Будуймо святість у собі

Реколекційна наука під час Великого посту

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.

Слава Ісусу Христу!

Дорогі брати і сестри! Пережи­ваємо п’ятий день реколекційних духовних вправ, які цього року відбуваються під гаслом «Пиль­нуйте святості, без якої не можна оглядати ясність Божого Лиця в Небі, в Царстві Небесному». Отже, ми стараємось до ваших сердець, до ваших душ промовити оте Боже Слово: що таке святість, чому та святість нам потрібна і чому Го­сподь Бог, вивівши нарід ізраїль­ський з Єгипетського дому неволі, як пишеться в книзі Левіт, сказав до ізраїльського народу: «Будьте святими, бо Я є Святий Ваш Бог, і ви маєте бути святими». Чому та­кою важливою є та святість? Ми вже говорили, якщо пам’ятаєте, що сталося з Авраамом, як Господь Бог наклав кару на ті племена, що населяли Святу Землю, хананей­ців і інших, як Бог сказав: «Їх гріх ще не є повний, але через чоти­риста років та земля буде твоя, та земля буде твого потомства. А вони нехай грішать, і сповниться на них кара Господня».

І ми бачимо, що відбувається нині в Європі, на прикладі одного з регіонів Німеччини. Ми бачимо, як прогресує ісламізм, як закрива­ються католицькі святині: там, де було 172 святині, а через два роки має залишитися тільки 32. Бути святим – дуже важкий шлях. Ісуса Христа вбрали в білий одяг, як ні­бито божевільного, і казали: поди­віться, це божевільний, він пропо­відує якусь божевільну науку, він ненормальний. На посміховисько вбрали Ісуса в білий одяг і казали: він – божевільний! Християн та­кож вважали божевільними, доро­гі мої, бо вони добровільно йшли на муки. І по сьогоднішній день, дорогі мої, вони страждають у ба­гатьох країнах світу, їх вважають божевільними: ходити до церкви, молитися, постити, по-християн­ськи жити, допомагати бідному, бути чесним, вести моральний спосіб життя – це для нинішньо­го суспільства є божевіллям. І, властиво, багато християн у світі є отими божевільними, але вони таким чином дають свідоцтво своєї віри.

Ми доносили також до ваших сердець роль Пречистої Діви Марії, роль і місце Матері Божої у тій свя­тості. Так, Вона є прикладом і взо­ром до наслідування: як любити Бога, як бути вірним тим ідеалам, які Господь Бог дав людині. Яку роль відіграє вервиця у нашому духовному житті? Я сьогодні про­довжую, дорогі мої, науку про свя­тість. Чим же все-таки є та святість і чому вона завжди, а особливо в наш час, має бути такою актуаль­ною і такою потрібною для нас?

Що сказав Господь Бог до ви­браного народу, коли благословив сьомий день і назвав його святим? Заповідь Божа голосить: «Пам’я­тай день святий святкувати». Це не означало, що всі дні, від пер­шого до шостого, були світськими чи грішними, перші шість днів та­кож мають бути добрими і благо­словенними днями, але вони не є святими – це звичайні буденні дні, проте Господь Бог вибирає один день, день сьомий, і каже: «Пам’я­тай день святий святкувати». Бо той сьомий день вибраний Госпо­дом Богом, а тому є святим. Отець Степан Курило, як ви пам’ятаєте, розповідав вам про те, що сталося в неділю в Чернівцях: згорів вели­чезний базар, люди понесли вели­чезні втрати на мільйони-мільйони доларів. А ми всі, навіть христи­яни, в цей святий день ідемо на роботу. Одна родина скаржиться: ми, мовляв, не маємо ні свята, ні неділі. А можуть мати і свята, і не­ділю! Не мають ні свята, ні неді­лі, бо мають такий бізнес! Для них важливіші гроші, бізнес для них важливіший за святий день! Ми сьогодні є свідками, як той святий день зневажений у нашій державі, в нашому народі і в цілому світі. І ми бачимо, скільки випадків у світі під час різних дискотек, де все ва­литься і горить, де є великі руйну­вання і жертви, попри те нарід не опам’ятовується, нарід засліпле­ний і зневажає святий день. А Бог сказав: «Пам’ятай, ніколи не за­бувай, не кради того дня в Мене, то є Мій день – шість днів працюй, ори, сій, займайся всякою всячи­ною, але в цей день святий, день відпочинку, ти ніколи не маєш права нічого робити». На сьогод­ні єдиний, хто зберіг цей святий день, є жидівський нарід. Так, ві­руючі жиди докладно дотримують­ся цього дня. Шість днів вони мо­жуть їсти, що прийдеться, їхня їжа може бути зовсім не вибагливою, але настає п’ятниця, і бачимо їх з торбами… Питаю: чому так? «Тому що завтра шабат, – кажуть мені. – І людина не тільки тілом має від­чути той святий день, але також у їжі на столі. Шість днів ми можемо обходитися чим-небудь, так собі, але на той день маємо приготува­ти найкращу їжу. У цей день і тіло, і душа мають відчути, що то є день Господній, то є день відпочинку».

