Спогади
Дитинство
Роман Степанович Єсип народився 11 жовтня 1951 року в селі Зимна Вода Пустомитівського району Львівської області. Його дитячі роки припали на важку післявоєнну розруху. Він виховувався без батька у простій селянській родині. Мама і старший брат Іван привчали Романа до праці, доброти і чесності.
У 1958 році Роман став учнем Руднівської середньої школи №74. Іван контролював його навчання та дбав про те, щоб хлопчина мав гарну каліграфію. Отож Роману доводилося по декілька разів переписувати домашнє завдання, щоб виробити красивий почерк. Від багатьох учнів він вирізнявся тим, що багато читав, малював і креслив. Улюбленим предметом була математика. Роман допомагав однокласникам розв’язувати математичні задачі та креслити складні фігури. Він на «відмінно» писав твори українською та російською мовами. На олімпіадах отримував чимало похвальних грамот і відзнак.
Його природні здібності формувались у дитячих іграх. Наприклад, при імітації поховання пташки або тваринки малий Роман виконував роль священика. Стефанія Лібич згадувала, як він збирав навколо себе дітей, а сам залазив на драбину або інше підвищення і звідти голосно та красиво співав «Господи, помилуй», «Алилуя» тощо. Учителі вбачали у цьому «неправильне виховання дитини», адже радянська атеїстична ідеологія забороняла учням та педагогам вірити в Бога.
Мама Романа часто водила його до сестри-монахині Теклі, яка мешкала в місті Рудно. Там він із піднесенням і увагою слухав катехизацію та прилучався до молитовного подвигу. Багато запитань давав він мамі. Зокрема, його цікавило: «Чому наука монахині Теклі відрізняється від шкільної науки?» На це мама відповідала: «У школі слід слухати вчителів, бо вонинавчають тебе писати, читати, рахувати. А я буду вчити тебе жити. На все воля Божа».
Марія ЄСИП,
племінниця
Паросток пробиває асфальт
Осіннього вечора Ганна Єсип поспішала з роботи додому. Адже вона залишила в хаті двох хлопчиків. Старший, Іван, до школи ходить, а менший, Роман, ще потребує догляду.
І тільки мати на поріг, а Ромчик на весь голос:
– Мамо, що ви принесли нам?
– Нічого. Я на роботі допізна була. Ось тільки булочка з обіду залишилась. То ж розділіть на двох...
Роман, як завжди, почав запитувати:
– Мамо, а чому Бог не карає злих людей?
– Бог добрий і всіх любить, і хоче, щоб усі люди були добрими, – відповіла мати.
– А Бог чує, як я співаю?
– Бог усе чує і все знає...
До хати увійшов далекий родич Ганни. Малий Роман почав і його запитувати:
- А Ісус, як був маленький, також їсти хотів?
Родич погладив хлопчика по голові:
– Можливо, і хотів. Але Він був терплячий, у всьому слухняний і завжди говорив правду. А загалом, Він був таким, як усі хлопці, тільки не грішив. І ти таким будь. Ти весь час про Бога говориш. Мабуть, священиком станеш?
– Може, священиком, а може, шофером. Буду мамі дрова возити, щоб у хаті тепло було.
–Добрим хлопчиком тебе, Ганно, нагородив Господь Бог. Моли Бога за його долю, щоб на старості було тобі тепло, посміхався родич...
Завідувачка будинку культури повідомила: «Сьомого січня відбудеться «Вогник» біля ялинки. Явка всіх учнів обов’язкова. Ми повинні відчути дух комунізму, який наближається з кожним днем».
Класні керівники почали складати списки відвідувачів «Вогника». Вчителька запитала Романа Єсипа:
– Ти прийдеш на «Вогник»?
– Ми святкуємо Різдво і з мамою підемо до церкви. А ще будемо колядувати, – відповів Роман.
Після такої відповіді деякі учні також відмовилися від «Вогника». Це було несподіванкою для вчителів, хоча вони нишком навіть раділи сміливому вчинку Романа. Після свят його маму викликали до школи. Дорікали їй за релігійне виховання сина.
– Наш рід завжди був побожний, і я за дітей дякую Богу. Без Бога страшно жити на цьому світі, говорила Ганна Єсип.
