Відгуки про реколекції св. Ігнатія
Дивлюсь на годинник – рівно 15.00. Дзвоню у двері семінарії Непорочного Серця Матері Божої Фатімської. Двері відчиняє о. Андрій Коваль: «Вітаю вас! Заходьте». Він веде мене в келію, яка на 5 діб стане місцем відпочинку для тіла. Душа тут відпочивати не буде. Тому що Ігнатіанські реколекції – справжня пральня для душі, пилосос для думок, просвітлення для розуму, прозріння для очей, тиша для вух, щоб чути голос сумління, чіткий розпорядок дня, щоб навчитися тренувати силу волі. Але все це я зрозумію лише після закінчення реколекцій.
Не буду переповідати про перебіг реколекцій. Наскільки б яскраво й захоплююче я не описав свої переживання і духовне відновлення, все це лише частково буде зрозумілим для тих, котрі не відбули цих реколекцій. Про Ігнатіанські реколекції можна сказати приказкою: краще один раз самому їх відбути, ніж сто разів про них почути.
Справа в тому, що дуже складно писати про всі круті віражі, які проходить душа на цих реколекціях. Не кожен може витримати такий темп душевних переживань. Це схоже на навколосвітню подорож тривалістю у п’ять діб. Душа повинна зануритися в найглибші океани своєї свідомості й підсвідомості, пробратися через хащі своєї совісті, піднятися на найвищі вершини свого духу, пройти через пустелю своїх досягнень, розвіяти марево своїх мрій, пропливти річками своїх вчинків, пережити шторми свого життя… Ці дні схожі на калейдоскоп почуттів і відчуттів, здогадів і осяянь, суму і сорому, ідей і намірів, бажань і натхнення. Хіба можливо словами описати все це?
Можна заохотити іншу людину відбути Ігнатіанські реколекції, але розповісти що саме її чекає – неможливо.
Реколекції – це наче перехід в інший світ – у світ духу, у світ Бога. Реколекції покликані духовно збудити і відродити до активнішого духовного життя людську душу, приспану рутиною. Тут ще раз пригадуєш собі, що я – грішна людина. Тут усвідомлюєш, що гріхи нанесли моїй душі таких тяжких ран і так її спотворили, що я донедавна вважав себе майже безгрішним. Тут усвідомлюєш те, що всі ми досить поверхнево готуємося до святої Тайни Сповіді, і що за кожен, навіть найменший гріх, треба буде відпокутувати у вогні чистилища, – якщо «пощастить» потрапити туди, а не до пекла. Реколекційні науки, зрештою, виявили мені всю огиду гріха настільки, що я ЗНЕНАВИДІВ ГРІХ.
Бог не терпить нічого нечистого. Тому кожна людина, які б не мала заслуги чи якою б праведною не була в очах інших, є грішною в Божих очах, тому заслуговує на пекло.
Проте Милосердя Боже таке ж безконечне як і Божа Любов. Уявіть собі, що весь масив повітря над нами – це наші гріхи, які враз стали суцільним каменем. І ось цей кам’яний небозвід має упасти і розчавити весь грішний людський рід. Але ми стоїмо під хрестом, на якому розіп’ятий Ісус Христос. Мільйони тон каміння вже розчавило все навколо, але хрест Христовий стримує страшну вагу кари. Лише під хрестом є вільне місце, тільки тут можна врятуватися, лише з Христом і під хрестом існує життя, а далі – смерть.
Розп’яття – це інструмент спасіння, це захист від кари за гріхи. Христос зійшов на хрест добровільно з любові до людини. Син Божий взяв на себе весь тягар людського гріха від сотворення наших прародичів Адама і Єви й аж до далекого майбутнього другого приходу Його на землю. Це кожен з нас, хто жив і хто ще буде жити у майбутньому, бичував і бичуватиме Спасителя, кожен з нас плював і плюватиме на Нього, насміхався, штовхав і знущався, прибивав цвяхами до хреста, давав пити жовч з оцтом і, зрештою, пробив Його Серце. А Він змилосердився над нами усіма й обмив наші душі Своєю кров’ю, щоб ми очистилися і могли ввійти у Царство Боже... А ми про це забуваємо. Які ж ми невдячні!