Дорогі брати і сестри! І в нашо­му народі колись шанували й лю­били святу неділю, були побожні люди й родини, там навіть взуття не чистили в неділю, не ліпили ва­реники, не готували інших страв – це все мало бути наготовлене в суботу: в суботу ввечері старали­ся підпрасувати щось, якщо була в цьому потреба, щось, зашити, підшити, бо назавтра була свята неділя. Але з плином часу поша­нування того святого дня почало занепадати в нашому народі. І то дуже занепадати, навіть ще перед війною. Якось старші люди роз­повідали мені про одного свяще­ника на їхній парафії. Якщо було дощове літо, то він, відправивши Службу Божу, казав: «Ви вислу­хали Службу Божу, тепер можете громадити сіно по селах, звозити, бо дощове літо». А от переселенці з Ульгівка казали: «А наш свяще­ник такого ніколи не говорив, наш священик говорив: «Як Бог замоче те сіно, Бог дасть погоду і його ви­сушить».

Читаючи книгу о. Юліана Ка­трія, ЧСВВ «Пізнай свій обряд», зустрічаємо абсурдні речі: ходи­ти на полювання в неділю можна, бо це відпочинок, на рибалку та­кож можна, бо це відпочинок. Ну, тоді й гриби в неділю можна йти збирати і для того можна опусти­ти Службу Божу, тоді можна все робити – чому ні. Модернізм нині зайшов дуже далеко. І ми з вами зневажили святу неділю. Навіть вишивати не можна. Неділя – день Господній, день святий. Це день для Господа Бога, він призначений виключно для вшанування Бога: можна відвідати хворого, допомог­ти якомусь немічному, помолитися за душі померлих, відвідати цвин­тар, зібратися сім’єю на спільний обід, спільну вечерю, побути ра­зом. Маємо шанувати день святий, коли ми в родині, в нашій сім’ї бу­демо шанувати, а не десь на озері при шашликах... Їдучи до Янова на Службу Божу в неділю, постій­но бачу під Страдчем, де свята відпустова гора: йдуть паломники, а під горою – шашлики, машини, люди засмагають… Бо втратили святість, втратили розуміння по­божності, втратили у хаті і в сім’ї святе розуміння страху Божого. А Бог нам наказує: «Пам’ятай день святий святкувати». Ще раз на­гадую: цей день не призначений для полагодження справ чи для якихось закупівель, це не є день продавати й купувати – це день виключно для прослави Господа Бога. На Сході, відвідуючи Запа­ро-Мар’ївку, де працюють наші традиційні священики, я тільки одну родину бачив, яка працю­вала в неділю. А так здебільшого цілий день бабці повсідаються на лавки і лускають насіння. В субо­ту-неділю приїжджають онуки з навчання – все, відпочивають. А то звикли деякі працювати навіть на другий день Пасхи. І це катастро­фа. Господь, коли ми не слухаємо Його, коли ми Йому не підкоряє­мося, коли не виконуємо Його За­кону чи порушуємо його – скажу мовою нинішньою – застосовує до народу санкції. Бог, небо накладає санкції: ти Мене не слухаєш, тобі мало шести днів, ти зневажаєш мій Закон, тож не будеш мати доробку з того, на чому хочеш той доро­бок поставити. І гроші, зароблені в неділю, ніколи не підуть нікому на користь, на добро, а завжди бу­дуть іти в іншому керунку.

