Реколекційна наука під час Великого посту
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри! Переживаємо п’ятий день реколекційних духовних вправ, які цього року відбуваються під гаслом «Пильнуйте святості, без якої не можна оглядати ясність Божого Лиця в Небі, в Царстві Небесному». Отже, ми стараємось до ваших сердець, до ваших душ промовити оте Боже Слово: що таке святість, чому та святість нам потрібна і чому Господь Бог, вивівши нарід ізраїльський з Єгипетського дому неволі, як пишеться в книзі Левіт, сказав до ізраїльського народу: «Будьте святими, бо Я є Святий Ваш Бог, і ви маєте бути святими». Чому такою важливою є та святість? Ми вже говорили, якщо пам’ятаєте, що сталося з Авраамом, як Господь Бог наклав кару на ті племена, що населяли Святу Землю, хананейців і інших, як Бог сказав: «Їх гріх ще не є повний, але через чотириста років та земля буде твоя, та земля буде твого потомства. А вони нехай грішать, і сповниться на них кара Господня».
І ми бачимо, що відбувається нині в Європі, на прикладі одного з регіонів Німеччини. Ми бачимо, як прогресує ісламізм, як закриваються католицькі святині: там, де було 172 святині, а через два роки має залишитися тільки 32. Бути святим – дуже важкий шлях. Ісуса Христа вбрали в білий одяг, як нібито божевільного, і казали: подивіться, це божевільний, він проповідує якусь божевільну науку, він ненормальний. На посміховисько вбрали Ісуса в білий одяг і казали: він – божевільний! Християн також вважали божевільними, дорогі мої, бо вони добровільно йшли на муки. І по сьогоднішній день, дорогі мої, вони страждають у багатьох країнах світу, їх вважають божевільними: ходити до церкви, молитися, постити, по-християнськи жити, допомагати бідному, бути чесним, вести моральний спосіб життя – це для нинішнього суспільства є божевіллям. І, властиво, багато християн у світі є отими божевільними, але вони таким чином дають свідоцтво своєї віри.
Ми доносили також до ваших сердець роль Пречистої Діви Марії, роль і місце Матері Божої у тій святості. Так, Вона є прикладом і взором до наслідування: як любити Бога, як бути вірним тим ідеалам, які Господь Бог дав людині. Яку роль відіграє вервиця у нашому духовному житті? Я сьогодні продовжую, дорогі мої, науку про святість. Чим же все-таки є та святість і чому вона завжди, а особливо в наш час, має бути такою актуальною і такою потрібною для нас?
Що сказав Господь Бог до вибраного народу, коли благословив сьомий день і назвав його святим? Заповідь Божа голосить: «Пам’ятай день святий святкувати». Це не означало, що всі дні, від першого до шостого, були світськими чи грішними, перші шість днів також мають бути добрими і благословенними днями, але вони не є святими – це звичайні буденні дні, проте Господь Бог вибирає один день, день сьомий, і каже: «Пам’ятай день святий святкувати». Бо той сьомий день вибраний Господом Богом, а тому є святим. Отець Степан Курило, як ви пам’ятаєте, розповідав вам про те, що сталося в неділю в Чернівцях: згорів величезний базар, люди понесли величезні втрати на мільйони-мільйони доларів. А ми всі, навіть християни, в цей святий день ідемо на роботу. Одна родина скаржиться: ми, мовляв, не маємо ні свята, ні неділі. А можуть мати і свята, і неділю! Не мають ні свята, ні неділі, бо мають такий бізнес! Для них важливіші гроші, бізнес для них важливіший за святий день! Ми сьогодні є свідками, як той святий день зневажений у нашій державі, в нашому народі і в цілому світі. І ми бачимо, скільки випадків у світі під час різних дискотек, де все валиться і горить, де є великі руйнування і жертви, попри те нарід не опам’ятовується, нарід засліплений і зневажає святий день. А Бог сказав: «Пам’ятай, ніколи не забувай, не кради того дня в Мене, то є Мій день – шість днів працюй, ори, сій, займайся всякою всячиною, але в цей день святий, день відпочинку, ти ніколи не маєш права нічого робити». На сьогодні єдиний, хто зберіг цей святий день, є жидівський нарід. Так, віруючі жиди докладно дотримуються цього дня. Шість днів вони можуть їсти, що прийдеться, їхня їжа може бути зовсім не вибагливою, але настає п’ятниця, і бачимо їх з торбами… Питаю: чому так? «Тому що завтра шабат, – кажуть мені. – І людина не тільки тілом має відчути той святий день, але також у їжі на столі. Шість днів ми можемо обходитися чим-небудь, так собі, але на той день маємо приготувати найкращу їжу. У цей день і тіло, і душа мають відчути, що то є день Господній, то є день відпочинку».
