Молитва Ангела у Фатімі – заклик до віри, поклоніння, надії і любові!

Перша поява Ангела відбулася наприкінці весни або на початку літа 1916 року в печері (Лока-до-Кабесо) пагорба Кабесо.

За словами Люсії, це відбувалося так:

Протягом якогось часу ми бави­лися та раптом налетів сильний ві­тер, загойдав віттям дерев і змусив нас піднести очі, щоб побачити, що діялося, бо день був спокійний. Тоді ми побачили над деревами, в напря­мі до сходу, світло, біліше від снігу. Це була постать юнака, прозора, від якої випромінювалось сяйво, ясніше від кристала, що виграє на сонці.

Коли він наближався, ми поча­ли розрізняти риси обличчя: юнак 14–15 років, надзвичайної краси. Ми були здивовані й наче зачаровані. Не промовили ані слова. Підійшовши до нас, він сказав:

– Не бійтеся! Я – Ангел Миру. Моліться зі мною!

Ставши на коліна, він схилив го­лову. Ми його наслідували і повто­рювали слова, які він промовляв:

– Боже мій! Я вірю, покланя­юся, надіюся та люблю Тебе! Пе­репрошую за тих, які не вірять, не поклоняються, не надіються та не люблять Тебе!

Повторивши це тричі, він піднявся й сказав:

– Моліться так. Серця Ісуса й Марії почують голос ваших благань.

Ангел зник.

Після об’явлення діти ще довго стояли навколішки та промовляли молитву. Поява Ангела настільки зворушила дітей, що розповідати про це вдома ніхто не наважився.

Роздумуючи над цією молитвою, ми починаємо розуміти, що Бог обра­жений через те, що в Нього не вірять, не поклоняються, не надіються і не люблять Його. І тому кожен христи­янин – католик зобов’язаний вірити в Бога, Йому поклонятися, надіятися на Нього та любити Його, а також пе­репрошувати і винагороджувати за ті образи і кривди, які були завдані Його Божому маєстатові. Саме до цього закликає Ангел у Фатімі, який був посланий для того, щоб об’явити Божу волю.

1. Віра

Каже Христос: «Хто увірує і ох­риститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осудже­ний» (Мр. 16, 16). Отже, після на­вчання Христового головна переду­мова спасіння – це віра і Св. Тайна Хрещення, через яку отримуємо Божу ласку та починаємо належати до Містичного Тіла Христового, тобто до Св. Церкви.

Живемо в часах апостазії, масо­вого відступництва від Католицької віри, коли людина покидає Като­лицьку Церкву, мотивуючи це тим, що вона накладає за тяжкі обов’язки: потрібно постити, регулярно ходити на Богослужіння, сповідатися, зберігати вірність, єдність і нерозривність у Подружжі. І тому людина шукає собі таку віру, яка б дозволяла на гріх.

Сьогодні матеріалізм, який поглинає весь світ, відбирає в нас правдиву Католицьку віру. І тому людина не хоче служити Богу, не хоче постити, жити в умертвленні, самовідреченні, а хоче служити своєму тілу з його пристрастями, жи­вучи розкішно.

Велику небезпеку для нашої віри становлять лібералізм та вільнодумство, які нас закликають: «Ти є вільною, розумною, інтелігентною лю­диною; Христос і Церква не мають жодних прав до тебе, а отже вони не можуть тебе до чогось зобов’язувати, обтяжувати, змушувати. Релігія – це твоя приватна справа, в яку ніхто не має права втручатися. Ти можеш інколи помолитися, піти до Церкви, висповідатися; але не регулярно, тільки тоді, коли відчуєш потребу».

Саме в цьому криється дуже велика небезпека для нашої віри, тому що лібералізм призводить до релігійної байдужості; він в силі по­збавити нас побожності і Божого страху, а відтак веде до втрати віри, а що найстрашніше, до втрати Неба, вічного спасіння.

Лібералізм бере свій початок від Люцифера, який згордів та збунту­вався проти Бога і не хотів Йому по­кланятися: «Ти ж говорив у своїм серці: На небо зійду над Божими зорями мій престол поставлю й возсяду на горі зборів, на краю півночі. Зійду на вершок хмар, зроблюсь як Всевишній» (Ісая 14, 13). А тим часом ти пішов до пек­ла і то на саме дно.

І тому ми, якщо хочемо бути в Небі, повинні служити Богу, слуха­ти науки Св. Церкви, яку заснував Христос на Апостолі Петрові: «Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збу­дую мою Церкву, й що пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16, 18). Св. Церква є нашою матір’ю, що дбає про духовне добро своїх дітей; вона хоче дати нам спасіння, і до цього має всі засоби: Св. Тайни, через які отримуємо Божі ласки (що Христос нам вислужив своєю хрес­ною смертю), Служба Божа, благо­словення і посвячення…

Чуваймо над станом своєї душі, молімося щиро і не бунтуймося про­ти Христа і Його Церкви; тоді заслу­жимо Царство Боже. Як каже Хри­стос: «Чувайте ж, моліться, щоб не ввійти в спокусу. Дух бадьо­рий, але тіло кволе» (Мр. 14, 38).