Дорогі мої! Ідемо далі: що є святим? Мушу вам про те говори­ти. Бо Бог каже про ті святі речі: святі гроші. Так, щоб ви знали: гроші можуть бути святими. Бог визначив десятину – десяту ча­стину вашого прибутку, як святе. А всяка десятина – з землі, з на­сіння землі, з плоду дерева – все це Боже, це святощі для Господа. Про це написано в Малахії, тре­тій розділ, а також у третій книзі Мойсея. Чому Господь Бог сказав (так, на простий розум): десятий мішок картоплі не твій, він Божий; десятий мішок пшениці, який ти змолотив, не твій – він належить Господу Богові; десятий долар, який ти заробив, чи десята гривня не твоя – вона належить до Госпо­да Бога. Господь Бог, як люблячий Батько і той, який дбає про своїх дітей (сиріт, калік, і хворих, неміч­них), ніколи про нікого не забув. Як цього дотримуються по сьогод­ні в Ізраїлі, я бачив на власні очі. Наприклад, росте овес – вся сере­дина змолочена, а окраїни зали­шені. Чому? А тому, що вони при­значалися, тобто збіжжя з них, для вдови, для сироти, для бідної лю­дини. І там бедуїни чи хтось інший потребуючий може йти і збирати собі те колосся, жати, бо Бог не забув про нього, Бог пам’ятає про його потреби. Ви, звичайно, чули про Десятинну церкву в Києві, яку будував Володимир Великий, був її фундатором. Чому та церква на­зивалася Десятинна? Тому що ба­гаті люди – князі, графи, шляхтичі – пам’ятали про десятину, церква майже в кожному селі мала свого фундатора, тобто багату людину. Бідні складали датки також, але така людина від свого статку да­вала гроші – десятину на потреби святині. А тепер собі уявімо: це не наші гроші, це гроші для Пана Бога, це Божі гроші. «Десятина Моя», – каже Господь. Десятина не є ні твоєю, ні моєю, десятина належить до Пана Бога. Якби ко­жен християнин розумів, що деся­тина (чи з пенсії, чи з заробітку, чи зі збіжжя, чи з поля) – це Божі гроші, скільки б можна було зро­бити добра, скільки б можна було нагодувати, допомогти сиротам, будинкам пристарілих, хворим не­мічним людям! Як Бог мудро опі­кується усіма! То ми Його не слу­хаємо, то ми кажемо: я заробив і це моє. Я постійно кажу при по­свяченні хати: «Знаю, що ви вкла­ли тут труд, ви вклали тут працю свою велику, але пам’ятайте, чому маємо найперше дякувати Господу Богові. Якби Бог не дав здоров’я, якби Бог не поблагословив, нічого б ви того не мали». І це поважна справа, дорогі мої брати і сестри. Направду, якщо б кожен христия­нин (поясню глибше, хоч не хотів того зачіпати, бо знаю, як люди реагують на тему про гроші), але висловлю свою думку до кінця. Чому ми часто так боїмося, чому збираємо гроші на чорні дні, не раз великі? Бо кожен з острахом думає: щось має статися в родині, я мушу мати якийсь запас, мушу мати якусь копійку, я не можу в хаті залишитися без копійки… Яка тому причина? Мабуть, та, що ми не маємо довіри до Господа Бога, ми не довіряємо Богові, не віримо в те, що Бог мене бачить, що Він в тій хвилі дивиться на мене, що Він знає, говорю я правду чи брешу, Він знає мій фінансовий стан і по­требу моєї хати, моєї родини, моєї сім’ї – ми не маємо глибокої віри, ми не довіряємо Богові до кінця, ми маємо сумніви. А ті сумніви на­ганяють на людину великий страх. Читаю Слово Боже: Бог посилає Іллю в місто Сарепту і каже йому, що вдова буде турбуватися про нього. Ілля приходить до того мі­ста, до вдови, яка збирається при­готувати останню страву, оскільки її ресурси повністю вичерпалися, продуктів вистачило тільки для того, аби приготувати страву для себе і для сина, а опісля вони мали голодувати. У такій трагічній ситу­ації прохання Іллі звучить доволі недоречним і зухвалим. Він каже до вдови: «Нагодуй спочатку мене, а потім з’їси зі своїм сином». Як міг Ілля піти до жінки, яка сама голоду­вала, й просити її нагодувати його перш ніж вона нагодує себе і свого сина? Але Ілля розумів дії Божі. Він знав: якщо вдова вшанує пророка, то відкриє для себе джерело Божого благословення, а Бог обіцяв – хто приймає пророка як пророка, той дістане нагороду пророчу.