Дорогі брати і сестри! І в нашому народі колись шанували й любили святу неділю, були побожні люди й родини, там навіть взуття не чистили в неділю, не ліпили вареники, не готували інших страв – це все мало бути наготовлене в суботу: в суботу ввечері старалися підпрасувати щось, якщо була в цьому потреба, щось, зашити, підшити, бо назавтра була свята неділя. Але з плином часу пошанування того святого дня почало занепадати в нашому народі. І то дуже занепадати, навіть ще перед війною. Якось старші люди розповідали мені про одного священика на їхній парафії. Якщо було дощове літо, то він, відправивши Службу Божу, казав: «Ви вислухали Службу Божу, тепер можете громадити сіно по селах, звозити, бо дощове літо». А от переселенці з Ульгівка казали: «А наш священик такого ніколи не говорив, наш священик говорив: «Як Бог замоче те сіно, Бог дасть погоду і його висушить».
Читаючи книгу о. Юліана Катрія, ЧСВВ «Пізнай свій обряд», зустрічаємо абсурдні речі: ходити на полювання в неділю можна, бо це відпочинок, на рибалку також можна, бо це відпочинок. Ну, тоді й гриби в неділю можна йти збирати і для того можна опустити Службу Божу, тоді можна все робити – чому ні. Модернізм нині зайшов дуже далеко. І ми з вами зневажили святу неділю. Навіть вишивати не можна. Неділя – день Господній, день святий. Це день для Господа Бога, він призначений виключно для вшанування Бога: можна відвідати хворого, допомогти якомусь немічному, помолитися за душі померлих, відвідати цвинтар, зібратися сім’єю на спільний обід, спільну вечерю, побути разом. Маємо шанувати день святий, коли ми в родині, в нашій сім’ї будемо шанувати, а не десь на озері при шашликах... Їдучи до Янова на Службу Божу в неділю, постійно бачу під Страдчем, де свята відпустова гора: йдуть паломники, а під горою – шашлики, машини, люди засмагають… Бо втратили святість, втратили розуміння побожності, втратили у хаті і в сім’ї святе розуміння страху Божого. А Бог нам наказує: «Пам’ятай день святий святкувати». Ще раз нагадую: цей день не призначений для полагодження справ чи для якихось закупівель, це не є день продавати й купувати – це день виключно для прослави Господа Бога. На Сході, відвідуючи Запаро-Мар’ївку, де працюють наші традиційні священики, я тільки одну родину бачив, яка працювала в неділю. А так здебільшого цілий день бабці повсідаються на лавки і лускають насіння. В суботу-неділю приїжджають онуки з навчання – все, відпочивають. А то звикли деякі працювати навіть на другий день Пасхи. І це катастрофа. Господь, коли ми не слухаємо Його, коли ми Йому не підкоряємося, коли не виконуємо Його Закону чи порушуємо його – скажу мовою нинішньою – застосовує до народу санкції. Бог, небо накладає санкції: ти Мене не слухаєш, тобі мало шести днів, ти зневажаєш мій Закон, тож не будеш мати доробку з того, на чому хочеш той доробок поставити. І гроші, зароблені в неділю, ніколи не підуть нікому на користь, на добро, а завжди будуть іти в іншому керунку.