На вступному занятті всі ми, реколектанти, поставили собі за мету протягом цих реколекцій зберегти й утвердити свою віру, а в підсумку – скласти план впорядкування свого духовного життя.
Перша частина реколекцій намагається відкрити нам духовні очі, щоб ми усвідомили хто ми є, яка мета нашого життя, якого напряму треба триматися, щоб дійти до мети і побачити свій істинний духовний стан.
Земля – це матеріальний світ, у якому живе людина. Її життя схоже на зерня, яке глибоко пустило корінь. Але коли зерня не випустить паростка, то не побачить неба і сонця, ніколи не дасть цвіту і плоду. Але в тому духовному світі рослина людської душі зростає під постійним натиском вітру зла, котрий намагається засипати паростки любові пилом щоденних занедбань, закидати брудом нечистоти, побити градом гріхів, присипати снігом байдужості, потоптати чоботом гордості. Проте людська душа призначена до Неба, тож земне життя – це шанс, яким треба неодмінно скористатися, щоб осягнути Небо. Іншого не буде. Або вічне життя в Небі, або вічна мука у пеклі, третього варіанту не існує.
Друга частина реколекцій – це підготовка до генеральної сповіді. Людина, котра сповідається 1-2 рази на місяць, видається достатньо побожною. Але це на перший погляд. Людська душа схожа на вантажівку, яка, наприклад, 40 років возила різні вантажі. Хоча й розвантажувалася 1-2 рази на місяць, проте можна собі уявити скільки бруду, мазуту і різного сміття прикипіло, пристало, прилипло до неї. Генеральна сповідь щодо душі схожа на проведений капітальний ремонт такої вантажівки. Але лише після прийняття Святого Причастя людська душа буде справді чистою. А наша «сорокарічна вантажівка» виглядатиме як нова, наче тільки що виїхала з воріт автомобільного заводу.
Третя частина має за мету навчити, як реалізувати наше прагнення стати воїном Христовим і справжнім членом Царства Небесного. Отож, ми вирішили стати воїнами Божими, тому Господь посилає нас у світ, щоб ми будували Його Царство на землі.
«Боже, я не готовий! Я нічого не знаю і не вмію! Що я маю робити?» – в такому замішанні опиняється людська душа наприкінці реколекцій. Але Христос потішає нас: «Не бійтеся, Я зішлю вам Духа істини, який буде провадити вами».
Кожен воїн повинен щодня тренуватися, щоб перемагати в бою з ворогом. Кожен учасник Царства Божого повинен знати як і вміти розбудовувати царство, до якого належить. Такі знання і вміння ми отримуємо, читаючи духовну літературу та беручи приклад зі своїх провідників. А нашими провідниками до Царства Небесного є Ісус і Марія. Тому розважання про їхнє життя і вчинки та їх наслідування стають джерелом наших духовних перемог та поступу до Неба. На цих реколекціях отці навчають, як правильно себе підготувати до розважань і, власне, як розважати.
У підсумку реколекцій ми маємо скласти план реформування нашого життя. І такий план кожен із нас складає. Але реалізувати його досить складно, тому що всі ми максималісти: якщо робити, то все і зразу, щоб результат було видно з першого ж дня. Але такий підхід нас розчаровує, бо ми – немічні люди. Ми забуваємо, що реформа нашого життя – це самовиховання і саморозвиток. А виховання – це час. Реформу життя слід розділити на кілька етапів, наприклад, на 12 частин і кожного місяця впроваджувати в життя одну частину цього плану. Наприкінці місяця добре було б провести ґрунтовну підготовку до місячної сповіді та оцінити наскільки добре нова звичка увійшла у життя.
Я десь прочитав такий вислів: «Посієш дію – пожнеш звичку. Посієш звичку – пожнеш характер. Посієш характер – пожнеш долю». Цей вислів є рецептом для будівництва свого життя, інструкцією, як виробляти нові, позитивні звички і відвикати від поганих. Регулярно повторювана дія стає звичкою. Ряд звичок формує характер людини. Характер людини визначає її роль в родинному, громадському, духовному, інтелектуальному й політичному житті, тобто формує долю. Отже, людина свідомо чи несвідомо через свої звички є творцем своєї долі.
