Проповідь під час відпустової Святої Літургії в храмі Свв. Верховних Апп. Петра й Павла (м. Львів, Рясне-1) 12 липня 2018 року Божого
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Дорогі брати і сестри! Сьогодні на цю святкову урочистість нас зібрали Святі Верховні Апостоли Петро й Павло, щоб ми занесли свої молитви до Господа Бога, просячи небесних ласк і дарів для себе, для наших родин, для всього нашого краю. За Божим Провидінням, так Бог зарядив, щоб ми цих двох Апостолів вшановували в один день, бо в один день у Римі вони разом постраждали. Св. Апостол Петро – на хресті, тільки вниз головою, бо говорив, що не гідний вмерти такою самою смертю, як його Спаситель. А Апостолові Павлу було стято голову мечем. І так в один день ті, пам’ять яких ми сьогодні урочисто згадуємо і відзначаємо, понесли мученицьку смерть за Христа, за віру. Ми бачимо тут перед собою їхні бронзові фігури. Погляньмо на Апостола Петра – що ми бачимо? А він простягає нам ключі і немовби каже: «Подивіться, дорогі мої, що в моїх руках. Це ключі Царства Небесного, які мені дав Христос, коли покидав нас. Їх більше ніхто не має, вони є тільки в мене. І подивіться, на якому кораблі я стою. Цей корабель, за твердженням Святих Отців, символізує Св. Католицьку Церкву, якою керує Апостол Петро і його намісники – це корабель спасіння для тих, які входять до нього, які перебувають під моїм проводом, я їм відкриваю Небо, і вони осягають спасіння». І справді, ми маємо пам’ятати про той великий дар, який залишив нам Ісус Христос в Апостолі Петрі, що він має нами керувати, нашим життям, тим кораблем, тією Церквою для вічного спасіння. І ні в якого іншого Апостола, іншого патріарха немає тих ключів до Царства Небесного, тільки в Апостола Петра і Римських Намісників.
Подивімося на Апостола Павла. Ми бачимо, що він вказує рукою на небо. Це має нам пригадати найосновніший фундамент нашого духовного життя, а саме: ми маємо жити, дорогі мої, не для землі, маємо завжди пам’ятати про ціль, задля якої Господь Бог нас сотворив – ми маємо жити для Неба. Деколи запитуєш подружні пари, для чого вони живуть тут, на землі. І мало хто дасть правильну відповідь. 90% не можуть сказати, для чого вони живуть на землі. А найголовніша ціль, для якої Господь Бог нас сотворив – це те, щоб живучи тут, на землі, ми любили, прославляли Бога, служили Йому і спасли свою душу, осягнули спасіння, осягнули Небо. Апостол Павло, вказуючи нам на Небо, одночасно тримає меч – це знаряддя його смерті, але не тільки. Це також меч віри. «Візьміть меч духовний, тобто слово Боже» (Еф. 6, 17). Цей меч допоможе нам відсікти всякі спокуси і дасть сили вистояти в боротьбі, не втратити віру, яка відкриває нам Небо, завдяки вірі ми маємо осягнути Небо. Без віри не можна подобатися Господу Богові ні в житті, ні після життя. Тільки людина з вірою може жити з Богом тут, на землі, і осягнути вічне щастя в Небі.