Дорогі мої! Ідемо далі: що є святим? Мушу вам про те говорити. Бо Бог каже про ті святі речі: святі гроші. Так, щоб ви знали: гроші можуть бути святими. Бог визначив десятину – десяту частину вашого прибутку, як святе. А всяка десятина – з землі, з насіння землі, з плоду дерева – все це Боже, це святощі для Господа. Про це написано в Малахії, третій розділ, а також у третій книзі Мойсея. Чому Господь Бог сказав (так, на простий розум): десятий мішок картоплі не твій, він Божий; десятий мішок пшениці, який ти змолотив, не твій – він належить Господу Богові; десятий долар, який ти заробив, чи десята гривня не твоя – вона належить до Господа Бога. Господь Бог, як люблячий Батько і той, який дбає про своїх дітей (сиріт, калік, і хворих, немічних), ніколи про нікого не забув. Як цього дотримуються по сьогодні в Ізраїлі, я бачив на власні очі. Наприклад, росте овес – вся середина змолочена, а окраїни залишені. Чому? А тому, що вони призначалися, тобто збіжжя з них, для вдови, для сироти, для бідної людини. І там бедуїни чи хтось інший потребуючий може йти і збирати собі те колосся, жати, бо Бог не забув про нього, Бог пам’ятає про його потреби. Ви, звичайно, чули про Десятинну церкву в Києві, яку будував Володимир Великий, був її фундатором. Чому та церква називалася Десятинна? Тому що багаті люди – князі, графи, шляхтичі – пам’ятали про десятину, церква майже в кожному селі мала свого фундатора, тобто багату людину. Бідні складали датки також, але така людина від свого статку давала гроші – десятину на потреби святині. А тепер собі уявімо: це не наші гроші, це гроші для Пана Бога, це Божі гроші. «Десятина Моя», – каже Господь. Десятина не є ні твоєю, ні моєю, десятина належить до Пана Бога. Якби кожен християнин розумів, що десятина (чи з пенсії, чи з заробітку, чи зі збіжжя, чи з поля) – це Божі гроші, скільки б можна було зробити добра, скільки б можна було нагодувати, допомогти сиротам, будинкам пристарілих, хворим немічним людям! Як Бог мудро опікується усіма! То ми Його не слухаємо, то ми кажемо: я заробив і це моє. Я постійно кажу при посвяченні хати: «Знаю, що ви вклали тут труд, ви вклали тут працю свою велику, але пам’ятайте, чому маємо найперше дякувати Господу Богові. Якби Бог не дав здоров’я, якби Бог не поблагословив, нічого б ви того не мали». І це поважна справа, дорогі мої брати і сестри. Направду, якщо б кожен християнин (поясню глибше, хоч не хотів того зачіпати, бо знаю, як люди реагують на тему про гроші), але висловлю свою думку до кінця. Чому ми часто так боїмося, чому збираємо гроші на чорні дні, не раз великі? Бо кожен з острахом думає: щось має статися в родині, я мушу мати якийсь запас, мушу мати якусь копійку, я не можу в хаті залишитися без копійки… Яка тому причина? Мабуть, та, що ми не маємо довіри до Господа Бога, ми не довіряємо Богові, не віримо в те, що Бог мене бачить, що Він в тій хвилі дивиться на мене, що Він знає, говорю я правду чи брешу, Він знає мій фінансовий стан і потребу моєї хати, моєї родини, моєї сім’ї – ми не маємо глибокої віри, ми не довіряємо Богові до кінця, ми маємо сумніви. А ті сумніви наганяють на людину великий страх. Читаю Слово Боже: Бог посилає Іллю в місто Сарепту і каже йому, що вдова буде турбуватися про нього. Ілля приходить до того міста, до вдови, яка збирається приготувати останню страву, оскільки її ресурси повністю вичерпалися, продуктів вистачило тільки для того, аби приготувати страву для себе і для сина, а опісля вони мали голодувати. У такій трагічній ситуації прохання Іллі звучить доволі недоречним і зухвалим. Він каже до вдови: «Нагодуй спочатку мене, а потім з’їси зі своїм сином». Як міг Ілля піти до жінки, яка сама голодувала, й просити її нагодувати його перш ніж вона нагодує себе і свого сина? Але Ілля розумів дії Божі. Він знав: якщо вдова вшанує пророка, то відкриє для себе джерело Божого благословення, а Бог обіцяв – хто приймає пророка як пророка, той дістане нагороду пророчу.