Наприкінці реколекцій у душі з’явився якийсь сум – так не хотілося, щоб ці реколекції закінчувалися. Ми разом зі святим апостолом Петром відчували: «Добре нам тут бути…». Але отці попередили, що духовної поживи з цих реколекцій нам має вистачити на весь рік. Недарма ж ми так багато писали у своїх зошитах, стільки нового дізналися, так багато завдань собі поставили, стільки відкриттів для себе зробили!
Тому від імені всіх реколектан-тів хочу висловити глибоку вдячність о. Андрію Ковалю та о. Богдану Чепілю за те, що так вміло, з любов’ю, співчуттям і обережністю провадили нами протягом цих благословенних днів. Всі ми по-справжньому полюбили семінарію, її каплицю, а найбільше розпалили у своїх серцях любов до Бога, утаєнного у Пресвятій Євхаристії, та відчули ніжну опіку Пречистої Діви Марії. Отець Андрій та отець Богдан стали нам, справді, рідними. Дякуємо вам, всечесні отці, за цю натхненну і святу працю над нашими душами, тож нехай Мати Божа завжди тримає вас в обіймах свого Непорочного Серця, захищає від упадків і допомагає з них піднятися, коли все ж таки упадаєте. І нехай плоди вашої духовної праці живуть, а з роками лише помножуються.
* * *
Слава Ісусу Христу!
Мої перші відвідини реколекцій відбулись минулого року. Чесно кажучи, не мала наміру брати в них участі через те, що була зайнята різними повсякденними турботами. Однак, Ласка Божа посприяла в моєму виборі між відпочинком біля моря і відпочинком з Богом. Ясно, що я не пожаліла, зробивши вибір на користь Бога. Більше того, у цьому році переді мною вже не стояв такий вибір, я твердо знала, що хочу знову взяти участь у реколекціях.
Людина частіше робить вибір на користь тілесних, матеріальних речей, тому коли посвячуєш себе духовним справам, Бог у невидимий спосіб обдаровує потрібними ласками. Я зробила висновок, що ні першого, ні другого разу не вийшла з реколекцій з порожніми руками.
Ще декілька слів для заохочення чоловіків до реколекцій.
На святковому обіді по закінченні реколекцій одна пані дуже розхвалювала римо-католицьких вір-них, особливо чоловіків. Спостережлива пані ділилась враженнями від побаченого в Костелі св. Антонія, де багато чоловіків приходять і моляться на вервиці (розарій), казала, що там навіть жінки не такі богомільні, як чоловіки. Така розмова почалась через те, що я запитала, скільки чоловіків взяло участь у реколекціях цього року, відповідь – 10 чоловіків.
Чому так мало? Питаю себе і питаю вас.
Я думаю, що кожна жінка хоче бачити свого чоловіка чи сина з вервичкою в руках.
Я виховую сина, тому мене це зачіпає. Хочу, щоб мій син, ставши дорослим, ніколи не встидався своєї віри, мав знання щодо релігії. Чоловіки, закликаю вас: «Моліться на вервиці, беріть участь у реколекціях св. Ігнатія, адже ви так потрібні Богу.
Дякую отцям за гарні науки на реколекціях св. Ігнатія. Якби людина усвідомила силу слова Божого, то не було би на землі війн.
Слава Ісусу Христу.
* * *
Дуже хочу подякувати Господу Богу і Матері Божій, також о. Андрію й о. Богдану за ті 5 днів реколекцій, на яких мені випало щастя побувати.
Це були дні внутрішньої боротьби та суперечок, але були знайдені відповіді практично на всі запитання, з якими я приїхала.
З реколекцій я дійсно вийшла трохи іншою, ніж була раніше.
Душу наповнювало відчуття тихої радості, яку хотілося смакувати якнайдовше.
Розумію, що мені ще працювати і працювати над собою... Сумую, що не можу відвідувати Службу Божу так часто, як хотілося б (проживає в Черкаській обл. – прим. ред.), бо відчуваю велику внутрішню потребу в цьому, але плекатиму надію, що наступного року я знову приїду до Львова на реколекційні науки.