Так є. Ілля приходить до Сареп­ти й бачить вдову: на дні глечика трохи олії і жменька муки, вона го­тує останню страву, адже голод по всій країні. І він каже до неї: «Дай мені пообідати». Жінка, побачивши перед собою кремезного чоловіка, можливо, подумала: все з’їсть, на­віть мені не залишить, але та вдова була віруючою людиною. Вона не поскупилася, вона не пожаліла, ні. Вона каже: «На, пророче. Я бачу, що ти Божий чоловік. На, бери ту їжу і їж останнє». І Господь Бог по­благословив її тим, що в неї ніколи не забракло олії, а мука ніколи не вичерпувалася. Якби ми вміли до­віряти Богові, якби ми направду в усьому довіряли Йому – якими б ми були щасливими! Якби ми, направ­ду, дорогі мої, були багаті духовно – не було б захланності, не було б заздрості, не було б крадіжок і на­сильства. Ні, то все має бути мені і більше нікому! Ми доходимо часом до страшного, ми готові підставити одне одного за якусь там посаду, за професію, бізнес, здати, принизити, людина здатна на всяку підлість. Чому так є, дорогі мої? Тому що ми втратили довіру до Бога, тому що наша віра така мізерна, як макове зерно, дуже мізерна…

Скажу про себе. Я також певною мірою недовірок. У перший тиждень посту пішов у Рокитне на Хресну дорогу. Добре гепнув, упав – струс мозку, тиждень відлежав. Але ось поклони. Цілий день думав (бо під­нявся тиск): минуло всього два тижні. А може не бити?.. Бо як буду бити, може статися інсульт… Ось так накручую себе, думаю, ходжу і не знаю, чи бити поклони, чи не бити. А потім вирішив: все, буду бити, а як буде погано – ну, то просто пе­рестану. І дякувати Богу, вибив по­клони. Було мені соромно за себе. Нащо мучиш себе, для чого? Віддай все в руки пана Бога, Бог буде ба­чити і поблагословить. Ось так ми в кожній речі, на кожному кроці є такими безвірками. Ми не має­мо достатньо довіри, думаємо, що спасуть нас ті запаси, які маємо у сховку, на карточці і т. д. Нічого не спасе нас, якщо немає довіри до Господа Бога, якщо немає лю­бові до Нього! А та вдова винесла останнє і поділилася з пророком. І Бог побачив її серце, Бог поба­чив її душу, побачив її благі наміри і поблагословив її так, що їй ніко­ли нічого не забракло. Так, дорогі мої брати і сестри, часто буває в нашому житті, коли ми ставимо на перше місце свою хату, господар­ку, а пана Бога ставимо на останнє місце.

Ще один випадок зі Святого Письма. Коли нарід жидівський повернувся з Вавилонської неволі, його храм був зруйнований. Вони 50 років перебували в неволі. Ва­вилонці все зруйнували, знищи­ли святиню і лише після 50 років полону дали жидам право повер­нутися до їхньої Батьківщини, до Єрусалима. Кожен прийшов на пусте місце, треба було будувати якусь хату, щось придбати для ро­дини. Але була святиня, зруйнова­ний храм Божий. Як то було? «Так говорить Господь сил: «Розважте добре путі ваші! Йдіть у гори, при­носьте дерево й будуйте дім: він буде Мені до вподоби, і Я звеличе­ний буду, – каже Господь. Ви спо­дівалися багато, а вийшло мало; коли ж ви принесли те додому, Я його розвіяв. Чому? – слово Госпо­да сил. Тому, що дім мій лежить у руїнах, а ви хапаєтеся кожен до свого дому. Тому небо затримало росу над вами, й земля затримала врожай свій. Я поклав посуху на землю й на гори, на хліб, на моло­де вино, на олію й на все, що зем­ля родить, на людину й на скоти­ну, й на всяку працю рук» (Аг. 1, 7–11). Чуєте, пророк Аггей каже? Тобто жиди не слухали священи­ків. Священики казали: «Люди, святиня наша лежить у руїнах. Треба підносити дім Божий». Що Ной зробив, вийшовши з ковчега? Найперше поставив жертовник і приніс жертву подяки Господу Бо­гові за врятоване життя. Що мали люди зробити, повернувшись до Єрусалима? Вони мали взятися за відбудову Єрусалимської святині. Але кожен думає: а чого мій чо­ловік має йти на роботу, а він вже вчора був, а сьогодні хай не йде, хай тут вдома пильнує мені, будує. Що Бог каже? За те, що ви відпа­ли, що ви знехтували моєю свя­тинею, небо закриє росу, небо не буде слати роси, не будете пити молодого вина, бо буде посуха. Ви працюєте в себе вдома, але ви плоду жодного не будете мати.