Так є. Ілля приходить до Сарепти й бачить вдову: на дні глечика трохи олії і жменька муки, вона готує останню страву, адже голод по всій країні. І він каже до неї: «Дай мені пообідати». Жінка, побачивши перед собою кремезного чоловіка, можливо, подумала: все з’їсть, навіть мені не залишить, але та вдова була віруючою людиною. Вона не поскупилася, вона не пожаліла, ні. Вона каже: «На, пророче. Я бачу, що ти Божий чоловік. На, бери ту їжу і їж останнє». І Господь Бог поблагословив її тим, що в неї ніколи не забракло олії, а мука ніколи не вичерпувалася. Якби ми вміли довіряти Богові, якби ми направду в усьому довіряли Йому – якими б ми були щасливими! Якби ми, направду, дорогі мої, були багаті духовно – не було б захланності, не було б заздрості, не було б крадіжок і насильства. Ні, то все має бути мені і більше нікому! Ми доходимо часом до страшного, ми готові підставити одне одного за якусь там посаду, за професію, бізнес, здати, принизити, людина здатна на всяку підлість. Чому так є, дорогі мої? Тому що ми втратили довіру до Бога, тому що наша віра така мізерна, як макове зерно, дуже мізерна…
Скажу про себе. Я також певною мірою недовірок. У перший тиждень посту пішов у Рокитне на Хресну дорогу. Добре гепнув, упав – струс мозку, тиждень відлежав. Але ось поклони. Цілий день думав (бо піднявся тиск): минуло всього два тижні. А може не бити?.. Бо як буду бити, може статися інсульт… Ось так накручую себе, думаю, ходжу і не знаю, чи бити поклони, чи не бити. А потім вирішив: все, буду бити, а як буде погано – ну, то просто перестану. І дякувати Богу, вибив поклони. Було мені соромно за себе. Нащо мучиш себе, для чого? Віддай все в руки пана Бога, Бог буде бачити і поблагословить. Ось так ми в кожній речі, на кожному кроці є такими безвірками. Ми не маємо достатньо довіри, думаємо, що спасуть нас ті запаси, які маємо у сховку, на карточці і т. д. Нічого не спасе нас, якщо немає довіри до Господа Бога, якщо немає любові до Нього! А та вдова винесла останнє і поділилася з пророком. І Бог побачив її серце, Бог побачив її душу, побачив її благі наміри і поблагословив її так, що їй ніколи нічого не забракло. Так, дорогі мої брати і сестри, часто буває в нашому житті, коли ми ставимо на перше місце свою хату, господарку, а пана Бога ставимо на останнє місце.
Ще один випадок зі Святого Письма. Коли нарід жидівський повернувся з Вавилонської неволі, його храм був зруйнований. Вони 50 років перебували в неволі. Вавилонці все зруйнували, знищили святиню і лише після 50 років полону дали жидам право повернутися до їхньої Батьківщини, до Єрусалима. Кожен прийшов на пусте місце, треба було будувати якусь хату, щось придбати для родини. Але була святиня, зруйнований храм Божий. Як то було? «Так говорить Господь сил: «Розважте добре путі ваші! Йдіть у гори, приносьте дерево й будуйте дім: він буде Мені до вподоби, і Я звеличений буду, – каже Господь. Ви сподівалися багато, а вийшло мало; коли ж ви принесли те додому, Я його розвіяв. Чому? – слово Господа сил. Тому, що дім мій лежить у руїнах, а ви хапаєтеся кожен до свого дому. Тому небо затримало росу над вами, й земля затримала врожай свій. Я поклав посуху на землю й на гори, на хліб, на молоде вино, на олію й на все, що земля родить, на людину й на скотину, й на всяку працю рук» (Аг. 1, 7–11). Чуєте, пророк Аггей каже? Тобто жиди не слухали священиків. Священики казали: «Люди, святиня наша лежить у руїнах. Треба підносити дім Божий». Що Ной зробив, вийшовши з ковчега? Найперше поставив жертовник і приніс жертву подяки Господу Богові за врятоване життя. Що мали люди зробити, повернувшись до Єрусалима? Вони мали взятися за відбудову Єрусалимської святині. Але кожен думає: а чого мій чоловік має йти на роботу, а він вже вчора був, а сьогодні хай не йде, хай тут вдома пильнує мені, будує. Що Бог каже? За те, що ви відпали, що ви знехтували моєю святинею, небо закриє росу, небо не буде слати роси, не будете пити молодого вина, бо буде посуха. Ви працюєте в себе вдома, але ви плоду жодного не будете мати.