Іншого разу сусідка сказала Ганні:
– Чому вашого Романа ніколи не видно між хлопцями? Чи він записався в монахи? У нас дівчата одна одної краща. Та і тобі потрібна поміч. Хоч би й наша Марійка. Поговори з ним.
– Я все розумію. Але чим можу зарадити? - розводила руками Ганна, йдучи до своєї старенької хати.
У хаті Роман щось виписував у блокнот із старовинної книжки.
–Сьогодні нелегко знайти у когось побожну книжку. Звідки в тебе такі книжки? – допитувала мати.
Роман зрозумів, що не зможе приховати важливу справу, і повідомив матері:
– Я навчаюсь у семінарії, бо хочу стати греко-католицьким священиком. Пам’ятаєте, мамо, коли я пізно прийшов додому, а ви на колінах молились на вервечці, а потім я біля вас приклякнув і ми молились разом? Саме тоді я просив Бога про своє покликання.
– І я молилась про це. Тільки, Романе, будь обережним, бо сусіди вже зауважили, що ти не такий, як інші хлопці. Хай благословить тебе Господь Бог на добре діло, - тривожно, але з радістю вимовила Ганна слова Божого благословення, утираючи сльози подяки за почуті Богом молитви...
Мелетій БАТІГ, священик
(за часописом «Місіонар», 2007 рік)
Облишив кар’єру заради Бога
У 1966 році Роман успішно закінчив середню школу. Вступив у Львівський технікум легкої промисловості, де зарекомендував себе з найкращої сторони. Під час навчання брав участь у республіканських олімпіадах. У 1970-1972 роках служив у Радянській армії (авіаційні війська) в місті Астрахані (Росія). Демобілізувався у званні старшого сержанта з численними подяками та грамотами за відмінну службу.
У 1972 році Роман почав працювати на Львівській фабриці індпошиву та ремонту одягу, а в грудні 1973 року обійняв посаду старшого техніка Львівського філіалу Інституту математики. Брав участь у науково-технічних дослідженнях, зразково виконував розрахункові та креслярські роботи, отож йому дали скерування для вступу до Івано- Франківського Інституту нафти і газу.
11 березня 1974 року в місті Караганді (Казахстан) Романа Єсипа висвячують на священика Української Греко-Католицької Церкви. Свячення він отримав від єпископа Олександра Хири, який перебував на засланні. Повернувшись у Львів, отець Роман разом з отцем Василем Кавацівим розпочинає активну підпільну діяльність, щоб відновити права греко-католиків, які грубо і жорстоко порушувала радянська влада. Багато населених пунктів об’їхав у той час невгамовний отець Роман. Його підпільна діяльність на благо Церкви у тоталітарній державі не давала йому можливості просуватися по світській кар’єрній драбині, саме тому отець Роман змушений був працювати сортувальником у поштовому відділенні.
Марія ЄСИП
Переслідування греко-католиків
У лютому 1981 року понад чотириста греко-католиків із Львівської області передали свого колективного листа на двадцять шостий з’їзд компартії Радянського Союзу. Його копію надіслали у вищі органи влади: у ЦК КПРС, Верховну Раду СРСР, Генпрокуратуру, Комітет держбезпеки при Кабінеті міністрів, Всесоюзну Раду в справах релігій.
Підписи віруючих по селах збирав отець Роман Єсип. Він же відвіз листа у Москву. Після цього співробітники Львівського обласного управління Комітету держбезпеки стали ще більше контролювати його діяльність і пересування містами і районами.
У листі греко-католики повідомляли центральним органам влади про те, що на Львівщині порушують- ся права віруючих. Зокрема, у селі Мшана Городоцького району з 1948 року не було священика, отож Богослужіння у храмі відбувалося нелегально. У 1977 році храм взагалі закрили, перетворивши приміщення на склад. Комуністи знищили й осквернили святині, а рештки церковного майна вивезли у невідомому напрямку. Та незважаючи на такий вандалізм, віруючі за будь-якої погоди збиралися на церковному подвір’ї. Розлючені представники влади били стареньких жінок, нацьковували на віруючих злих собак, провокували конфлікти з міліціонерами. Проте, незважаючи на це все, греко-католики не зреклися своїх переконань. Вони надіслали в Москву та Київ понад 120 заяв і скарг. Делегація села Мшана п’ятнадцять разів була на прийомі в Генпрокуратурі СРСР, Комітеті держбезпеки та Всесоюзній раді у справах релігій. На жаль, це не принесло жодного результату.