Так, дорогі брати і сестри. Та десятина – то не є така собі бай­ка, але це є направду дуже по­важна справа, це є свята справа. З мене деколи священики сміють­ся (в доброму розумінні) і кажуть: «Бог казав десятину, а ми муси­мо здавати 30%». Тобто для того, аби наша семінарія вистояла, чи інші парафії, чи священики, чи доми священичі, кожен священик нашого Братства дає 30% коштів на семінарію – з похоронів, з хре­щень 30%. Якби ми цього не ро­били, то перестали б існувати. Ви не думайте, що коли священикові дали 300 чи 500 грн. за похорон, то це вже його. 30% з того він му­сить дати, інакше ми б не вижи­ли. І ніхто з них не противиться, бо всі ми розуміємо: якщо ти даєш на святі речі, Бог тебе поблаго­словить. Хтось скаже: «Отче, але справді, нам тяжко жити, ми того не маємо». Я вірю. Інший скаже: «Я взяв кредити» – вірю. Добре, але ти можеш реалізувати себе в інший спосіб для Царства Небес­ного. Ти не можеш бути пасивним у святих, Божих справах, ти мо­жеш реалізувати себе, ти можеш бути повноцінним членом Церкви Христової. Є хори (три чи чоти­ри) в нашій парафії. Скільки вас у церкві маєте гарні голоси? Ви можете співати на славу Божу. Я не кажу вам давати десятини, але для Бога, для церкви, щоб не піти до Неба з гріхами, з пустими ру­ками, щоб сказати: «Боже, я Тебе як міг славив своїм голосом». Цьо­го також не можете робити? Мо­жете! Але наша пасивність, наша легковажність… Звертаюся до вас, молоді. Ви всі в нинішній день гра­мотні, маєте освіту. Скільки я про­сив про заповнення сторінки сай­ту Традиції? Важко це робити двом священикам, які мають і обов’яз­ки, і відправу, й молитву. Скільки ви витрачаєте того часу надарма в Інтернеті?! А якби ви прийшли і сказали: «Прошу отця, я можу Вам допомогти в сайті. Я спеціаліст по тому, можу допомогти для церкви, для Братства на славу Божу». Не треба вам грошей платити, якщо б ви виділили три-чотири години на тиждень на добро, для сайту, новини якісь скачували, все допо­магали. Хай буде то ваша десяти­на, але ви навіть і того не хочете для Бога зробити, ви навіть і того не хочете зробити для Царства Божого. Подивімося на наші пара­фії на Сході України. Ми вислали тепер 60 пакунків туди на Різдво. Діти горнуться, діти хочуть спіл­кування. Наші священики живуть там в дуже непростих умовах, майже як бездомні, не маємо на­віть якогось нормального дому для сестер-монахинь. Хай би хтось із вас взявся за волонтерство. Ми­нулого року вдалося знайти двох осіб, ми поїхали і залили фунда­мент. Сестри приїхали й поїхали, але треба постійно там бути. А для цього потрібне якесь примі­щення. Я не кажу мені чи іншому священикові, але на славу Божу. Якби кожен з вас дав ту десяти­ну на Схід: я відпустку маю десять днів, поїду на Схід, прошу отця, Що там за робота, Що там треба робити… Я вже хотів цього року (але Паска дуже рання) сам їхати на Страсний тиждень, взяти пару людей, які б навчили дітей гаївок, поадорували, помолилися, щось би робили на тому Сході трохи. Де є те ваше волонтерство, щоб ви зробили щось для Пана Бога, щоб піти на той світ не з порож­німи руками? Не покажеш Господу Богові на сайті, що ти був в Індії, в Папуа-Гвінеї, їздив на яхті за 10 тис. доларів. Того Панові Богу не потрібно, Йому потрібні твої добрі діла. Де твоє волонтерство, чого не розвинутий той рух, те почуття: я маю щось зробити для Бога, маю щось зробити для Царства Небес­ного, маю допомогти тим бідним на Східній Україні своїм братам… Подивіться, як то гарно, коли ми готуємося до Першого Св. Причас­тя. Скільки молодих батьків допо­магають, готуються до того свята, робимо престоли… Але чому вас вистачає тільки на тих три тижні чи тиждень прийти до церкви для допомоги? Адже скільки в церкві є тої праці, тої роботи! Навіть, як надходить черга прибирання, то з 20 може прийти 2 особи. Чому не маєте любові? А якщо не маєш любові до Бога, то не маєш свя­тості. Та то мала би бути черга: коли настане моя черга, щоби біля того дому Божого, коло тої свя­тині прийти й допомогти? Немає жертвенності, немає любові. А з чим станемо колись пере Богом? Хтось каже: я не можу грішми допомагати. Але скільки ми органі­зовуємо таборів – де ви, молоді, які знаєте англійську мову? Чи не можна взяти й поїхати на якийсь тиждень? Скільки прошу вас допо­могти, бути волонтерами, коли ми збираємося в Карпатах із молод­дю. Чому не можна? Маємо також гарний приклад: вчителька, вихо­вателька провадить «Ангелятко» – групу дітей при церкві. Але цього мало. Вчителі, ви займаєтесь ре­петиторством – дуже добре, ро­зумію. А якби ви взяли при церкві хоч якусь годину і сказали: «Отче, якщо є якась бідна дитина, я при церкві годину буду займатися з нею щотижня». Яка б за це наго­рода була в Господа Бога! Як ми багато можемо робити, дорогі мої брати і сестри! А як часто кидаємо гроші на вітер... Як часто... Можна почути: о, а я в тому ресторані був, на дискотеці не знаю де, вартість входу аж 200 доларів, а на Новий Рік ми стільки дали, а кожен обід в мене коштує 100 доларів. А за 50 доларів не можна поїсти? Кожен з нас, і я в тому числі, беру найпро­стіший хостел, бо шкода грошей, без сумніву, для себе. А скільки ви витрачаєте тих грошей на непо­трібні відпочинки! Я не кажу, щоб не їхати відпочивати, ні. Але якщо можна зекономити, якщо можна дати на добру справу... Майже кожної неділі чуємо: скільки дітей хворих, дорослих… Люди просять на операції, просять, мов ті жебра­ки – дайте милостиню, приходять до захристії. Як би ви могли багато зробити для Неба! Але часто роби­мо для своєї розпусти, для свого живота. Звичайно, дорогі мої, ті всі речі потрібні, але всі речі для християнина мають свою міру, ма­ють свої межі. Адже Христос ска­зав: «Я був хворий, а ви прийшли до Мене; Я був голодний, ви дали Мені їсти; Я був спраглий, ви напо­їли Мене. Все, що зробили одному з найменших, Ви зробили Мені». Задумайтеся про вартість і хрис­тиянські цінності у вашому духов­ному житті. Для чого ти, людино, живеш? Для чого я живу? Бог нас ніколи не опустить. Треба завжди мати довіру до Господа Бога, а без святості ми не будемо її мати.