Так, дорогі брати і сестри. Та десятина – то не є така собі байка, але це є направду дуже поважна справа, це є свята справа. З мене деколи священики сміються (в доброму розумінні) і кажуть: «Бог казав десятину, а ми мусимо здавати 30%». Тобто для того, аби наша семінарія вистояла, чи інші парафії, чи священики, чи доми священичі, кожен священик нашого Братства дає 30% коштів на семінарію – з похоронів, з хрещень 30%. Якби ми цього не робили, то перестали б існувати. Ви не думайте, що коли священикові дали 300 чи 500 грн. за похорон, то це вже його. 30% з того він мусить дати, інакше ми б не вижили. І ніхто з них не противиться, бо всі ми розуміємо: якщо ти даєш на святі речі, Бог тебе поблагословить. Хтось скаже: «Отче, але справді, нам тяжко жити, ми того не маємо». Я вірю. Інший скаже: «Я взяв кредити» – вірю. Добре, але ти можеш реалізувати себе в інший спосіб для Царства Небесного. Ти не можеш бути пасивним у святих, Божих справах, ти можеш реалізувати себе, ти можеш бути повноцінним членом Церкви Христової. Є хори (три чи чотири) в нашій парафії. Скільки вас у церкві маєте гарні голоси? Ви можете співати на славу Божу. Я не кажу вам давати десятини, але для Бога, для церкви, щоб не піти до Неба з гріхами, з пустими руками, щоб сказати: «Боже, я Тебе як міг славив своїм голосом». Цього також не можете робити? Можете! Але наша пасивність, наша легковажність… Звертаюся до вас, молоді. Ви всі в нинішній день грамотні, маєте освіту. Скільки я просив про заповнення сторінки сайту Традиції? Важко це робити двом священикам, які мають і обов’язки, і відправу, й молитву. Скільки ви витрачаєте того часу надарма в Інтернеті?! А якби ви прийшли і сказали: «Прошу отця, я можу Вам допомогти в сайті. Я спеціаліст по тому, можу допомогти для церкви, для Братства на славу Божу». Не треба вам грошей платити, якщо б ви виділили три-чотири години на тиждень на добро, для сайту, новини якісь скачували, все допомагали. Хай буде то ваша десятина, але ви навіть і того не хочете для Бога зробити, ви навіть і того не хочете зробити для Царства Божого. Подивімося на наші парафії на Сході України. Ми вислали тепер 60 пакунків туди на Різдво. Діти горнуться, діти хочуть спілкування. Наші священики живуть там в дуже непростих умовах, майже як бездомні, не маємо навіть якогось нормального дому для сестер-монахинь. Хай би хтось із вас взявся за волонтерство. Минулого року вдалося знайти двох осіб, ми поїхали і залили фундамент. Сестри приїхали й поїхали, але треба постійно там бути. А для цього потрібне якесь приміщення. Я не кажу мені чи іншому священикові, але на славу Божу. Якби кожен з вас дав ту десятину на Схід: я відпустку маю десять днів, поїду на Схід, прошу отця, Що там за робота, Що там треба робити… Я вже хотів цього року (але Паска дуже рання) сам їхати на Страсний тиждень, взяти пару людей, які б навчили дітей гаївок, поадорували, помолилися, щось би робили на тому Сході трохи. Де є те ваше волонтерство, щоб ви зробили щось для Пана Бога, щоб піти на той світ не з порожніми руками? Не покажеш Господу Богові на сайті, що ти був в Індії, в Папуа-Гвінеї, їздив на яхті за 10 тис. доларів. Того Панові Богу не потрібно, Йому потрібні твої добрі діла. Де твоє волонтерство, чого не розвинутий той рух, те почуття: я маю щось зробити для Бога, маю щось зробити для Царства Небесного, маю допомогти тим бідним на Східній Україні своїм братам… Подивіться, як то гарно, коли ми готуємося до Першого Св. Причастя. Скільки молодих батьків допомагають, готуються до того свята, робимо престоли… Але чому вас вистачає тільки на тих три тижні чи тиждень прийти до церкви для допомоги? Адже скільки в церкві є тої праці, тої роботи! Навіть, як надходить черга прибирання, то з 20 може прийти 2 особи. Чому не маєте любові? А якщо не маєш любові до Бога, то не маєш святості. Та то мала би бути черга: коли настане моя черга, щоби біля того дому Божого, коло тої святині прийти й допомогти? Немає жертвенності, немає любові. А з чим станемо колись пере Богом? Хтось каже: я не можу грішми допомагати. Але скільки ми організовуємо таборів – де ви, молоді, які знаєте англійську мову? Чи не можна взяти й поїхати на якийсь тиждень? Скільки прошу вас допомогти, бути волонтерами, коли ми збираємося в Карпатах із молоддю. Чому не можна? Маємо