* * *
Про Ігнатіївські реколекції я знала вже давно, але поїхати на них навіть не думала, бо мені було менше 18 років. Я читала відгуки про ці реколекції, але дуже не вникала в суть написаного, бо знала, що про ці реколекції думати мені ще зарано. Коли мені виповнилось 17 років, то я поїхала на великопосні реколекції, але їхній зміст був інший.
І ось в мене почалось ЗНО, я дуже переживала як здам іспити і чи поступлю кудись. Я така людина, що сподівалась на гірше. Спочатку думала, щоб хоч прохідний бал на-брати з деяких іспитів, потім мріяла, щоб хоч десь близько поступити на платне навчання, а якщо на державне, то думала, що зможу пройти тільки в сусідніх областях. Чула як о. Андрій розказував про Помпейську дев’ятницю, що ті, хто поступали і з вірою молились, пройшли на державне навчання туди, куди хотіли. Я вирішила молитись цю дев’ятницю, хоча признаюсь: не дуже вірила, що це мені допоможе. Думала, що може ті, що молились, дуже добре вчились на відміну від мене. Помолилася я пару днів (десь 3-4), потім опустила, за декілька днів почала знову, але витримала тільки декілька днів, на тому і завершила. Пізніше молилась частину вервиці, але не кожного дня. Тоді я попросила Марію: «Маріє, мені важко жертвувати Тобі повну вервичку, навіть 5 десятків не завжди відмовляю. Прости, але не залишай мене, допоможи. Обіцяю, що якщо поступлю десь, то прийму параман». Пізніше подумала і додала: «Якщо поступлю на державне, то прийму його». За якийсь час усвідомила, що ставлю умови Марії і що це неправильно. Тоді сказала: «Маріє, нехай те, що я Тобі сказала не буде обіцянкою, якщо поступлю, то можливо і прийму параман». Пізніше собі подумала, що це Рік Божого Милосердя, і хтозна, що мене чекає, а параман – це захорона й опіка Марії. І я постановила собі, що таки прийму шату Небесної Цариці, куди б я не поступила, а навіть якби і не склала іспитів зовсім. Перед прийняттям параману треба відбути сповідь із всього життя і тому я вирішила, що найкраще це буде зробити під час Ігнатіївських реколекцій (хоча не тільки з цієї причини я хотіла поїхати в семінарію). Розпитала про них трохи докладніше, більше зацікавилась і думала записатись на кінець липня, ще до оголошення результатів щодо так. Я записалась на ІІ тур. Хоча мені ще немає 18 років, проте мені дозволили. Я ще з однією дівчиною (вона вже була на реколекціях декілька разів) поїхала.
Перше враження: я побачила, що всі учасники реколекцій старші особи, а тільки ми двоє молоді. Я розгубилася і трохи засмутилася. Поселили нас, звісно, окремо, але я була готова до цього. Про самі реколекції не буду багато писати, тут усе й так ясно, словами того не опишеш. В загальному я багато чого зрозуміла і глибше пізнала, відчула огиду до гріха, жаль, що це за мої гріхи Ісус так тяжко терпів, відчула справжню радість від того, що Бог так любить мене. Це ж Він для мене сотворив такий прекрасний світ, який є тільки місцем нашого земного хресного шляху, а в нагороду Бог приготував щось незмірно краще – Небо. Решту, що відбувалось зі мною під час реколекцій сказати не можу: хто був, той знає, а хто не був, той хай поїде – і буде знати. Ну ще, щоправда, все залежить від того, наскільки людина сама відкриє своє серце для Бога. Я тепер шкодую трохи, що не використала своїх можливостей на всі 100% (максимально), особливо наприкінці трохи менше намагалася взяти максимум з розважань і все-таки декілька разів порушила мовчанку. Попри це все, я дуже вдячна Богу, що поїхала на Ігнатіївські реколекції і мала можливість скористати з них.