У названому листі говорилось і про те, що в селі Завадів Стрийсь- кого району греко-католики не зареєстровані й не мають приміщення. Вони вимушені збиратися на кладовищі. Голова місцевої сільради Берездецький відмовився видати людям талони на вугілля та довідки для вступу до вузу, посилаючись на їхню приналежність до греко- католицької громади. Він звів наклеп на віруючих у Стрийській районній газеті «Будівник комунізму» (№-120 від 29 липня 1980 року). Делегація села Завадів п’ять разів безуспішно відвідала Раду Міністрів СРСР.
А до села Мужиловичі Яворівського району прибуло 18 міліціонерів. Вони заблокували автобуси, в яких їхали греко-католики. Місцева влада намагалася відібрати у віруючих ключі від кам’яного храму. Люди відремонтували його власним коштом. Щоденно близько п’ятнадцяти греко-католиків чергували в храмі, щоб перешкодити нахабним чиновникам осквернити святині та вимикати світло.
У селі Колоденці Кам’янко-Бузького району представники влади здійснили наругу над греко-католицьким храмом, понівечили та засмітили вівтар, внаслідок чого віруючі змушені були відвідувати кладовище для проведення спільного молебну.
У селі Верхні Гаї Дрогобицького району та в селі Колодниця Стрийського району місцеве начальство намагалося закрити храм і перетворити його на музей. Тут відбулися сутички між греко-католиками й міліціонерами. А в селі Гра- дівка Городоцького району під час Богослужіння міліція не впускала людей у храм. Греко-католики села Борове Сокальського району молилися під відкритим небом. У селі Труханів Сколівського району влада постійно провокувала конфлікти між греко-католиками і православними.
(за спогадами віруючих)
Перепоховання єпископа
Отець Роман Єсип не лише брав активну участь у відродженні Української Греко-Католицької Церкви, але й відстоював її духовні та історичні традиції, зберігав пам’ять про церковних подвижників. Одним із моментів його діяльності було перенесення праху опального єпископа Йосафта Коциловського, який помер у листопаді 1947 року в радянському концтаборі, що знаходився у селі Чапаївка Київської області.
У 1970-х роках отець Роман і його однодумець священик Василь Каваців дізналися про місцезнаходження могили владики Й. Коциловського. Здійснити перепоховання праху було небезпечно, адже за греко-католицькими служителями стежили співробітники Комітету держбезпеки. Однак отці Роман і Василь змогли добитися від київських державних органів дозволу на перевезення праху на територію Львівської області. Заради цього довелося дати чиновникам гроші.
Для підняття плити, під якою упокоївся Й. Коциловський, задіяли автокран. За словами отця Романа, в момент відкриття труни останки єпископа були нетлінні. На жаль, різкий доступ свіжого повітря і багаточасове транспортування не сприяли збереженню праху в первісному вигляді.
Декілька днів останки зберігалися у Львові, де на той час мешкали обидва священики. 27 вересня 1977 року прах опустили в занедбану могилу на Янівському цвинтарі, позначивши її хрестом і табличкою. Отець Роман і отець Василь відправили панахиду, бо єпископ В. Стернюк не зміг з’явитися на цвинтар. Щоб легалізувати поховання, отці Роман і Василь за сприяння посадових осіб добилися надання реєстрованого місця на цвинтарі. Вони перенесли туди прах уночі, щоб співробітники КДБ не змогли їм перешкодити. Після арешту священиків чиновники та співробітники КДБ потрощили труну з прахом єпископа, а місце реєстрованого поховання передали іншій особі. Пізніше отець Василь перевіз останки єпископа в село Яблунівка Стрийського району і поклав їх у могилу своїх батьків.
Тамара ЯНОВСЬКА,
журналіст
Арешт і судовий вирок
У березні 1981 року отця Романа Єсипа заарештували у власному помешканні, що знаходилося у місті Львові по вулиці Янки Купали. Слідчий, на прізвище Осьмак, сфабрикував справу відповідно до провокацій, розроблених співробітниками Комітету держбезпеки та Львівської обласної прокуратури. Слідчий і його поплічники залякували свідків. На телебаченні виступили підставні особи, які дали неправдиві свідчення проти отця Романа та його «подільника» у кримінальній справі, священика Василя Каваціва, який у підпіллі був духовним наставником близько тридцятьом кандидатам у священики.