також гарний приклад: вчителька, вихователька провадить «Ангелятко» – групу дітей при церкві. Але цього мало. Вчителі, ви займаєтесь репетиторством – дуже добре, розумію. А якби ви взяли при церкві хоч якусь годину і сказали: «Отче, якщо є якась бідна дитина, я при церкві годину буду займатися з нею щотижня». Яка б за це нагорода була в Господа Бога! Як ми багато можемо робити, дорогі мої брати і сестри! А як часто кидаємо гроші на вітер... Як часто... Можна почути: о, а я в тому ресторані був, на дискотеці не знаю де, вартість входу аж 200 доларів, а на Новий Рік ми стільки дали, а кожен обід в мене коштує 100 доларів. А за 50 доларів не можна поїсти? Кожен з нас, і я в тому числі, беру найпростіший хостел, бо шкода грошей, без сумніву, для себе. А скільки ви витрачаєте тих грошей на непотрібні відпочинки! Я не кажу, щоб не їхати відпочивати, ні. Але якщо можна зекономити, якщо можна дати на добру справу... Майже кожної неділі чуємо: скільки дітей хворих, дорослих… Люди просять на операції, просять, мов ті жебраки – дайте милостиню, приходять до захристії. Як би ви могли багато зробити для Неба! Але часто робимо для своєї розпусти, для свого живота. Звичайно, дорогі мої, ті всі речі потрібні, але всі речі для християнина мають свою міру, мають свої межі. Адже Христос сказав: «Я був хворий, а ви прийшли до Мене; Я був голодний, ви дали Мені їсти; Я був спраглий, ви напоїли Мене. Все, що зробили одному з найменших, Ви зробили Мені». Задумайтеся про вартість і християнські цінності у вашому духовному житті. Для чого ти, людино, живеш? Для чого я живу? Бог нас ніколи не опустить. Треба завжди мати довіру до Господа Бога, а без святості ми не будемо її мати.
На нашій парафії була така Магдалина – можливо, багато хто з вас її знав і пам’ятає. Її доля була дуже гіркою. Вона така патріотка, українка, працювала, в підпіллі була, з катедри її пам’ятаю, ми про неї в журналі нашому писали. І уявіть собі, коли вже в 90-х роках вона жила в гуртожитку – кімнатку, в якій вона мешкала, в неї забрали. А вона родом зі Станиславівщини, не мала чоловіка, нікого, жила в чистоті. Залишилася на вулиці сама, без нікого. А на Сербській вулиці жила одна пані, дочка якої мала перукарню, тож Магдалина була там сторожем, тобто ночувала там і пильнувала. Але перукарня працювала з 08:00 до 20:00. Якщо влітку, то добре, а взимку – попробуй. Магдалина ходила тоді до церкви Св. Андрія, а потім до нас. А була на нашому мікрорайоні така родина Данів, яка купили собі в гуртожитку помешкання, і взяла Магдалину жити до себе. То були також глибоко віруючі католики з підпілля. І прошу собі уявити, яку треба було мати довіру до Господа Бога – наша Магдалина ніколи не була голодна, Бог її ніколи не покинув. Пам’ятаю, якось вона захворіла, виникли якісь проблеми. А тоді в нас на парафії перебувало Дитятко-Ісус, Празьке Єзулятко. Магдалина лежала в лікарні на Джамбула з підозрою на туберкульоз. Ми всі дуже переживали, бо знаєте: при такій хворобі для людини треба вже і помешкання окреме, і все інше... Думав, якщо вже так сталося, то ми, може, десь у Рокитному її прилаштуємо. Але все закінчилося добре. Аналізи показали – і це було чудо від Дитятка-Ісуса! – що нічого страшного не було. Але ось що скажу: послухайте ті, що маєте сім’ї. Та до вас так би діти й онуки не ходили, як до неї ходили віруючі, ті, що її знали – і з нашої парафії, і з інших, і священики її відвідували, і сестри-монахині… Яка то була опіка, як Бог не покидає своїх вірних дітей! Опісля та родина Данів померла, і їхні діти, онуки могли б сказати: «Магдалино, Ви для нас чужі. Доки батьки жили, Ви помагали батькам, а ми тепер поселимо тут квартирантів чи й самі будемо жити». Але покійна Ганя сказала: «Діти, ви Магадалині не можете робити кривди. Як ми відійдемо, вона тут має жити до смерті». Ото є віра. А Магдалина щодня була в церкві. Одного дня – нема: серце, померла, не лежала ні дня – ні інсульту, нічого. Поховали її біля батьків родини Данів: пам’ятник стоїть, і ми молимося за її душу. Ось що таке святість, ось що таке побожність, ось що означає довіряти Господу Богові. Ти можеш нічого не мати, але коли в своєму серці ти маєш святість і довіру до Господа Бога, Він ніколи тебе не залишить. На цьому прикладі бачимо, як ми повинні пильнувати ту святість.