У суботу приймала параман. Сльози текли з моїх очей, я відчувала, що Марія опікується мною і благословляє. Я не можу написати, що відчувала, щось подібне до того, як приступала до Першого Причастя. Я відчувала велику вдячність Марії, вдячність за покров, за параман, була у зворушенні й плакала ще, напевно, 10 хв. Мені хотілось просто мовчати і все, але потім був обід і можна було говорити, проте мені хотілось продовжувати мовчанку. Всі ділились враженнями і я нарешті прийшла до тями: говорила і сміялась, бо цікаво було слухати розповіді учасниць про те, як вони сюди збирались. А отця Євстахія без усмішки слухати було майже неможливо.
До всіх людей так привикла, що дуже шкода було їх покидати. Зразу не думала, що так буде.
Коли вже їхала додому, то відчула великий контраст між семінарією і Львовом. Коли дивилась на тих людей, що були вдягнені в надмірно короткі шорти і т. д., на сильно на-фарбованих дівчат чи інших людей, то мені аж боляче було на них дивитись. Коли їхала у трамваї і чула якусь рекламу, то мені і та реклама, і все інше було марне і байдуже, як ніколи. Тільки один раз я відчувала колись ще більшу відчуженість до всього матеріального. Мала я тоді десь років 10 і захоплено дивилась на ялинкові вогники. І ось мене заболіло серце, фізично заболіло. Я перелякалась, думала, що воно (серце) може зупинитись, і я помру. У ці пару хвилин, а може і секунд я відчула, що всі-всі речі стали мені байдужими, абсолютно все, навіть оті ялинкові прикраси, якими я щойно захоплювалась, стали мені абсолютно байдужими. Я відчувала щось таке, як би вже зараз мала померти і відійти, полишити той світ, тому не відчувала вже ніякого прив’язання до речей, усвідомила, що ніщо в тому світі не має цінності, абсолютно ніщо, лише те, що потрібне для підтримання життя. Серце вже перестало колоти, я почала відходити від того стану, все було нормально, але деякий час після того не хотіла нічого, ніщо мене не радувало.
І зараз думаю собі, якби я зараз мала покидати той світ, все втратило б для мене будь-яку вартість. І коли ми прив’язуємось занадто до чогось, треба пам’ятати про це.
Трохи відійшла від того, про що хотіла написати. Коли я їхала додому, то хоч відчувала зіпсутість світу і його безвартісність, але також і раділа природі, що сотворив Бог. І тепер ще досі, дивлячись на зелені дерева, що хитаються від вітру і тріпочуть своїми листочками, я бачу, що вони всім своїм єством прославляють Бога, цю всю красу. Також я вдячна Діві Марії, що я все-таки прийняла параман. У перший день-два я настільки була щаслива і відчувала присутність Марії, що мені хотілося казати всім, щоб носили параман, що Марія допоможе у всьому, що тільки потрібно прийти під Її опіку, але я не розповідала і не радила нікому.
В освячаючій ласці, на жаль, я витримала не довго, тому з майже 100% опустилась моя радість нижче, але не зважаючи на це, я відчуваю опіку Марії, хоч не так вже сильно, як у день прийняття параману. Так, я сама винна, що своїми гріхами віддаляюсь від Бога і Марії, що я таким чином немовби перекриваю потік ласк, але при найближчій нагоді виправлю це, Марія не опустить мене ніколи.
Потрохи знову входжу у світ, але вже не поринаю в нього з головою. У семінарії набагато легше думати про Бога, про вічне, а тут є свої обов’язки, клопоти. Там ми мовчали, а тут ти й інші люди, які потребують розмови. Але я відчуваю необхідність розмовляти з Ісусом в тишині. Пробувала вдома розважати, читати й роздумувати, але вдавалось вже важко, бо тут все одно, хоч мимоволі, але думаєш про те, що в тебе мало часу, що тобі треба щось зробити і т. п. У семінарії я взагалі не думала про щось, крім «тепер». Думаю, що найкраще в церкві можу розмовляти з Ісусом.
Дякую за реколекції отцям, мені дуже сподобалось і я багато чого взяла для себе з реколекцій св. Ігнатія. Звісно, найкращий подарунок – це параман. Хотіла би ще поїхати в семінарію і заохотити інших, бо, справді, варто провести тиждень з Ісусом, тиждень спокою від світу і очищення душі.