Судове засідання відбулося у Львівському будинку будівельника і тривало два тижні. Зал був переповнений. Свідків допитували по дві години. Суддя та прокурор ставили їм запитання, які не стосувалися справи, наприклад: «У чому полягає вчення Дарвіна?»
28 жовтня 1981 року Львівський обласний суд засудив Романа Єсипа та Василя Каваціва на п’ять років позбавлення волі та трьох років заслання з конфіскацією особистого майна за статтею 138 КК УРСР (порушення законів про відокремлення церкви від держави) та за статтею 209 КК УРСР (порушення прав громадян для здійснення релігійних обрядів). 3 листопада 1981 року газета «Львовская правда» на догоду політичному режиму опублікувала наклепницьку статтю Я. Труша «Пастыри без маски», спрямовану проти названих священиків.
15 грудня 1981 року Верховний Суд УРСР від- хилив касаційну скаргу адвоката Михайла Жолубака і залишив вирок без змін. 28 січня 1982 року отця Романа відрядили відбувати покарання у виправну колонію загального режиму ІВ 301-59 (село Трудове Вінницької області). Мама і старший брат Іван разом із малолітніми племінниками отця Романа часто відвідували його. Їхали поїздом, який ранком прибував на Вінницький залізничний вокзал. Мені запам’ятався сильний мороз, довге чекання автобуса, на якому треба добиратися до села Трудове, а в колонії – величезна черга на особисте побачення з ув’язненими, що тривала три доби.
Під час обшуку мати і брат Іван дуже хвилювалися. Адже крім продуктів, вони привозили речі для нелегального відправлення Богослужіння, а саме: вино, проскури, ложечку, книгу тощо. Все це ховали, де тільки можна. І, нарешті, очікувана зустріч зі сльозами на очах, радісні обійми, душевний біль і безкінечна розмова, а потім – таємна і притишена відправа Служби Божої зі щирими словами: «За все, що маю, Боже, дякую Тобі!»
Марія ЄСИП
Отець Роман у колонії
У лютому 1982 року в колонію загального режиму ІВ 301-59 (селище Трудове Міщанського району Вінницької області) прибув етапом зі Львівського слідчого ізолятора священик Української Греко-Католицької Церкви Роман Єсип.
Адміністрація колонії влаштувала його в загін №-2 на виробництво дерев’яних ящиків. Зайшовши до цеху, я побачив невисокого, наголо стриженого чоловіка в окулярах, зодягнутого в широку робу. Отець Роман був таким худим і змарнілим, що здавалось, ніби окуляри закривають його обличчя.
Я приніс йому гостинці - консерви, цукерки і сало. Довідавшись про те, що я політичний в’язень, отець Роман зрадів. За його словами, він втомився від транзитних камер, де сиділи вбивці, ґвалтівники та інші злочинці. Отець Роман розповідав: «У камеру до мене підсадили донощика. Він нецензурно лаявся й погрожував фізично знищити мене, як ворога народу. Вночі, сплівши з простирадла мотузку, донощик накинув її на мою шию. Проте Бог не дозволив йому вкоротити моє життя».
Отець Роман схвально ставився до моїх політичних переконань, а я підтримував його прагнення легалізувати Українську Греко-Католицьку Церкву. Між нами виникли дружні стосунки на основі взаємної поваги. Ми називали один одного на «ви», але по іменах – «Рома» та «Вітя».
Отець Роман збивав цвяхами дерев’яні ящики. У нього був слабкий зір, а доводилося працювати у другу зміну при поганому освітленні. Я попрохав майстра цеху, щоб отця Романа перевели в інструментальний склад. Мене підтримав засуджений Віктор Райзер із міста Ірпінь Київської області. Спільними зусиллями нам вдалося викупити для отця Романа місце в складі. Він став кладовщиком і видавав інструмент для механічного цеху. Тут отець Роман мав змогу таємно молитися і читати псалми. Ми з ним зробили під стелажем глибоку схованку. У ній отець Роман зберігав Новий Заповіт. Співробітники концтабору знаходили у християн біблійні тексти і знищували їх, але схованку отця Романа вони так і не знайшли.