В сучасному світі Католиць­ка віра ставиться на один рівень з іншими віровизнаннями; часто мо­жемо чути такі речі, що не має зна­чення, до якої Церкви ходити, Бог є один. Таким способом ставиться під сумнів: Її єдність, тобто, що Вонавсюди і завжди голосить те саме вчення, та є єдиноспасаючою (так навчала Церква впродовж віків), «Один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4,5); святість, отже є святою за своїм походженням, бо заснував її сам Божий Син Ісус Христос. Св. Ап. Павло в Посланні до Ефесян (5, 25–27) пише: «… Хри­стос полюбив Церкву й видав себе за неї, щоб її освятити, очи­стивши купіллю води зі словом, щоб появити собі Церкву слав­ну, без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята й непорочна»; соборність (вселенськість); Свята Католицька Церква має свої права та всі серед­ники для сповнення свого завдання і післанництва, тобто до спасіння й осягнення добра вічного і добра дочасного як для поодиноких лю­дей, так і для всіх народів землі; апостольськість, тобто вона мусить існувати від апостольських часів. У Символі віри молимося: «Во єдину, святую, соборную і апостольсь­кую Церков».

Сьогодні інколи можемо чути такі вислови: «Бог тебе любить та­ким, яким ти є». Тут також криється небезпека для віри та духовного життя, і це може нас дезорієнтувати і знеохотити у праці над собою, над своїм вдосконаленням. Якщо Бог мене любить таким, яким я є – не потрібно виправлятися, ставати кра­щим, стерегтися гріха.

Свого часу, коли Господь про­мовляв до Ізраїльського народу че­рез Мойсея, Він сказав: «Я бо – Го­сподь, Бог ваш; Ви маєте става­ти святими й бути святими, бо Я святий» (Лев. 11, 44).

Христос у Євангелії від Св. Ма­тея (5, 48) говорить: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небес­ний досконалий».

У Посланні Св. Ап. Павла до Ко­лосян (4, 12) читаємо: «Щоб ви стояли непохитно в досконалості й виконували волю Божу в усім». Після цих висловів, ми переконуємося, що Бог вимагає відхристиян повної досконалості, тобто, щоб ми були досконалими в усіх чес­нотах. Досконале і найбільше діло, якого тільки може бажати і осягнути людина, – це наближення до Бога і перебування в єдності з Ним через Св. Причастя, яке є найтіснішою злукою та єднанням із Богом. «Хто споживає тіло моє і кров мою п’є, той у мені перебуває, а я – в ньому» – каже Ісус Христос.

Не можемо також казати, що Бог однаково любить праведника і грішника тому, що це не відповідає дійсноті. Праведник, який знахо­диться в Божій ласці – є дитиною Божою, що перебуває у приязні з своїм Творцем і Господь його лю­бить невимовною любов’ю. І навпа­ки, грішник, що втратив Божу ласку через тяжкий гріх, перебуває в стані бунту супроти Бога, є дитиною гніву та невільником диявола. Але неза­перечним фактом є те, що нерідко і великі грішники отримували ласку покаяння. У цьому переконуємося, коли Бог промовляє устами пророка Єзекиїла (33, 11): «Скажи їм: Кля­нусь, як от живу я, – слово Го­спода Бога, – я не бажаю смер­ти грішника; бажаю, щоб він відвернувся від своєї поведінки і жив».

Час від часу можемо чути від деяких осіб: «Бога треба мати в серці». Зазвичай, так говорять люди слабкої віри або зовсім невіруючі, як виправдання, чому вони не ходять до Церкви. Але якщо логічно погля­нути на це питання, то людина, яка має Бога в серці – буде молитися, ходити до Церкви на Службу Божу і дотримуватися Божих заповідей. «А праведник мій з віри буде жити» (Євр. 10, 38). І навпаки, той, хто не має Бога в серці, а отже і не має віри – не молиться, до Церкви не ходить і живе в гріхах.

Живімо святою вірою: здобувай­мо чесноти, борімося із спокусами, чинімо добрі діла – і у вічності буде­мо щасливими. «Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва» (Яків 2, 26).

2. Поклоніння (адорація)

Ангел, який з’явився дітям став на коліна і, схиливши голову, по­чав молитися. Діти наслідували його приклад.

Сьогодні ми часто чуємо, як нас піднімають з колін, а навіть сварять за це, мовляв не треба вклякати: на молитві, на Службі Божій, до Св. Причастя, будучи в Божому домі (Церкві), де мешкає Євхаристійний Ісус. Дехто може прислухатися і радіти, що нарешті прийшли якісь зміни.