На нашій парафії була така Магдалина – можливо, багато хто з вас її знав і пам’ятає. Її доля була дуже гіркою. Вона така патріотка, українка, працювала, в підпіллі була, з катедри її пам’ятаю, ми про неї в журналі нашому писа­ли. І уявіть собі, коли вже в 90-х роках вона жила в гуртожитку – кімнатку, в якій вона мешкала, в неї забрали. А вона родом зі Ста­ниславівщини, не мала чоловіка, нікого, жила в чистоті. Залиши­лася на вулиці сама, без нікого. А на Сербській вулиці жила одна пані, дочка якої мала перукарню, тож Магдалина була там сторо­жем, тобто ночувала там і пиль­нувала. Але перукарня працюва­ла з 08:00 до 20:00. Якщо влітку, то добре, а взимку – попробуй. Магдалина ходила тоді до церкви Св. Андрія, а потім до нас. А була на нашому мікрорайоні така ро­дина Данів, яка купили собі в гуртожитку помешкання, і взяла Магдалину жити до себе. То були також глибоко віруючі католики з підпілля. І прошу собі уявити, яку треба було мати довіру до Госпо­да Бога – наша Магдалина ніколи не була голодна, Бог її ніколи не покинув. Пам’ятаю, якось вона за­хворіла, виникли якісь проблеми. А тоді в нас на парафії перебува­ло Дитятко-Ісус, Празьке Єзулят­ко. Магдалина лежала в лікарні на Джамбула з підозрою на тубер­кульоз. Ми всі дуже переживали, бо знаєте: при такій хворобі для людини треба вже і помешкання окреме, і все інше... Думав, якщо вже так сталося, то ми, може, десь у Рокитному її прилаштуємо. Але все закінчилося добре. Аналізи показали – і це було чудо від Ди­тятка-Ісуса! – що нічого страш­ного не було. Але ось що скажу: послухайте ті, що маєте сім’ї. Та до вас так би діти й онуки не хо­дили, як до неї ходили віруючі, ті, що її знали – і з нашої парафії, і з інших, і священики її відвідува­ли, і сестри-монахині… Яка то була опіка, як Бог не покидає своїх вір­них дітей! Опісля та родина Данів померла, і їхні діти, онуки могли б сказати: «Магдалино, Ви для нас чужі. Доки батьки жили, Ви пома­гали батькам, а ми тепер поселимо тут квартирантів чи й самі будемо жити». Але покійна Ганя сказала: «Діти, ви Магадалині не можете робити кривди. Як ми відійдемо, вона тут має жити до смерті». Ото є віра. А Магдалина щодня була в церкві. Одного дня – нема: сер­це, померла, не лежала ні дня – ні інсульту, нічого. Поховали її біля батьків родини Данів: пам’ятник стоїть, і ми молимося за її душу. Ось що таке святість, ось що таке побожність, ось що означає дові­ряти Господу Богові. Ти можеш нічого не мати, але коли в своєму серці ти маєш святість і довіру до Господа Бога, Він ніколи тебе не залишить. На цьому прикладі ба­чимо, як ми повинні пильнувати ту святість.