Віру можна розглядати в двох аспектах. Перший – моя віра в особистому житті. Це має місце тоді, коли я живу вірою, коли люблю і практикую те, що мені вказує наука Церкви: коли моя віра вказує, що це добре, тоді я наслідую це добре, коли віра вказує, що це зле, гріх, образа Господа Бога – я ніколи не маю дати згоду на той гріх, я маю себе муштрувати, щоб до цього себе не допускати. А також я мушу дати собі звіт із того. Сьогодні дуже сумно бачити, як християни (не раз ті, які ходять до церкви) легковажать справи віри і сприймають її, як просто параду. Вони є у церкві по великих святах, неділях, є й такі, що навіть щоденно ходять, а коли не раз ідеться про гонор, про людську славу, якусь забаву, то тим легковажать. Ось один такий приклад. Ми переживали піст Петрівку, коли Церква наказує гучних забав, весіль не справляти, танців не влаштовувати. І вже десь два роки чую на одній і на другій парафії (гадаю, що це має місце й по інших так само) – випускний, танці, гуляння… Якось одна парафіянка підняла питання: давайте випускний справимо перед постом або після нього. І що сталося? Ті, які мали б її підтримати, які ходять разом з нею до однієї церкви, сказали: ні, давайте всі разом і все. Запитаймо себе: чи це віра? Яка це віра? Хіба це віра, якщо так собі легковажиться св. постом, що людина з легкістю переступає Заповідь Божу? В такий спосіб людина втрачає ласку Божу. Вона має бенкет і славу тут, на землі, але втрачає у вічності. Тому не наслідуймо таких людей, а будьмо тверезі у своєму житті.
Другий аспект – якої я віри і чи бережу її? Чи, можливо, мені байдуже, що й куди, як я чиню, до якої церкви ходжу, чи взагалі мені все одно? Розгляньмо сьогодні історичні напрямки. Якої я віри, якої віри були мої батьки, прадіди? Почитаймо церковних істориків. Зокрема, згадаю Григора Лужницького, який подає, що в 1734–1754 рр. до Української Католицької Церкви належало близько 10 млн. вірних. Сьогодні, коли популяція населення є набагато більшою, ніж тоді, й по цілому світі взяти, то греко-католиків налічується заледве 5 млн. А в той час було 10 млн. вірних! Щоправда, тоді ще частина Білорусії належала до Греко-Католицької Церкви. Але що цей отець далі каже? Він каже, що до Дніпра не було тоді жодної православної церкви, чуєте? За Дніпром були католицькі монастирі оо. василіан і інші, процвітало духовне життя. Апостольский нунцій у Польщі А. М. Дуріні (1766– 1771) повідомляв Апостольську Столицю: «Вся Україна визнавала унію, і тільки 15–20 церков було нез’єдинених, які належали до дієцезії нез’єдиненого єпископа в Переяславі по той бік Дніпра». Тож тепер зважмо: ну, а якої ми віри, якої віри були наші прабатьки?!
І що ж сталося? Починаючи від Катерини ІІ і пізніше, російський царизм мечем і кров’ю навертав наш народ на православіє. Катерина ІІ 8 млн. українців мечем, військом, смертю і кров’ю навернула до православної віри. І було навіть так, що православні священики освячували мечі, щоб там іти й нищити уніатів. Огляньмося на історію і згадаймо так звану Коліївщину в Умані – українець різав українця. Навколо було повно ворогів – Росія, турки, Польща, які нападали й нищили український народ, а тут православна церква, яка «вірою й правдою» служила Москві й цареві, так змогла нацькувати українця на українця, що прийшли до Умані і 400 учнів василіанської школи, майже дітей, всіх порізали мечем і покидали в криниці, аж кров стояла поверх води. Сьогодні через незнання таких трагічних подій в історії своєї віри ми сліпо йдемо за популістськими гаслами.
А візьмемо ближчий час – 1946 рік. Не раз декого запитую: а до якої церкви ходили ваші дідо, баб- ця, ваші прадіди? І мені молода особа, яка ходить до православної церкви, каже, що в їхньому селі була колись католицька церква і її родичі туди ходили. Постає питання: ну, а чому ж ти іншої віри тепер, чому зрадив віру? А які з того наслідки?
Їхав десь тиждень тому з одним студентом, який навчається в медичному університеті. Цікавлюся – як, що, куди, хто в групі... Розповідає, що вчиться вже на старшому курсі, є в його групі двоє з Московського патріархату: «Я з ними трохи дискутував спочатку, вони десь із Хмельницька…» Нехай це центральна Україна, але все ж таки ближче до західної, ці студенти мали б бути проукраїнських поглядів. