боялися підняти руку на святе: священик ставив престіл, посвячував фігуру, роками молився до Серця Христового. І нині йому кажуть повикидати те, що для нього є сакраментальним. Було страшно. Такою була наша історія, дорогі мої. Багато тих священиків, які підписали православіє, мали дуже хитке сумління. Коли повернувся блаженний Миколай Чернецький із Сибіру, багато людей приходили до підпільних єпископів і просили, каялися. Їх приймали до Католицької Церкви.
Що сталося з нашою Церквою? Вона пішла в підпілля. Парафіяни були різні. Одні приймали православіє і були байдужі. Не буду говорити назви села, воно недалеко. Священика вивезли в Сибір, за декілька днів його парафіяни пішли до Собору Св. Юрія й привели на парафію православного священика. Коли прийшли до паламаря, щоб той відчинив церкву, він, кинувши їм ключі, сказав: "Я не Юда, який зраджує Церкву і віру". "Все одно прийдеш до нас", - сказали йому. Паламар залишив заповіт своїм дітям, родині: "Як я помру, щоб мене не хоронили з православним священиком. Похороніть самі. А як буде католицький священик, хай прийде на гріб, запечатає його, і на тому кінець". Діти виконали волю батька. Односельці сміялися, але діти пояснювали (вони мені особисто розповідали): "Але ж ми не могли не виконати волі батька, він був вихований католицьким священиком, знав правди своєї віри і не міг її зрадити. Батько розумів, що за Католицьку Церкву засланий у Сибір його духівник, тому зрада віри для нього була і зрадою пам'яті пастиря". Важко було тим греко-католицьким сім'ям, які залишилися самотніми й одинокими у своєму селі. Сім'ю, яка вдома спільно молилася, слухала Святу Літургію по радіо, не йшла до православної церкви, в селі не розуміли, називали баптистами, штундами, лісовиками... Але ті, які розуміли стан справ, трималися свого, трималися католицької віри. І прийшла та Голгофта для греко-католицьких священиків. Їм було дуже важко, дорогі мої. Розповідала мені мати Ірина, яка жила в Зашкові: "Ми приїхали з Сибіру, нас ніхто не хотів прописати. А якшо не маєш прописки, то не маєш, що тут робити. Проте в Зашкові знайшлися добрі люди, які нас прописали. Пару років ми жили в курнику". Так, вони дуже терпіли. Всі священики, яких я знав з підпілля, ніколи не нарікали на Сибір, на терпіння, на голод, на переслідування. Вони діяли, вони все своє життя свідомо посвятили народу, Церкві. Вони молилися й вірили, що Бог прийме їхні молитви, що ті благання будуть милі Господу і прийде той час, коли Греко-Католицька Церква й Україна воскресне. Коли повернулися священики, сестри-монахині, була організована підпільна мережа Греко-Католицької Церкви. Священики працювали переважно кочегарами, сторожами, були й лікарями (покійний нині отець Ілля Огірко). Чому багато священиків працювали сторожами? Сторож мав багато часу проповідувати, їздити на Служби Божі. Молоді семінаристи приходили до нього вночі, він їх навчав, сповідав... Знали, що той священик сьогодні на зміні, монахині чи світські люди там сповідалися. Багато монахинь, які повернулися з Сибіру, працювали в лікарнях, услуговуючи де тільки можна. Для прикладу: привозять хворого, сестри, зважаючи на важкий стан особи, питають, чи не хотів би він висповідатися. Тоді під час нічного чергування сестер приходить греко-католицький священик і уділяє тяжкохворому Святі Тайни. Православні священики не дуже поспішили до лікарні: вони боялися, бо були вірними слугами тогочасного режиму. Навіть ті, які були в партії, знаючи, що православні священики співпрацюють з державою, не довіряли їм. Багато кагебістів хрестили своїх дітей, брали шлюби у греко-католицьких священиків, бо довіряли їм, знаючи, що ті не видадуть тайни Св. Сповіді, не продадуть і не донесуть. У такий спосіб Церква працювала в глибокому підпіллі. Людям було дуже важко. Частина греко-католиків знайшла своє прибіжище в катедрі м. Самбора, в костелі Мостиськ, у Вінниці та й на Східній Україні користали з костелів. Пам'ятаю: костел... Йордан... посвячення води. Римо-католицьким священикам також не дозволяли святити воду в костелі (всередині), а лише у захристії стояли великі посудини, у яких отець Рафал посвятив воду, і українці на Йордан її там набирали. Так, дорогі мої, люди собі починали давати раду. Одного разу (десь за два тижні перед Великоднем) я прийшов до сестер, які мешкали на вул. Театральній, і побачив два великі коші яєць. Питаю сестер, що вони з ними будуть робити. "Ми чекаємо отця Гриня, який має посвятити ці яйця". Питаю: "Для чого?" - "А то з гір привезли люди", - відповідають сестри. - Священик посвятить ті яйця, й у Великодню суботу один чоловік повезе ті коші до католицьких родин і роздасть по одному, аби люди мали свячене". Багато людей користали з Радіо Ватикан. Ставили кошичок перед радіо, відправлялася Служба Божа (найчастіше відправляли кардинал Любачівський, о. Мирослав Марусин, о. Софрон Мудрий), опісля брали свячену воду й після благословення, посвячення люди самі кропили свяченою водою великодній кошичок. Вислухавши Службу Божу, сідали до сніданку, споживаючи свячене.