У колонії відбували покарання віруючі різних конфесій: іудей К. Фрідман, баптисти М. Машницький, В. Безсонов, п’ятидесятники О. Богачук, М. Рожковський, адвентисти М. Мацюк, Л. Ацута, єговіст Д. Мельник, старообрядець Є. Усатій.
Вони спілкувались з отцем Романом. З повагою ставились до нього кримінальні авторитети, які вважали священика стійким і сміливим борцем. «Такий священик ніколи не зрадить і не донесе адміністрації колонії на неугодних засуджених», - вважали авторитети.
Отець Роман був щедрою людиною. Бувало, звернеться до нього який- небудь засуджений: «Позичте, отче, цукерок і банку консерви». Отець Роман без вагань давав продукти. Я говорив йому: «Рома, цей чоловік нічого вам не поверне, бо він голий, як барабан». Та отець Роман лише посміхався: «Знаю, що не віддасть. Але даю йому, бо хочу догодити своєму Господу, який набагато більше дав мені».
Адміністрація колонії не закривала отця Роман в штрафний ізолятор, бо він, як дисциплінована та організована людина, ніколи не порушував тюремний розпорядок.
Начальник концтабору, підполковник О. Рибницький та його заступник, майор М. Голюк, обходили отця Романа стороною. Вони розуміли, що перевиховати його ніхто не зможе.
У колонію неодноразово навідувалися співробітники управління Комітету держбезпеки у Вінницькій області. Для них отець Роман був «релігійним фанатиком». Названі співробітники копіювали всі листи, які священик відсилав додому та отримував з волі. Вони викликали на бесіду багатьох засуджених і цікавились у них, чи не поширює отець Роман антирадянську пропаганду. Приїжджали до нього і два полковники з апарату Комітету держбезпеки УРСР. За словами отця Романа, вони записали розмову з ним на магнітофон. Полковники пропонували священику покаятися на сторінках республіканської преси, та отець Роман дав їм зрозуміти, що не зречеться своєї віри.
Якийсь художник намалював невеличкий портрет отця Романа. Можливо, цим художником був засуджений Ігор Пономарьов. Отець Роман навідувався до нього в малярську майстерню. Художник наклеїв портрет на дерев’яну дошку, яку ламінував прозорою слюдою і покрив лаком. На портреті отець Роман зображений в окулярах, з арештантською біркою на грудях на фоні високої огорожі з колючим дротом, вікон з решіткою та міліцейського «воронка». Також зображено Розп’яття Христа в чаші, Біблія і три свічки над молитовником. Угорі вказано дату священства та ув’язнення отця Романа, там же напис: «Чим же віддячуся Господеві за все, що дав мені?»
Отець Роман попрохав мене допомогти винести портрет за межі колонії. Табірні наглядачі та співробітники Комітету держбезпеки вилучали й знищували такі речі. Проте моя тітка Ольга Петрівна Черниш, яка приїхала до мене на побачення, таємно винесла портрет з колонії. Оскільки я після звільнення знову був засуджений, то портрет отця Романа взяв на зберігання мій друг Юрій Грищенко з Черкас. Він закінчив Київське базове медучилище за спеціальністю «зубний технік», працював у Черкаській обласній і районній поліклініках, а пізніше став бізнесменом у торговій сфері. У 1980-тих роках Ю. Грищенко був засуджений до двох років ув’язнення за відмову давати в суді свідчення проти дисидента. Пізніше Верховний Суд України реабілітував його.
Після мого звільнення Ю. Грищенко повернув мені згаданий портрет. Я переслав його меру міста Рудки Тарасу Курилу.
У 1983 році я звільнився з колонії ІВ 301-59. Тоді востаннє бачився з отцем Романом. Я залишив йому свою нову фуфайку (тілогрійку), а також чисті зошити і торбину з продуктами. Він перехрестив мене і сказав: «Нехай береже вас Божа Мати». Ми обійнялись і подякували один одному за взаємодопомогу.
У моїй пам’яті священик Роман Єсип залишився мужнім мучеником за християнську віру, душа якого була переповнена милосердям і справедливістю.
Віктор БАРАНОВ,
смт Парафіївка Чернігівська область
(Далі буде)
Із книжки «Спогади про о. Романа Єсипа»,
упорядник і редактор Баранов В. Є., 2014 р.
