Місії на Сході України
Свого часу Боже Провидіння зарядило, щоб Священиче Братство Святого Священномученика Йосафата опікувалося греко-католицькими парафіями на Сході України, які розташовані на межі Донецької і Харківської областей. Ось уже понад 10 років священики Братства по черзі їздять у ті місцевості й духовно опікуються вірними. Прибувши туди, одразу зауважуєш зміну не тільки обстановки, а й загальної атмосфери: людей на недільній Службі Божій мало, заохотити їх прийти бодай ще раз дуже тяжко – у них інша ментальність. Люди там щирі, прості, добродушні – радо допоможуть, поділяться усім, що мають, але щодо практикування релігійності – дуже тяжкі на підйом: даються взнаки наслідки атеїстичного виховання й середовища, в якому вони виростали. На Західній Україні в часи панування Радянського Союзу працювали підпільні священики, побожність і християнська свідомість не згасали, Служби Божі відправлялося по хатах тощо, а на Сході такого не було. Атеїстична пропаганда особливо підняла голову з 20-х років минулого століття, православні батюшки «здавали» кагебістам усіх, хто приходив до церкви, сповідався чи хрестив дітей. Були й інші причини, що спричинилися до занепаду духовності мешканців Донбасу та Слобожанщини. У часи незалежності, хоч і з’явилося більше можливостей для духовної праці, однак священиків все ще дуже мало порівняно з потребами. Духовна праця на Сході пов’язана також з багатьма труднощами. Найперше: сам священик мусить бути неабияк духовно витривалим, щоб не зламатися, коли не бачить плодів своєї праці, не занепав духом, а тривав у ревності й жертвенності. З іншого боку, місія – це ще й певні матеріальні витрати, бо коли людей мало, то утримання й потреби місії не завжди покриваються їхніми пожертвами. По правді кажучи, кожен священик Братства, вирушаючи на Схід України, повинен мати особисті кошти на прожиття. Парафія від парафії далеко, до кожної з них доводиться добиратися машиною, а вона старенька, часто ламається, то ж потрібно щось витрачати й на такі побутові потреби. Та все-таки духовну користь хай ніхто не порівнює з матеріальною.
…Цього ювілейного Фатімського року випало й мені влітку їхати на наші східні парафії. Бував там не раз, їхав туди вже вчетверте чи вп’яте. Але й досі так і не зміг добре зрозуміти ментальності тих людей і їхнього ставлення до церкви. Бо, наприклад, знаю деяких осіб, які обіцяли, говорили, що прийдуть на Богослужіння (бодай раз на тиждень), яких старався заохотити, навчити – а їх нема… І думаєш собі: що ще треба зробити для того? Щоб достукатися до людських сердець, мати можливість щиро поспілкуватися, а найголовніше – повчити молитви й заохотити до неї, особливо в 100-ту річницю об’явлень Матері Божої?.. Вирішив організувати перенесення фігури Матері Божої Фатімської від хати до хати. Коли їхав сюди, о. Василь Ковпак дав мені дві чудові фігури Фатімської Богородиці, і ми в двох селах почали їх переносити. Таке ми вже колись робили з фігурою Містичної Троянди. Наперед я знав, що люди загалом приймати Матір Божу в себе в помешканні не відмовляються. Так було й цього разу. І хоч до церкви до нас ходять мешканці приблизно з десяти хат, але фігуру приймали упродовж трьох місяців, тобто всього майже 90 хат у кожному селі. Деякі не хотіли приймати, адже їм наговорили, що вони православні (бо хрестилися в Православній Церкві, тому вважають себе православними, хоч і до неї не знати коли ходять, невідомо навіть чи й на паску – ось такі вони православні, чи точніше сказати «православні атеїсти», або безвірки, які прикриваються цим словом – жаль їх, та що поробиш…). Але значно більше принесла Мати Божа світлої радості й ласк тим, що приймали Її. Подяка Марії за те хай буде вічна.
Які молитви знають чи моляться люди на Сході України (окрім наших парафіян)? Частина знає лише «Отче наш», а більшість нічого не знає. Молитву ж «Богородице Діво» ніхто не знає – хіба хтось один на десять тисяч народу з тих, хто дуже ходить до Православної Церкви, і то не гарантія. Тому ще до того, як переносити фігуру Матері Божої, ми розповідали людям про це, роздавали книжечки «Богородице Діво», щоб вони навчилися найосновнішої молитви до Марії. Переносячи тепер фігуру Матері Божої, з приємністю зауважив, що частина з тих, хто перед тим її приймали, вже все-таки вивчила «Богородице Діво». Це вже прогрес, бо люди тут до молитви байдужі й ліниві, про Бога згадують, коли вже зовсім біда… А так, як самі кажуть – «Для чого тоді молитися?» Хоча, запитаймо себе: якої біди ще треба, більшої за ту, що маємо сьогодні в нашій країні і в світі?..
Як відбувалося перенесення фігури Фатімської Матері Божої? З піснею приносили її до тієї чи іншої хати, роздавали людям спеціально видруковану для цього о. Степаном Рожаком книжечку, де був молебень, молитви, вервиці та пісні до Матері Божої, разом відправляли молебень, опісля священик виголошував науку про мету життя, про потребу набожності до Матері Божої, про реальність об’явлень Матері Божої у Фатімі і про її заклики та прохання. Хто знав молитву «Богородице Діво», тоді заохочувалося до відмовляння вервиці з розважанням. Після науки ми співали вервицю до Фатімської Богородиці на честь 100-ої річниці об’явлень, роздавали людям вервиці (дехто вже їх мав) і вчили, як молитися й перебирати за кожною молитвою зернятка… На закінчення співали ще одну пісню до Матері Божої. Траплялося, що хтось не вмів хреститися, тоді його вчили, як правильно класти на себе знак святого хреста. Залишали фігуру до наступного дня й заохочували людей, щоб вони в цей день більше присвятили часу на молитву, вказували в книжечці на молитви, які вони мали помолитися у своєму наміренні, а то й давали своєрідне «домашнє завдання» – помолитися самостійно ще одну маленьку вервицю, наприклад до Матері Божої Неустанної Помочі, щоб самі навчилися перебирати зернятка з молитвою. Наступного дня приходили, відмовляли загальну вервицю з розважанням 5 таїнств, Акт посвяти родини Непорочному Серцю Марії й переносили далі. Без сумніву, багато хто не до кінця одразу розумів, як молитися загальну вервицю з розважанням, вона їм трошки була затяжкою (так довго клячати – це для них хіба вперше…). Але тут ми керувалися тим, щоб люди бодай добре вивчили «Богородице Діво», тому що вони можуть і не молитися потім, оскільки в них немає звички відкрити книжечку, щоб знайти цю благословенну молитву. Отож, відмовляючи загальну вервицю, люди, хоч не розважали, проте «Богоро дице Діво» старалися принаймні запам’ятати, а тому молилися старанно. Після вервиці хтось із них якось сказав про «Богородице Діво»: «Хоч би й п’ятдесят разів повторив, то й тоді б ще не вивчив».
На мій подив, багато хто приймав Матір Божу уперше: хтось переїхав сюди жити або ж їхнє ставлення до цього змінилося – і це своєрідна ласка Матері Божої. Так, в одному селі понад десять років тому парафіяни (ще перед тим, як ми стали туди приїжджати) страшно посварилися між собою, слів у розмовах між собою не добирали, і це було дуже зле. Не буду заглиблюватися у деталі, але основна причина – модернізм (подібно, як це спостерігається у нас на Заході в с. Прилбичі та на Рясному-2). Відбувся поділ, частина людей залишилася при церкві, частина розчарувалася, отримала згіршення, перестала взагалі ходити до церкви. Наслідки цього відчутні донині, за них дуже болить серце. До меншої частини час від часу, по великих святах приїжджав модерний священик. У попередні роки, коли переносили фігуру, частина людей, які ходили до нього, не приймали її. Але цього разу (о диво Матері Божої, бо це Вона змогла зм’якшити їхні серця!) ті люди приймали її і нас разом з нею. Хто знає цю ситуацію чи в стані правильно її зрозуміти, мусить визнати, що це велике досягнення: той, хто був проти, завдяки Матері Божій злагіднішав і відкрив своє серце на ласку Марії. Були випадки, що той, хто вже десять років не переступав поріг нашої святині, прийшов знову до церкви (й за час мого перебування не раз…). Як тут не дякувати Марії за такі великі ласки, бо для цієї парафії вони справді великі!
Не бракувало й інших ласк, які люди отримували від перенесення фігури – особисто чи для родини. Так співпало, що перенесення розпочалося на свято Божого Тіла. Хоч малим гуртком, але процесійно ми, за нашим звичаєм, провели Євхаристійну процесію до чотирьох престолів з Фатімською Богородицею вулицями села Запаро-Мар’ївка Донецької області, а закінчення перенесення завершилося також урочистою процесією 1 жовтня до п’яти престолів – на честь Матері Божої Цариці Святої Вервиці, під час якої вірні при кожному престолі з подякою за всі отримані ласки відмовляли по частині вервиці.
У селі Погонівка Харківської області перенесення фігури також дало свої плоди. Перед цим ходив від хати до хати – домовлятися: хто б хотів прийняти Матір Божу для благословення дому. Про декого наші парафіяни казали: «Ой, там такі люди, вони не погодяться прийняти, до них навіть не треба і йти». Та, пересилюючи себе, я йшов у кожну хату, щоб запропонувати прийняти Матір Божу. Й дякувати Богові: там, де здавалося, що не приймуть, якраз приймали й були дуже відкриті серцем та щирі. Я навіть тоді думав: «Ось бачиш: а коли б ти пропустив ту хату, не зайшов би, то втратив би їх…» З цього всього наука для всіх нас: люди, не судімо взагалі, а тим більше поверхово. Бог судить сам і дивиться на серце, яке людським оком не побачити.
Пригадую, зайшов до однієї хати, яка ніколи перед тим не приймала Матір Божу. Зустріла мене жінка вже в літах. Тяжка хода (як пізніше виявилося, мала хворобу: далися взнаки роки нелегкої праці). Почав говорити загально, що переносимо фігуру Матері Божої, співаємо молебень, вчимо людей молитви; хто не знає, даємо книжечку, щоб люди самі могли помолитися й випросити собі ласки, віддаємо родину через Акт посвяти під опіку Матері Божої – чи бажаєте прийняти? Пригадав, як кілька років тому не хотіла приймати, відпекувалася різними відмовками і то навідріз. Цього разу також ніяк не вдавалося її переконати, що Матір Божа у православних і в католиків одна й та сама. Казала: ми православні, тому не приймемо. Я пояснював, що для цього не потрібно ніяких коштів давати і т. п. Ніяк. Думав уже йти геть ні з чим, простягнув їй образок і книжечку, де була молитва «Богородице Діво». Аж тут на гавкіт собаки вибігла її донька – молода, скромна, незаміжня, років 28. Мати і я пояснюємо їй, в чому справа. Мати запитує, звертаючись до доньки: «Хіба задля тебе… Якщо хочеш – я прийму». І дівчина – можливо, мимоволі чи від наполягання, що в цьому немає нічого злого – погодилася. Ми принесли фігуру, поспівали молебень – все, як у всіх. Другого дня прийшли, помолилися вервицю. При кожній можливості я старався заохотити всіх до молитви і церкви там, де відчував хоч маленьку іскру довіри. Але тут навіть і не думав заїкатися про якусь церкву – що тут говорити: тяжка справа. Та коли ми забирали фігуру, та молода донька сама запитала, чи можна прийти до нас до церкви. Я був шокований, бо це хіба перший випадок, коли людина сама, без заохоти й спонуки зі сторони забажала прийти до церкви за всю історію перенесень Матері Божої. Зі мною було також двоє наших сестер-монахинь, що дало свої плюси. Вони ту дівчину, що була відкритішою до них, прокатехизували, дали їй почитати кілька книжок… Адже вона, як і всі інші, контактів з релігією не мала або, якщо й мала, то поверхові, незначні. Сестрички повчили її про силу і суть Святого Причастя. І та дівчина справді почала ходити до нас до церкви, що є там рідкістю, та ще й у такому молодому віці.
Недалеко по тій же самій вулиці прийняла нас також молода родина: мали четверо дітей, старший хлопець був у 4-му класі, й сестри-монахині готували його до Першого Святого Причастя. Як виявилося, в тій родині двоє менших дітей (які вже досить великі) були нехрещені. Родина згодилася похрестити дітей, чекають на хресну, якій тяжко приїхати з Горлівки (бо це на окупованій території), але хрещення має відбутися цього року.
Загалом ми «знайшли» чотирьох дітей віком від 4-го до 7-го класів – трьох дівчаток і вже згадуваного хлопця, яких сестри підготували, й ті прийняли цього року Перше Святе Причастя. Діти прості й сприймають усе щирим серцем, без всяких дорослих пересудів та забобонів. Деякі приходили до нас на молебень і навіть молилися вервицю, та вони ще малі, хіба на другий рік, дасть Бог, підготуємо їх до Сповіді і Святого Причастя. Мені розповідали, як одна старша дівчинка, що готувалася до Першого Святого Причастя, приходила додому й розказувала матері, чого її вчила на катехизі сестра. Мама уважно, з широко розплющеними очима слухала все, як мала дитина, що переповідала їй доня. Це свідчить про духовний голод в людських душах: хоч їм тяжко прийти до церкви, але душа, створена Богом, все одно тягнеться до Нього й прагне релігійного знання, духовного життя.
З фігурою Матері Божої ми відвідували також самотніх людей похилого віку, яким довелося доживати віку самим. У таких випадках ми пропонували їм посповідатися, бо хтось із них давно сповідався, а хтось і вперше в житті. Пам’ятаю, як занесли фігуру до однієї бабці. Читати вона вже не бачила, тільки слухала. Їй років за 80, вже зовсім немічна, руки тремтять, без палички ні кроку, живе сама. Питаюся: «Ви сповідалися?» У відповідь чую: «Ніколи». Заохотив до сповіді, посповідав, запричащав… І хтозна: може, це вже перше і останнє, бо – «над гробом стоїть». Молитися, казала, буде разом з подружкою, яка ходить до церкви. Сидітимуть на лавочці на вулиці, й вона буде повторювати молитви за нею. Подібних випадків було кілька: люди казали, що сповідалися не знати коли або взагалі ніколи.
Натрапили ми на одну молоду сім’ю: мама і п’ятеро малих дітей – десь від 1,5 до 9 років. Запитали чисто випадково, чи хрещені вони, й виявилося, що всі п’ятеро нехрещені. Заохотили, щоб похрестити: хрещення має відбутися наприкінці жовтня цього року. За тиждень перед моїм поверненням до Львова (перші числа жовтня) завітали ми з фігурою до однієї 67-річної бабці. Вона теж ледве пересуває хворі ноги, але зустріла нас привітно. Каже: «Я нехрещена, чи можу приймати Матір Божу?» Ми повчили її про основні правди, привезли до церкви, охрестили, запричащали (бо до церкви сама вже не зайде), залишили книжечки, щоб молилася. Сказала, що й дочка її нехрещена, та з дочкою наші стежки не перетиналися. Що цікаво, ця старенька відкрито заявляла раніше своїй дочці, що дуже бажає охреститися. Ось такі на Сході зустрічаються люди.
Наведені факти – і радісні, і сумні водночас. Вони в кричущий спосіб нагадують нам про обов’язок постійної молитви за неохрещених, яких в Україні сьогодні сотні тисяч. А про ситуацію в світі нема чого й говорити. Нехрещених у світі близько 5 мільярдів! Саме тому Свята Традиція ніколи не відступала й не відступить від своєї позиції щодо неприпустимості скорочення Святої Літургії (в даному випадку опускання «Ектенії оглашенних»). Отож, тільки повна й побожно вислухана традиційна Служба Божа наділяє людину всією повнотою ласк, які єдині можуть привести до спасіння.
Так склалося, що в останній день, коли вже мав від’їжджати додому, заніс фігуру до останньої хати. Щасливий, що так склалося і що був до кінця перенесення, бо в ці останні дні Мати Божа показала ще одне своє чудо. Мали ми заносити фігуру до одного чоловіка. Зауважили, що був він трохи напідпитку, але мислив тверезо, був врівноважений. Завів мене до жінки, щоб запитати, чи вона бажає приймати, і вони прийняли. Згодом я пригадав його. Десь, мабуть, років з п’ять тому, коли перебував там з місіями, довелося мені хоронити сина того чоловіка – дуже молодим помер, похорон був на все село. Наші парафіяни казали тоді, що він атеїст. На похороні я підійшов до вбитого горем батька з наміром дати йому образок, на звороті якого були видрукувані молитви «Отче наш» і «Богородице Діво». Хотів заохотити, щоб молився за сина, але він образка від мене не прийняв, на похороні не хрестився, хоч видно було, що дуже тужить сином, якого втратив. Відказав лише: «Мене вчили так, і я в це не вірю». Це був хіба один з найтвердіших атеїстів, що ще залишилися. І ось минуло кілька літ, і ми знову з ним зустрілися. Жінка його після втрати сина дуже горювала, щодня плакала, не могла знайти спокою, а за півтора року їй відняло ноги (пересувається по хаті, але з трудом, на вулицю не виходить). Сам господар розповів, що з ним теж не все було гаразд: почало віднімати ноги (навіть виникла небезпека гангрени, нібито закоркувалися вени чи щось іще таке). Звернувся до лікаря, а той сказав, що треба ампутувати обидві ноги. Чоловік тоді поїхав до Харкова, до іншого лікаря… Як сам розповідає, коли лежав у лікарні, часто про себе повторював: «Боже, допоможи! Боже, порятуй! Боже, дай, щоб я ще ходив!» І на диво мені вилікували ноги, і ось я ходжу до сих пір». Під час молебню і вервиці першого й другого дня дивлюсь, а той чоловік сидить разом з жінкою з книжечкою в руках, повторює молитви й підспівує! Прощаючись з нами, ще частунок дав нам від щирого серця і дякував, що ми такі є і так вчимо людей. Я був вражений: з кам’яного атеїста цей чоловік став віруючою людиною, що молиться й просить Бога – і це найбільші чуда ласки, коли Мати Божа навертає людей!
Часто наших священиків запрошують на похорони майже по всьому Барвінківському районі на Харківщині, навіть за двадцять-тридцять кілометрів, а то й більше. Православні священики, коли хоронять, на цвинтар не йдуть, а все, навіть печатання гробу, роблять вдома, на подвір’ї – самі про себе помолилися й швидко поїхали. Можливо, саме через це люди почали більше запрошувати нас. Ми, звісно, покійника там до церкви не маємо змоги занести, тому все відправляємо в помешканні (і то на початках нам казали: «Давайтє покорочє!»). Але те, що співаємо на похороні і йдемо на цвинтар, де продовжуємо відправу, виголошуємо кожного разу науку (православні батюшки переважно цього не роблять), роздаємо образки з видрукуваними молитвами «Отче наш» і «Богородице Діво», заохочуємо кожного дня молитися бодай тричі ці молитви – людям подобається, і вони запрошують нас до себе у дні смутку й журби. Це для нас своєрідна місія, бо хоч ми там не відправляємо, але навчаємо людей молитов, якими можна випросити спасіння, особливо за заступництвом Матері Божої.