У вівторок мав похорон: ві­дійшла у вічність наша парафіянка Ханас Марія. Іду в неділю з про­повідальниці – вона стоїть. Мені зачепилась реверенда за східці, а вона витягає. Завжди, коли могла, в будні дні ходила до церкви, май­же щодня бачив її в нашій святині. В неділю була в церкві, виспові­далась. Не раз іду, а вона каже: «Отче, прошу Матір Божу, Ісуса Христа, Серце Христове, щоби не лежати і комусь не докучати, але щоби була така легка смерть». В неділю була в церкві, прийняла Св. Причастя, висповідалася, а вночі заснула і відійшла до Пана Бога. Треба молитися! Скільки людей могли відвідувати церкву нашу щодня, приступати до Євха­ристії, до Св. Причастя, молитися за Україну, за свої сім’ї! А як ми нехтуємо тою Божою добротою! А все тому, дорогі брати і сестри, що немає тої живої віри, а Господь Бог вимагає від нас святості, свя­того життя Бог вимагає від нас! Бо коли ми маємо довіру до Господа Бога, Бог завжди нам поблагосло­вить, Бог завжди буде з нами. А коли ми надіємося тільки на себе, злодій вкраде, забудемо, де по­ставили, іржа з’їсть, і порятунку й пожитку жодного не буде. Христос у своїй науці ясно і виразно ска­зав: «Шукайте насамперед Цар­ства Божого і його справедливості, а все інше вам буде дано». І тому ті святі речі такі важливі для нас у нашому житті – бути святим, дбати про святість своєї душі і тіла, жити з Богом. Так, хай навіть на мене дивляться, як на Ісуса Христа, якого вели в білих шатах, казали, що Він божевільний. Але я є хри­стиянином і люблю Бога, дотриму­юся Його Закону, Його Закон для мене святий, Його Закон для мене непорушний. Христос сказав: ні йоти, ні букви Я з нього змінити не можу. Пильнуймо святість, жиймо святим побожним життям. Нехай Бог завжди в нашому житті буде на першому місці. І тоді тобі нічого злого не станеться, жодної при­крості, жодного зла, тому що Бог буде чувати над тобою. Він вима­гає від нас святого життя, Він хоче від нас святого життя. І ми маємо вірити й довіряти Богові, щодня довіряти. Бо ще раз кажу: наша віра дуже слабка, наша віра така немічна… А сьогодні ми особливо слабкі. Тож якою важливою є мо­литва, побожне життя, вервиця, про що вчора говорив отець Ан­дрій Коваль, пояснюючи значення Святої Вервиці. Не можна? Можна, дорогі мої брати і сестри! Треба хотіти, треба поставити собі ціль і сказати: я маю молитися повну вервицю чи, наприклад, частину вервиці – чи до Божого милосердя за свою сім’ю, до Ран Христових за прощення гріхів. Не тільки в по­сті, але впродовж свого життя, і ви побачите плоди. Треба настроїти себе, налаштуватися, внутрішньо приготуватися: я хочу, бо є потре­ба, є потреба в моїй хаті, в моїй сім’ї, є потреба в моїй парафії, по­треба в моєму народі.

Щодня переживаємо якісь прикрощі. Наприклад, їдучи дня­ми з Янова з реколекцій, минаю наш костел (вони там прибудува­ли таке приміщення, облаштували великий екран). Десь плюс-мінус двадцять дітей бачу, і, мабуть, що то наші діти. І там щовечора ксьондз щось їм розповідає, див­люся – гербату п’ють. Я не проти костела, сам ходив змалечку до костела, бо ж наша церква була в підпіллі. І тепер заходжу й мо­люся – на Пастирку чи там коли, для мене це не проблема. Але для мене болючою проблемою сьогод­ні є ось що: чому діти наші мають ходити щодня туди? Хіба не мож­на в нашому катехитичному залі поставити якийсь великий екран, щоб зібрати тих дітей, навіть, якщо треба, щонеділі, щодня, хто має час і можливість. Не хочемо ми працювати, не хочемо. Ми дуже пасивні в парафіяльній праці, тому втрачаємо своїх дітей, втрачаємо національне почуття.