У вівторок мав похорон: відійшла у вічність наша парафіянка Ханас Марія. Іду в неділю з проповідальниці – вона стоїть. Мені зачепилась реверенда за східці, а вона витягає. Завжди, коли могла, в будні дні ходила до церкви, майже щодня бачив її в нашій святині. В неділю була в церкві, висповідалась. Не раз іду, а вона каже: «Отче, прошу Матір Божу, Ісуса Христа, Серце Христове, щоби не лежати і комусь не докучати, але щоби була така легка смерть». В неділю була в церкві, прийняла Св. Причастя, висповідалася, а вночі заснула і відійшла до Пана Бога. Треба молитися! Скільки людей могли відвідувати церкву нашу щодня, приступати до Євхаристії, до Св. Причастя, молитися за Україну, за свої сім’ї! А як ми нехтуємо тою Божою добротою! А все тому, дорогі брати і сестри, що немає тої живої віри, а Господь Бог вимагає від нас святості, святого життя Бог вимагає від нас! Бо коли ми маємо довіру до Господа Бога, Бог завжди нам поблагословить, Бог завжди буде з нами. А коли ми надіємося тільки на себе, злодій вкраде, забудемо, де поставили, іржа з’їсть, і порятунку й пожитку жодного не буде. Христос у своїй науці ясно і виразно сказав: «Шукайте насамперед Царства Божого і його справедливості, а все інше вам буде дано». І тому ті святі речі такі важливі для нас у нашому житті – бути святим, дбати про святість своєї душі і тіла, жити з Богом. Так, хай навіть на мене дивляться, як на Ісуса Христа, якого вели в білих шатах, казали, що Він божевільний. Але я є християнином і люблю Бога, дотримуюся Його Закону, Його Закон для мене святий, Його Закон для мене непорушний. Христос сказав: ні йоти, ні букви Я з нього змінити не можу. Пильнуймо святість, жиймо святим побожним життям. Нехай Бог завжди в нашому житті буде на першому місці. І тоді тобі нічого злого не станеться, жодної прикрості, жодного зла, тому що Бог буде чувати над тобою. Він вимагає від нас святого життя, Він хоче від нас святого життя. І ми маємо вірити й довіряти Богові, щодня довіряти. Бо ще раз кажу: наша віра дуже слабка, наша віра така немічна… А сьогодні ми особливо слабкі. Тож якою важливою є молитва, побожне життя, вервиця, про що вчора говорив отець Андрій Коваль, пояснюючи значення Святої Вервиці. Не можна? Можна, дорогі мої брати і сестри! Треба хотіти, треба поставити собі ціль і сказати: я маю молитися повну вервицю чи, наприклад, частину вервиці – чи до Божого милосердя за свою сім’ю, до Ран Христових за прощення гріхів. Не тільки в пості, але впродовж свого життя, і ви побачите плоди. Треба настроїти себе, налаштуватися, внутрішньо приготуватися: я хочу, бо є потреба, є потреба в моїй хаті, в моїй сім’ї, є потреба в моїй парафії, потреба в моєму народі.
Щодня переживаємо якісь прикрощі. Наприклад, їдучи днями з Янова з реколекцій, минаю наш костел (вони там прибудували таке приміщення, облаштували великий екран). Десь плюс-мінус двадцять дітей бачу, і, мабуть, що то наші діти. І там щовечора ксьондз щось їм розповідає, дивлюся – гербату п’ють. Я не проти костела, сам ходив змалечку до костела, бо ж наша церква була в підпіллі. І тепер заходжу й молюся – на Пастирку чи там коли, для мене це не проблема. Але для мене болючою проблемою сьогодні є ось що: чому діти наші мають ходити щодня туди? Хіба не можна в нашому катехитичному залі поставити якийсь великий екран, щоб зібрати тих дітей, навіть, якщо треба, щонеділі, щодня, хто має час і можливість. Не хочемо ми працювати, не хочемо. Ми дуже пасивні в парафіяльній праці, тому втрачаємо своїх дітей, втрачаємо національне почуття.