Такою, дорогі мої, була історія нашої Греко-Католицької Церкви. Тяжка і страшна історія... Але люди вірили, молилися, люди терпіли, були жертвенні, ставши на дорогу великої посвяти. У часи підпілля люди особливо уповали на Серце Христове, довіряли Йому. У те лихоліття поширилася глибока за своїм змістом пісня. Окремі строфи вам зачитаю:
Як же вам не сором,
як же вам не встидно,
Що у Моїй Церкві
Мене вже не видно?
Нащо Мені в церкві
з вас кожен співає,
Як для Мого Серця
місця там немає?
Я вас ще взиваю:
"Схаменіться, люди,
Бо смерть недалеко і
Страшний суд буде".
Чинили ви волю
слугів антихриста,
І через вас плаче
Свята Діва Чиста.
Вона Моє Серце
до Свого тулила,
Вона Моє Серце
молоком кормила,
Вона на Голгофті
під хрестом стояла
І Мене у жертву
за тебе складала.
При Ній Моє Серце
там списом пробили
І з Нього за тебе
всю Кров випустили.
Вона Мене, бідна,
на руках тримала
Мого Серця рану
в сльозах цілувала.
Вони у цій церкві
клячать і співають,
А жалю над Серцем,
над Моїм не мають.
Як би ви ридали,
і батьку і мати,
Коли би вас діти
викинули з хати,
Якби так довкола
ніч темна настала,
А ви під стіною
голодні стояли?
Ось таке зі Мною
ви зробили, люди,
Тому вам спокою
ніколи не буде,
Бо ви в церкві віри
ні страху не мали,
Бо ви грішні руки
на мене підняли.
Сьогодні легко роздумувати про ті часи, давати оцінки, не переживши тих жахів. Один священик розповів мені, як на деканальних зборах велася мова про те, що нині зовсім не варто акцентувати уваги на дрібницях, на способах почитання Бога, на тому, які набоженства практикувати й так далі... Той отець не витерпів, встав і сказав: "Знаєте що, отці, не говоріть дурниць. Бо за те, що ви його сьогодні називаєте "все одно" люди пролили море крові". І так нині чуємо звідусіль: "все одно", "яка різниця". Ніколи так не кажіть, бо за це люди проливали кров, терпіли великі страждання, складали велику жертву і посвяту, дорогі мої.
Сьогодні зачитую імена священиків, які були замордовані по Сибіру: "Отець Бачинський Даниїл, парох села Дубрівки на Закарпатті. Вкинули його в Ужгороді в тюрму і там закатували. Отець Бахталовський Корнилій (53 роки), парох Стопчатова на Івано-Франківщині. Закатований у тюрмі в Коломиї. Отець Білик Олексій, село Березка, Перемиська дієцезія. Замордований разом з їмостю. Отець Бобик Михайло, село Колочки на Закарпатті. В 1949 році арештований, вивезений до концтабору Воркути, повернувся і пропав безвісті". Дуже багато священиків пропадало, не було відомо, де вони поділися. "Отець Божейко Роман (31 рік), замордований у в'язниці. Був парохом Ставчан біля Львова. Отець Венгринович Орест (43 роки) був парохом у селі Селява на Лемківщині, спалений комуністами живцем разом зі своїм сином Олексій. Отець Вербовецький Василь, духівник Богословської академії у Львові, у 1950 році був вивезений в Казахстан, після нього вивезли його дружину і доньку. Отець Вовк Петро (39 років) замордований комуністами". Пам'ятають люди родом з Курник: "Отця Зайця замордували комуністи. Отця Гучка Василя (Немирівський деканат) у 1945 році замордували разом із дружиною та донькою. Отець Колтонюк Мирон, парох Жукова, Горайця, був замордований польськими комуністами в 1943-му році". Отець Мармаш служив у Ясниськах, був вевезений у Сибір. Його донька була монахинею, мати Мармаш Ірина вернулася з Сибіру, а він помер у вагоні, його тіло просто викинули, і ніхто не знає, де його могила і де тіло.
Цей перелік можна робити дуже і дуже довго. Шкода, дорогі мої, що після виходу церкви з підпілля в 90 роках не повернули престолів, які православні в 1946 році позрізали, не всі церкви повернули старі кивоти, а нині викидають їх. Маю страшний біль щодо Страдча, бо на початках відправляв там Богослужіння. Був там чудовий кивот. За якийсь час, йдучи прощею, ввійшов до церкви й побачив на престолі малесеньку православну "шкатулку". Було дуже сумно. Чи ті люди сліпі, чи взагалі нічого не знають, чи нині нам Бога не треба!
