Проповідь, виголошена в Традиційній Духовній Семінарії Непорочного Серця Матері Божої Фатімської на свято Святого Священномученика Йосафата 25 листопада 2017 року Божого
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Всечесніші отці, преподобні сестри-монахині, семінаристи, і народе Божий, який сьогодні зібрався в нашій святині на Відпустову Божественну Св. Літургію. Беремо участь у цьогорічній Св. Літургії під особливим натхненням ювілеїв, які ми пережили: 150 років від дня народження єпископа-мученика Блаженного Григорія Хомишина, 100 років від дня об’явлень Матері Божої у Фатімі і ювілей проголошення святим нашого Святого Священномученика Йосафата. Що маємо просити, про що благати в цій Св. Літургії? А за що віддав своє життя Св. Йосафат, за що в жахливий спосіб був замучений Блаженний Григорій Хомишин, що хотіла звістити нам Пречиста Діва Марія у Фатімі? «Їх можна врятувати, але ніхто за них не молиться». І тому, дорогі браття і сестри, загальна інтенція нинішньої урочистості – спасіння людської душі, спасіння наших душ, адже немає нічого найціннішого і найдорожчого у світі за наше спасіння. Вартість спасіння – смерть Божого Сина на хресті. Але чи щасливим є наше життя в наших сім’ях, спільнотах, селах, у містах і в народі, якщо немає миру? Життя без миру виглядає дуже сумно, життя без миру має дуже гіркий присмак. І ми молимось у цій Св. Літургії, просимо потрібних ласк для нас, миру для України і всього світу.
Хотілося сьогодні застановитися над дуже важливим моментом у нашому житті, бо часто чуються нарікання, які лунають звідусіль. Нарікає священик на своє життя: яке воно тяжке, як люди його не розуміють; нарікає монахиня на своє покликання: яке нестерпне те монаше життя; нарікає вдома чоловік на дружину, а дружина – на чоловіка, нарікають батьки на своїх дітей, зятів, невісток, нарікаємо на державу, на народ, а навіть нарікаємо на Церкву. Ми бачимо океан незадоволення, людського бунту, знеохочення. А статистика говорить, про те, що розпадається християнська сім’я. 61% розлучень в Україні! Україна займає перше місце в Європі за кількістю розлучень. Аборти, підлітковий алкоголізм і все інше.
Чи є якийсь вихід із такої темряви? Не хочеться бути песимістом, бо ви прийшли сьогодні на цей відпуст, щоб набратися сил, отримати Боже благословення, прийняти Євхаристійного Ісуса, але, дорогі браття і сестри, хочу трохи скерувати ваші думки до доброго розуміння життя. Знати життя, прожити його розумно, прожити побожно, прожити так, щоб воно було плідним для нас і корисне для інших. Це не так легко, це, направду, велика школа життя, через яку проходить кожна людина, кожна сім’я, але не завжди ми можемо взяти від того життя те, що добре, те, що нас освячує і веде до Бога, до Царства Небесного.
Все частіше чуємо вислів, що від життя треба брати все, що тільки вдається, не маємо обминути найменшого гріха, брати участь у всіх життєвих насолодах. І часто-густо, дорогі браття і сестри, ми помиляємся, бо слухаємо диявола, який намовляє нас брати все, в тому числі і гріх. Але Церква Христова веде нас вузькою стежкою, а не широкими дорогами. Бо та вузька стежка провадить нас до воріт Царства Небесного, а широка й розлога дорога на цій долині сліз закінчується смертю і провадить у те місце, де плач і скрегіт зубів. Отже, застановімося, дорогі мої, сьогодні над жертвою. Чому ми святкуємо так урочисто пам’ять мучеників, які віддали своє життя за Христа і Його св. віру? Але перед тими мучениками був Той, Який дав нам приклад тих страстей, тієї Хресної дороги, тих мук і страждань. Це наш Спаситель Ісус Христос, Предвічне Боже Слово, Непорочний Чистий Агнець, Який прийняв людське тіло і став одним із нас. Він приймає великі терпіння і страждання, агонію смерті в Оливному городі, бичування, коронування вінком із тернини, різного роду приниження, фальшиві свідчення своїх ворогів… Та Він мовчить з любові, мовчить терпеливо, не оправдовує себе, а приступає до хреста, цілує його й несе на гору Голгофту. Його терпіння і болі були такі великі і страшні, що в Оливному городі він промовляє: «Боже мій. Боже, чому Ти Мене покинув?» Ото є мученик, Божий Син, Бог приймає людське тіло, але рівночасно приймає жертву, приймає хрест і великі страждання, щоб спасти людину. І та найсвятіша жертва буде актуальна до другого Його приходу, коли буде судити живих і мертвих, вона освячує нас. «Не золотом і сріблом ми відкуплені, але дорогоцінною Кров’ю Божого Сина». Невинний чистий Божий Син приймає хрест і приймає найбільші терпіння.
Друга жертва, дорогі браття і сестри, це Пречиста Діва Марія, без плями гріха первородного зачата, невинна і чиста, яка була вірною Богові завжди, яка ніколи не сказала Господові «ні» і навіть у найтяжчих терпіннях, коли стояла під хрестом, завжди казала «так». Вона породила нас, і ми зроджені з тієї найсвятішої жертви, бо Марія стала Співвідкупителькою людського роду. Ми бачимо, якими є плоди тих терпінь Матері Божої: Вона стала для нас Матір’ю, була вивищена понад Херувимів і Серафимів, до Неї ми прибігаємо в наших хворобах, бідах і стражданнях, просимо Її о заступництво і порятунок. Тією жертвою стали вифлеємські діти за часів переслідування Дитятка-Ісуса злим Іродом, тією жертвою стали святі апостоли і мученики впродовж 300 років переслідування віри християнської в Римській імперії. І та жертва апостолів, їхнє бичування і тортури, зневаги і знущання, розпинання на хресті дали обильні плоди: засліплений народ, який перебував у темряві поганства, отримав Слово Божої істини. І ті звичайні рибалки роблять чудо, якого ми сьогодні не здатні зробити ні через Інтернет, ні через космос. Стільки людей у сьогоднішній день перебуває в поганстві, безвірстві… А вони босими ногами, в холоді, в терпінні, в болях і стражданнях ішли від села до села і голосили слово Божої істини й розсівали його на Північ і Південь, Захід і Схід. Ото були плоди їхньої жертви, їхньої пролитої крові, їхніх страждань, мук і великих болів! І та жертва, дорогі браття і сестри, не завершилася з їхнім життям, а продовжується і по сьогодні.
Бачимо ту жертву родинного життя. Яким способом навернула свого сина Августина, чоловіка, свекруху св. Моніка? Прокльонами, ненавистю, злобою, гнівом? Ні. Сльозами, ревними сльозами, постом, молитвою. Вона ревно молилася про навернення свого сина, чоловіка-пияка, про навернення тещі. І та жертва, ті сльози, терпіння і болі св. Моніки дали обильні плоди: син навернувся, чоловік покаявся і зм’якло серце її свекрухи. Кому, дорогі браття і сестри, ми маємо завдячувати за існування українського народу як нації, кому маємо завдячувати за існування Церкви-мучениці – Греко-Католицької Церкви? Саме їм – нашому Святому Йосафатові, холмським і підляським мученикам, мученикам на Волині і в Умані, у багатьох інших місцях нашої держави. Те, що існує Україна, те, що існує народ, те, що існує наша Церква, завдячуємо саме тим жертвам. Сухим був грунт людських душ, безплідним, на тій землі росла тернина… Йосафат, молодий хлопець, у розквіті сил, звичайний чоловік, якому усміхалася блискуча кар’єра купця… За його шляхетність, за його добре серце найбагатший чоловік у Вільні хотів взяти його за зятя. Та юнак, який так вболівав за долю свого народу, бачив терпіння Матері-Церкви приносить себе в жертву і вибирає тяжке, аскетичне монаше життя, ступаючи дорогою покути і молитви, він ігнорує кар’єрою, розкошами тілесного життя, ігнорує всім, бо бачить, що на цьому світі існує щось вище й шляхетніше, бо бачить свою Церкву, бідну й убогу. Він настільки полюбив Унітську Церкву, що не тільки вчив, не тільки проповідував, але за Неї пролив свою кров, віддав своє життя. То була велика любов, і те сухе зерно і суха земля, зрошена кров’ю Йосафата, кров’ю підляських, холмських мучеників, дає обильні рясні плоди – масові навернення до Греко-Католицької Церкви. І так, дорогі браття і сестри, розвивалася наша Церква, так ширилося Царство Боже. Золотий розквіт нашої Церкви припадає на ХVІІ, ХVІІІ, ХІХ ст., вона провадить наш народ, по-новому виховує свій народ, з’являються люди, які тверезо мислять, народжується українська інтелігенція, гімназії, які провадять отці-василіяни, засновуються католицькі школи, захоронки, сестри-монахині дбають про опіку над народом. Тоді, коли наш народ стає на коліна, Схід і Південь України падає в темряву. Тут, на нашій землі, процвітає Св. Унія. Проте настає, дорогі браття і сестри, 1946 рік. Той рік, коли Бог знову питає, так як питав Петра: «Симоне, сину Йони, чи любиш ти Мене?» – «Так, Господи, ти знаєш, що люблю я Тебе». Але вдруге запитав Христос Петра, який покидав Рим. Петро питає Ісуса: «Де Ти ідеш?» – «Іду, щоби вдруге вмерти, бо ти втікаєш від страждань, від терпінь». І так, дорогі мої браття і сестри, в 1946 р. питає Ісус наших греко-католицьких єпископів: «Чи любите ви Мене?» І вони кажуть: «Так, Господи, любимо Тебе». Цього року відзначаємо 150-літній ювілей Блаженного Григорія Хомишина, який довів свою любов до Ісуса Христа своїми муками, терпіннями і стражданнями. Він закінчив своє життя у жахливий спосіб, як мученик Христової Церкви. Сьогодні, дорогі браття і сестри, дехто каже: «А навіщо такі страждання для народу, чим ми прогнівили Бога, щоб наші сини і доньки вмирали на війні?»
Дорогі браття і сестри! Коли переглянемо нашу історію з 90-х років, відколи була проголошена Українська незалежна держава, ми побачимо, що це ще не була та правдива держава. Ми побачимо, що українці не мали правдивого розуміння своєї історії, то була суха земля, яка не давала для народу плоду. Згадаймо: тільки у 2006 році Верховна Рада України визнала Голодомор 1933 р. геноцидом над українського народу. Проте інші народи, інші держави визнали цей факт скоріше за нас. Хіба то був український уряд?! Звичайно, ні! Чому? Тому що в нашій державі було дві сили – антиукраїнська і проукраїнська. У нас, на жаль, досі триває боротьба в народі, який потребує очищення. Після проголошення незалежності ми ще 20 років слухали у Верховній Раді комуністів. Це було жахливо, це було страшно, ми мали пройти через жертви і очищення. Якби не було жертви Майдану, ми б і далі були кривими, кульгавими і сліпими. Саме та кров на Майдані, кров в АТО має відкрити очі українцям – якого вони роду, чиї вони діти. Ми маємо знати своє коріння, і та жертва має дати плоди. Можливо, ті плоди з’являться не відразу, але без тієї крові ми були б криві, сліпі, немічні і слабі. Тому ми розуміємо, дорогі браття і сестри, чому Бог вимагає від нас жертви. Якою є ціна жертви, чому Бог допускає ці терпіння, чому допускає ті страждання у нашій хаті, родині, і в нашому народі. Проте ми можемо прийняти ту жертву, а сказати «ні». Я хочу жити у світі і для світу, я хочу відкинути терпіння, а користати з усіх вигод земного життя. І це трагедія, дорогі браття і сестри, трагедія не однієї сім’ї. Бог дає тобі хрест, а ти кажеш: «Ні, я не буду нести його. Я не заслужила на нього». Це не християнство, якщо ти не вмієш нести свого хреста в тихості, в покорі серця, з любов’ю, уповаючи на Бога. І так нищиться українська сім’я, українська родина. І це величезна трагедія християнської сім’ї. «Чому?» – спитаєте ви. А знаєте чому? Тому що наша молодь стала розбещеною, не дотримується дошлюбної чистоти. В очах молодої людини шлюб і сім’я, жінка і чоловік – це лише об’єкт для задоволення сексуальних потреб, розбещеності і розпусти. Перед тим, як іти до шлюбу, хлопець і дівчина ведуть статеве життя. Це і стає причиною подружньої зради. Адже попередні партнери постійно перебуватимуть в уяві чоловіка і жінки і труїтимуть їхнє життя. Невже це дрібниця? Невже це дурниця?! 61% шлюбів в Україні розпадаються, бо одне для одного не є особою, з якою поєднав тебе Господь у Святій Тайні Подружжя, а є об’єктом для задоволення. Оту правду треба говорити. Чистота! Чистота наших дітей перед шлюбом, чисте сумління, чиста душа, чисте тіло – і тоді Боже благословення сходить під час Святої Тайни, і тоді відроджується нація і народ. А ті розгнузданість і цинізм, які панують у наших сім’ях, є жахливою руїною, моральною руїною народу. Народ, який не має доброго морального фундаменту, доброї моральної основи, ніколи не виховає добре своїх дітей. Через брак виховання в родинах ми потрапили у страшне провалля, у гріх корупції, брехні, у гріх занепаду християнської моралі. Над тим треба думати і ревно працювати, аби рятувати націю. Але врятується народ завдяки чистим душам і чистому сумлінню.
Трагедія українців у тому, що ми будемо гарно співати в церкві, давати пожертви і будувати храми із золотими куполами, але наша мораль, мораль народу деградує. А найбільше зранена українська католицька сім’я, немає католицької родини – немає завтрашнього дня для нації, для народу, для Церкви. Ми бачимо, яким зіпсованим сьогодні є молоде покоління. Чому? Бо наші батьки, маючи четверо, п’ятеро, семеро, восьмеро дітей, не думали про фітнес-клуби, бари і ресторани (таких і не було тоді), а думали про те, як заробити на найнеобхідніше, як поставити дітей на ноги. Звичайно, у вихідний могли й відпочити. Хлопець і дівчина, які вступали в університети, і гадки не мали брати у батьків гроші на іспити. Питаю моїх ровесників, чи ми чекали, що мама заплатить тобі за костюм? Багато студентів, які вчилися у Львові, ввечері розвантажували вагони на вокзалах, а вдень сиділи на парах. Молодь працювала, ми шанували своїх батьків, ми їх любили і цінували. Одна жінка ділилася зі мною своїм минулим: «Прошу отця, як пішла з дому до Львова, жила в гуртожитку. Я молилась і просила Бога, щоб дав мені хоч двокімнатну квартиру. Я так хотіла взяти мамцю зі села, щоб вона на старості літ хоч трохи гарно пожила. Я переживала за маму, я хотіла для неї кращої долі». А сьогодні ви виховуєте своїх дітей такими егоїстами, що вони від вас витягують останні сили. Мама їде в Італію, Ізраїль, щоб працювати для дитини, щоб заробити для неї грошей на навчання, а її чадо ходить по кав’ярнях, по дискотеках, пропускає заняття… Якщо ми не опам’ятаємося, то пропадемо.
Традиціоналіст не той, хто молиться по-церковнослов’янськи, бере Св. Причастя на колінах. Традиційною є та родина, де виховання католицьке, традиційне, де вчать своїх дітей любити тата й маму, любити бабцю і дідуся, де вчать їх працювати, і сумлінно працювати. Оце є по-католицьки, а те, що ви молитесь по-церковнослов’янськи ще не означає, що у вас традиційна родина. Життя мусить бути християнським, засади моралі мусять бути християнські. Тоді ти можеш сказати, що є традиціоналістом-католиком. Ми сьогодні стоїмо перед великим викликом. Що ми пожертвуємо Господу Богові? Чи вмієш ти жертвувати своїх дітей, чи морально виховуєш їх, чи дбаєш за їхню віру? А яке сьогодні дбання про віру? Тільки й чуєш: «А мені нема різниці, до якої церкви ходити, як молитися. Там, де є церква, я завжди заходжу і молюся». Якщо тобі нема нині різниці, до якої церкви ходити, ти завтра вийдеш заміж за турка, за монгола, за жида, і тобі не буде різниці, якою мовою виховувати своїх дітей, якою мовою спілкуватися, які традиції і звичаї зберігати у своїй родині. Отаке у нас легковажне ставлення до віри, до Бога, до молитви. І все це веде до загальної заглади і пропасті не тільки духовних цінностей, але й цінностей нераціональних і державних.
Якщо ми не маємо любові в серці до Бога, до своєї Церкви, якщо ми не гордимося тим, що є греко-католиками, то наша віра дуже літепна. У моєму серці, в моїй душі має бути закладена віра мучеників та ісповідників, віра моєї Церкви, яка зберегла мою націю, мій народ, мову, якою я сьогодні розмовляю, культуру, звичаї і традиції – за все це я завдячую своїй греко-католицькій вірі. Не зберегла всього цього ні Автокефальна, ні Московська, ні так звана Київська Церква. А сьогодні спостерігаємо один популізм. Філарет всюди їздить, дарує якісь подарунки … то пусте, а зберегла народ Церква Греко-Католицька. Дякуй Богові за те, що належиш до Церкви-мучениці, і навчай своїх дітей у тій вірі, передай ту віру своїм онукам, напоумляй їх, як вони мають жити, як вони мають по-християнськи поводитися, як мають дбати і бути вірні тій Св. Католицькій Церкві.
Дорогі мої, жертва має ціну. На жертві, яку принесеш Богові й покірно візьмеш хрест у своїй хаті і родині, буде спочивати Боже благословення. Завдяки жертві св. Моніка отримала благословення і навернення свого сина і свого чоловіка. І ти, якщо терпеливо візьмеш свій хрест, якщо візьмеш вервицю в руки і будеш молитися, просити витривало, зі сльозами: «Мати Божа, рятуй мою сім’ю, рятуй моїх дітей, рятуй мою родину, мій народ, мою Церкву», – то Мати Божа ніколи тебе не опустить. Заохочую вас, дорогі браття і сестри, в цей світлий празник Св. Мученика Йосафата відродитися духовно. Ядром народу і Церкви є сім’я, нема сім’ї – не буде Церкви, буде пустка. Церква буде, але не в нас, деінде. І та пустка (як бачимо в Європі) – це спустошення, моральне опущення, занедбання. І тому заохочую вас всіх до такої посвяти, до такої жертви, до ревної молитви за добре виховання у наших родинах.
Я звертаюся до тебе завжди, хлопче і дівчино: не шукай собі супутника свого життя на дискотеках і в барах, ти не знайдеш там доброї дівчини, ти не знайдеш там доброго хлопця, не знайдеш, бо для родини потрібен господар, тато, люблячий батько і вірний чоловік. Для хати, для родини потрібна вірна дружина, господиня, любляча мама, яка дбає за сім’ю. Дитино, в барі, на дискотеці не знайдеш нічого доброго. Якщо то гультяй, втікай від нього, сотою дорогою обминай його, не хвилюйся, що тобі 23 і ти мусиш вийти заміж. Радше чисте життя провести в дівоцтві, ніж вийти заміж за розпусника і все життя мучитися і плакати. Тому, дорога молоде, обирай собі пару із твого оточення, але й пам’ятай, що і в тому оточенні є різні люди. Добре дивіться, з ким зв’язуєте свою долю, дорогі мої діти, бо життя прожити – не поле перейти. Моліться, відмовляйте дев’ятниці до Матері Божої і просіть у неї доброго побожного чоловіка, добру побожну жінку, з якою можна створити християнську католицьку сім’ю. Це не легко, але від вас, молоді хлопці і дівчата, залежить наша Церква, доля нашого народу і нації і твоє життя. Тому прошу вас, батьки, звертайте на це увагу, хай щоденна молитва буде в наших сім’ях, наших родинах. І ви, молоді, не нехтуйте своїм покликанням, не нехтуйте. Чуєш покликання, чуєш, що кличе тебе Бог – бери свій хрест так, як Йосафат, і йди, бо немає більшої посвяти, як пожертвувати себе Богові, Церкві і своєму народу. То нелегке життя, воно вимагає багато труду, терпіння і страждань, але воно благословенне і щасливе. Хочеш бути доброю мамою, жінкою – молися. І ви, батьки, моліться за своїх дітей, не просіть для них багатства, не просіть для них навіть вищих шкіл, а просіть Божого благословення. Бо якщо немає життя, то й та школа, вища освіта немає жодної вартості. Просіть одного в Матері Божої: «Мати Божа, прошу Тебе, пішли таку людину для мого сина, для моєї доньки, моїх онуків, щоби вони жили по-християнськи – з Богом і для Бога». Тому й сьогодні в тій молитві ми просимо за наші родини, за нашу молодь, щоб вона не відійшла від Церкви. Адже нічого гріха таїти: багато з вас відходить, бо зв’язуються з безбожником, пустою людиною. Минає час – і вже вас немає в церкві на молитві. Так починається руїна родинного життя. Тому просімо нашого Св. Йосафата: «Рятуй нас і ви, всі святі мученики нашого народу, рятуйте нас, рятуйте нашу Церкву від пропасті і заглади». Амінь.
Слава Ісусу Христу!