Чому нас піднімають з колін? Щоби відібрати в нас віру, щоб по­збавити нас побожності, покори, духа молитви, Божого страху. Лю­дина, яка не вклякає перед Богом – байдужіє релігійно, Церква в її розумінні втрачає вартість Божого дому, де живе Євхаристійний Хри­стос; а набуває значення звичайної будівлі, споруди (навіть музею), де відправляється Богослужіння.

Блаженної пам’яті священно­мученик Григорій Хомишин (1867– 1945) єпископ Станіславівський у своїй книзі «Парафіяльна місія» пише: «Ісусу Христу у Євхаристії належить Божа честь і прослав­лення. Коли входиш до Церкви, де зберігається Найсвятіша Євхаристія, зверни увагу на кивот на вівтарі, пе­рехрестися, але помалу, докладно, не роби «млинка», не крути рукою так, наче б відганяв мух, а відтак зігнися низько і зроби поклін. Наші люди, ввійшовши до Церкви, звичайно багато разів і то постійно хрестяться, на всі боки кланяють­ся, цілують образи, ще й нераз навіть просту дошку на тетраподі або одвірки при дверях церковних, а на Ісуса Христа у Найсвятішій Євхаристії навіть не звертають ува­ги. Коли триває обхід або похід із Найсвятішими Тайнами, а ти не йдеш разом із людьми в поході, тільки стоїш збоку, то не дивися, як теля на нові ворота, але вклякни і віддай честь Христу Богові. Коли є виставлення Найсвятішої Євхаристії в пушці або у монстранції, то вкляк­ни на обидва коліна. Коли свя­щеник іде чи їде з Господом Богом, тобто з Ісусом у Найсвятішій Тайні, до хворого, то також вклякни» (ст. 194-195).

«У самій хвилині прийняття Св. Причастя належить побожно і в покорі вклякнути і, приймаючи Св. Причастя, голову належить не схиляти, а тримати просто, вуста добре відкрити і легко брати святе Причастя з ложечки, а не хапати і не відвертати вбік голови» (ст. 217).

Св. Ап. Павло пише: «Щоб пе­ред іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Го­сподь на славу Бога Отця» (Фил. 2, 10–11).

Тому ми повинні Ісуса Христа у Найсвятішій Тайні Євхаристії про­славляти, віддавати Богові честь і поклін, виявляти Йому свою вдячність, перепрошувати і просити про все, що нам потрібне для нашого до­часного і вічного добра.

3. Надія

Християнська надія є Божим даром, ми можемо спромогтися на неї тільки тоді, як отримаємо Божу ласку. Надія для душі є настільки потрібна, як потрібне повітря для життя тіла. І кожний акт надії є наче глибоким віддихом душі.

Мудра людина борониться всіма силами проти розпуки, тримається надії, підкріплюється нею і нею обороняється. Того, хто надіється на Бога, Бог обдаровує надзвичайною силою духа; така людина стає без­страшною, витривалою і незламною.

Однак, як часто ми грішимо відсутністю надії! Нарікаємо, жаліємося, часом навіть піддаємося без- надійній розпуці – і навіть нічого собі з цього не робимо. Особливо, коли нас Господь Бог випробовує, коли велить трохи більше перетерпіти і дасть нам більше пізнати, що зем­не життя не є забавою, але тяжкою працею, боротьбою за існування; тоді опускаємо руки і так дивимося в майбутнє, якби для нас на небі вже згасла остання зірка, якби наше по­ложення було безвихідним і навіть катастрофічним.

Яка це велика для нас розрада! Після цього життя, нераз повного сліз і трудів, розчарувань і горя – відкриється перед нами нове життя, в якому не тільки наша душа, але (після воскресіння) і наше тіло одер­жить за працю земного життя свою нагороду і то нагороду дуже велику.

4. Любов

Нашу любов до Бога доводимо тим, що завжди пам’ятаємо про Ньо­го, дотримуємося Його заповідей, любимо ближнього, працюємо для Божої слави і радо приймаємо все, що походить від Бога. «Той, у кого мої заповіді, і хто їх береже, той мене любить. Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і я того полюблю і йому об’явлю себе» (Йо. 14, 21). Хто любить Бога, той часто думає та говорить про Нього, і любить, якщо інші говорять про Бога. Тому каже Ісус Христос: «Хто від Бога, той слухає слова Божі. Ви ж тому не слухаєте, бо ви не від Бога» (Йо. 8, 47).

Хто любить Бога, той дякує Йому за всі ласки й охоче зносить терпіння, які Бог на нього допускає. «Серце, що любить Ісуса, лю­бить і хрест» – (св. Франц Сал.).

Якщо любимо Бога, ми повинні Йому винагороджувати цією молит­вою Ангела у Фатімі, відмовляючи її щоденно, також збуджувати акт віри, надії, любові та віддавати честь і поклін. Амінь.

Підготував
о. Михайло Процик, СБССЙ