Одного разу, пригадую, замовили на похорон до села десь за 15-20 км від м. Барвінкового, де ми відправляємо. Туди я їхав уперше, дороги не знав, тому вирушив раніше. Приїхав завчасу, підходить хтось із родини, я кажу: «Ось приїхав швидше, будемо чекати до 12-ої години». А жінка так привітно до мене: «Та ні, ходіть, ми вас радо послухаємо». Виявляється, переді мною котрийсь із наших священиків хоронив там когось, і людям сподобалося, запам’яталося, що він говорив їм на проповіді. Це свідчить про те, що люди прагнуть духовної науки, якої немає кому дати, повчити, заохотити, їх того не вчили. Та й сьогодні, за вільної України, там немає так багато засобів, церков і духовних осіб, які могли б тих людей повчити, підтримати на дусі, просвітити.
Запам’ятався мені ще один похорон у с. Друга Василівка Барвінківського району на Харківщині. Приїжджаємо з отцем-дияконом Миколою, а там хоронять хлопця 24-х років. Лишилася по ньому жінка (зрозуміло, що не вінчана), дитина. Лікарі не могли врятувати його від тяжкого запалення легенів, але не в цьому справа. На похорон зійшлося все село, багато молоді – однолітки, знайомі, з якими навчався чи знався покійний, ті, що живуть у селі, й ті, що приїхали здалека, щоб провести свого приятеля в останню дорогу. В таких ситуаціях родині особливо важко пояснити щось про Божий допуст чи Божу волю й дати відповідь на болюче питання, чому Бог забрав їхнього сина. Згадую той похорон через те, що дивлячись на ту молодь, зауважив: хоч вони всі плакали й ридали, але по їхніх обличчях було видно, що половина з них спивається. Жаль їх… Роздали образки з молитвами – чим ще можна їм допомогти? Хіба молитися, щоб Боже Провидіння покерувало і врятувало їх для вічності.
Тому, дорогі читачі, дорогі наші вірні, звертаюся до вас від тих бідних і опущених українців Сходу словами Ісуса Христа: «Просіть господаря жнив, щоб вислав робітників на жниво своє. Жниво велике, а робітників мало». Просіть за добрі й святі покликання до стану священичого й монашого, за ревних духовних осіб, які б працювали для відродження нашого народу, бо коли він духовно відродиться, то Господь благословить його і всіма іншими благами.
Великого пожвавлення в духовному житті наших східних парафій, особливо там, де переносили фігуру Матері Божої Фатімської, додали традиційні сестри-монахині ЧСВВ Провінції Божого Милосердя, що у Львові, які вже другий рік поспіль навідуються туди в літній період, щоб допомагати на місії найперше своєю молитвою, працею своїх рук, різною підтримкою, згуртуванням дітей, їх заохоченням і навчанням. Так, під час молебню до Матері Божої під час перенесення Її фігури, сестра збирала й катехизувала дітей і навіть дорослих – це дуже слушна нагода для важливого контакту з людьми й прихилення їх до релігії. Треба сказати, що на східних теренах люди сестер-монахинь на власні очі у своєму житті ніколи не бачили, хіба що по телевізору. А тут вони – немов ті ангели з неба, тому й ставлення людей до них зовсім інакше: у розмові з ними вони доступніші й більш відкриті.
У м. Барвінковому ми розпочали будівництво традиційної каплиці, маємо там будинок, в якому зараз відправляємо: глиняний, похилий, цього року одна стіна відпала… Коли люди розпитують, де нас знайти, в якому ми приміщенні відправляємо, нам самим стає соромно навіть запросити когось чужого туди, настільки там нужденно й убого. Дорогі вірні, з вашою допомогою ми залили фундамент і придбали деякі матеріали для подальших будівельних робіт. Щиро дякуємо вам за вашу матеріальну підтримку місії на Східній Україні й просимо про вашу допомогу й надалі. Дякуємо також місцевим жителям, які нас підтримують, нам допомагають. Подяку складаємо не тільки тим, що давали свою лепту, але й тим, котрі духовно, тобто своєю молитвою і жертвою підтримують і моляться за навернення Сходу до Бога. Господь Бог і Мати Божа Фатімська вам віддячать усотеро. Слава Ісусу Христу!