Цю нинішню проповідь-реко­лекцію, дорогі брати і сестри, я виголосив для того, щоб допомог­ти вам зрозуміти одне: не живімо і не працюймо тільки для себе і для свого життя, але трохи пра­цюймо на славу Божу. Не можеш грошима, не можеш тою десяти­ною – прийди до церкви почер­гуй… Є певні випадки. Наприклад, сьогодні сповідаю. Мені приємно, коли бачу чи чую про такі випад­ки. Сповідаю стареньку бабцю, ці­кавлюся: «Як Ви?» – «Та мої діти, – каже, – далеко, раз на тиждень приїжджають». – «А як же Ви собі раду даєте?» – запитую. – «Прошу отця, та на нашій площадці такі є гарні люди, сусіди. Вони щодня до мене приходять – чимось допомог­ти чи щось купити…» Це чудово, це справді дуже гарно. Ті люди працюють для Неба. Я навіть не знаю тих сусідів, хто там на тій площадці, але такі люди працюють для Неба. Та бабця каже: «Я маю таких добрих сусідів, щодня при­ходять до мене. Діти навідуються тільки раз на тиждень, а сусіди щодня…» Коли б ми всі були таки­ми, як би то гарно було, як приєм­но, як то видно, що люди направ­ду працюють для Бога, шанують Його Заповіді.

А якось одна бабця каже (я, звичайно, того не пам’ятаю вже): «Мого чоловіка скількись-то років тому хоронив о. Василь..» Я поду­мав: тут ще був о. Мудь. Але пи­таю: «Може, то я?» – «Та нє, то не Ви хоронили, то о. Василь такий. Я Вам зараз покажу фотографію з похорону». Дивлюся: справді я. Цікава така бабця була, аж приєм­но було поговорити. Опісля каже: «Ну чого вони так халтурять?» – Думаю: хто халтурить? А бабця продовжує: «Я слухаю радіо – ну чого вони пів Служби Божої скоро­тили? Куди вони спішаться? Як я ходила до церкви, то точно-точно в нашій церкві так відправляється, як я пам’ятаю перед війною. Як я прийшла сюди до церкви, то в моїй пам’яті все відновилося – так у на­шій церкві було перед війною». Іншу нині паралізовану сповідав, прикуту до ліжка. Каже: «Дякую сусідам, прошу отця, маю добрих сусідів». Як то приємно чути! «Щодня, – каже, – навідуються до мене...»

От ми всі нарікаємо, що має­мо хрести. Сповідав сьогодні одну жінку. Бідна вона, хай Бог дає їй сили. У чоловіка цукровий діабет, обидві ноги відрізали. Шість років та бідна жінка біля нього ходить, бо він прикутий до ліжка. А ми на­рікаємо, хоч так насправді нема на що. А та жінка свято ходить біля свого чоловіка, бо тяжкохвора лю­дина прикра, втомлена, змучена життям, несе той хрест так тер­пеливо. Бо людині, яка довіряє Богові, Бог дає сили, Він навіть у таких тяжких ситуаціях ніколи нас не опускає.

Тому прошу вас, дорогі мої, знайдіть і ви час для хворої й не­мічної людини. Просто поспілкува­тися, послати сина, онучку: допо­можи там бабці, піди щось купити сусідам. Жийте в мирі, то дуже приємно і гарно, коли ми вміємо одне одного підтримати, допомог­ти, потішити, розрадити… Тоді ви працюєте для Неба, тоді ви живе­те для Неба, живете для Царства Божого. А якщо ти думаєш тільки про себе, якщо ти всіх відкинув, від усіх відгородився, ні з ким не хочеш спілкуватися, бо ти собі пан – то живеш марно. Ой, не живи так, не живи так, людино, бо то є гординя і таке Богові не миле! Ти нині є паном, а завтра можеш стати нічим. Тому зичу нам святої побожності, святості, бо як буде святість, з неї неодмінно буде ви­пливати побожне життя. Боже, дай нам бути святими, дай нам прове­сти свято побожно наше життя і допоможи нам будувати святість у своєму серці, в наших сім’ях і в ці­лому народі. Просімо Бога про свя­тість! Амінь. Слава Ісусу Христу!

о. Василь Ковпак, СБССЙ