Отець Микола з Дубровиці розповідав мені такий випадок. У 1972-му році він довідався, що кивот у "спрятку". Одразу ж переніс його на престіл. Збереглися й дзвіночки, які він теж заніс до церкви. 1972 рік - пік комунізму. "Хтось доніс про мій переступ, - розповідає отець Микола. - Зі Львова приїхав священик, який мав контролювати церкви. Що буде? Священики носили капелюхи. Я приходжу до церкви, лежать дзвінки, вчасно зорієнтувавшись, кинув на них капелюха. Контролюючий, глянувши на кивот, спитав: "То що?" - "Кивот, - відповідаю, - люди поставили. Нічого не сказав, але якби знайшов дзвінки, то справи були б кепські". Бачите, як Господь Бог покерував. Дорогі мої, ми нарікаємо сьогодні на наше життя. нарікаємо на Україну, нарікаємо, як нам зле нині, бунтуємо, не хочемо нести хрест, не хочемо постити. Не хочемо стримати себе від танців, від музики. Постійно щось не так. Несімо хрест, несімо хрест терпеливо і з любові. І певно, як будемо нести той хрест, Господь Бог буде милосердний для нас і для нашого народу. Совєтський Союз без жертви попередніх поколінь, без їхньої молитви й посту ніколи б не розпався. Саме та кров мучеників, посвята тих священиків зробили своє і повалили те зло, проте не до кінця. Ми отримали свободу в 90-х роках, але не перепросили Господа Бога. Ні. Ми не дякували Богові, дорогі мої. А скільки святинь на Східній Україні не відновлені? І тому сьогодні, переживаючи той час св. Великого посту, візьмімо свій хрест, пригорнімо його до серця з великою любов'ю і скажімо: "Ісусе, ти ніс хрест на гору Голгофту, Ти не мав вини, Ти був чистий, Ти був святий. То мій хрест Ти ніс, то мої гріхи спричинилися до Твого хреста. Я маю хрест, хрест родинного життя, хрест хвороби, але, може, мій хрест не є такий тяжкий". Подивися: ти маєш сина, а якась мама втратила свого на Майдані чи в АТО, а твій син ходить на роботу, він з тобою. Ти нарікаєш, що маєш хрест. Подивіться, молоді, ви маєте руки, ноги, а хтось на війні їх втратив, хтось нині прикутий до ліжка. Подивімось на хрести і побачимо: "Боже, я не маю на що нарікати, я маю тільки дякувати Тобі за Твою любов, Твою Ласку. А навіть якщо є той маленький хрест, то дай мені його терпеливо нести. Забагато нарікаємо, забагато, дорогі мої, ображаємо Господа Бога і замість молитися й просити в Господа Бога о благословення, о опіку, ми бунтуємось неустанно проти Його святої волі. І тому нехай той час Великого посту, який ми з вами сьогодні переживаємо буде часом мовчання, часом великої любові, часом молитви, молитви не тільки за себе, а молитви за тих, яким нині тяжко, які нині несуть тяжкі хрести, які плачуть. Згадаймо тих майже півтора мільйона біженців, які від квартири до квартири, від хати до хати йдуть і поневіряються. Ти маєш дах над головою і я маю, нам ще не так важко. Та навіть наші діти того недооцінюють, дорогі мої, вони мають заплющені очі. Але відкриймо свої очі, подивімося на людські страждання, на людські болі, на людські терпіння й скажімо: "Боже, перепрошую Тебе, перепрошую Тебе, що я нарікаю, що бунтуюся". Тому старайтеся, дорогі мої, щодня відмовляти Хресну дорогу, навіть якщо ви не можете всієї, то пригадайте собі стацію: "Ісус впав під хрестом", "Ісусе, Ти тричі падав під хрестом", "Св. Киринейчик допомагає Ісусові нести хрест", "Ісуса прибивають до хреста"... "Боже, як Ти терпів за мене, яка велика Твоя любов! А я не можу потерпіти чоловікові, невістці, зятю, не можу стерпіти сусідці. А як Ти терпів, коли Тебе коронували вінком з тернини, коли бичували Тебе, коли розпинали... Я себе називаю християнином, але взагалі не вмію терпіти, хоч не маю того терпіння, якісь емоції, образи...". І тому, дорогі брати і сестри, в цей час святого Великого посту ми маємо працювати над собою, просити Господа Бога. Так, як ті священики і вірні терпіли приниження, і Бог те їхні терпіння винагородив, і ми, маючи свої хрести, хрести наших ближніх, стараймося не змарнувати благословенного часу посту. Не змарнуймо цього посту, але знайдімо в наших терпіннях хосен, знайдімо Божу Любов і пожертвуймо все за мир в Україні, за навернення грішників, за добру Великодню сповідь, можливо, за того зятя, який до церкви не ходить. Я жертвую Тобі, Боже, свої терпіння, маленькі терпіння, хрестики буду нести в оцих наміреннях.
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