Цю нинішню проповідь-реколекцію, дорогі брати і сестри, я виголосив для того, щоб допомогти вам зрозуміти одне: не живімо і не працюймо тільки для себе і для свого життя, але трохи працюймо на славу Божу. Не можеш грошима, не можеш тою десятиною – прийди до церкви почергуй… Є певні випадки. Наприклад, сьогодні сповідаю. Мені приємно, коли бачу чи чую про такі випадки. Сповідаю стареньку бабцю, цікавлюся: «Як Ви?» – «Та мої діти, – каже, – далеко, раз на тиждень приїжджають». – «А як же Ви собі раду даєте?» – запитую. – «Прошу отця, та на нашій площадці такі є гарні люди, сусіди. Вони щодня до мене приходять – чимось допомогти чи щось купити…» Це чудово, це справді дуже гарно. Ті люди працюють для Неба. Я навіть не знаю тих сусідів, хто там на тій площадці, але такі люди працюють для Неба. Та бабця каже: «Я маю таких добрих сусідів, щодня приходять до мене. Діти навідуються тільки раз на тиждень, а сусіди щодня…» Коли б ми всі були такими, як би то гарно було, як приємно, як то видно, що люди направду працюють для Бога, шанують Його Заповіді.
А якось одна бабця каже (я, звичайно, того не пам’ятаю вже): «Мого чоловіка скількись-то років тому хоронив о. Василь..» Я подумав: тут ще був о. Мудь. Але питаю: «Може, то я?» – «Та нє, то не Ви хоронили, то о. Василь такий. Я Вам зараз покажу фотографію з похорону». Дивлюся: справді я. Цікава така бабця була, аж приємно було поговорити. Опісля каже: «Ну чого вони так халтурять?» – Думаю: хто халтурить? А бабця продовжує: «Я слухаю радіо – ну чого вони пів Служби Божої скоротили? Куди вони спішаться? Як я ходила до церкви, то точно-точно в нашій церкві так відправляється, як я пам’ятаю перед війною. Як я прийшла сюди до церкви, то в моїй пам’яті все відновилося – так у нашій церкві було перед війною». Іншу нині паралізовану сповідав, прикуту до ліжка. Каже: «Дякую сусідам, прошу отця, маю добрих сусідів». Як то приємно чути! «Щодня, – каже, – навідуються до мене...»
От ми всі нарікаємо, що маємо хрести. Сповідав сьогодні одну жінку. Бідна вона, хай Бог дає їй сили. У чоловіка цукровий діабет, обидві ноги відрізали. Шість років та бідна жінка біля нього ходить, бо він прикутий до ліжка. А ми нарікаємо, хоч так насправді нема на що. А та жінка свято ходить біля свого чоловіка, бо тяжкохвора людина прикра, втомлена, змучена життям, несе той хрест так терпеливо. Бо людині, яка довіряє Богові, Бог дає сили, Він навіть у таких тяжких ситуаціях ніколи нас не опускає.
Тому прошу вас, дорогі мої, знайдіть і ви час для хворої й немічної людини. Просто поспілкуватися, послати сина, онучку: допоможи там бабці, піди щось купити сусідам. Жийте в мирі, то дуже приємно і гарно, коли ми вміємо одне одного підтримати, допомогти, потішити, розрадити… Тоді ви працюєте для Неба, тоді ви живете для Неба, живете для Царства Божого. А якщо ти думаєш тільки про себе, якщо ти всіх відкинув, від усіх відгородився, ні з ким не хочеш спілкуватися, бо ти собі пан – то живеш марно. Ой, не живи так, не живи так, людино, бо то є гординя і таке Богові не миле! Ти нині є паном, а завтра можеш стати нічим. Тому зичу нам святої побожності, святості, бо як буде святість, з неї неодмінно буде випливати побожне життя. Боже, дай нам бути святими, дай нам провести свято побожно наше життя і допоможи нам будувати святість у своєму серці, в наших сім’ях і в цілому народі. Просімо Бога про святість! Амінь. Слава Ісусу Христу!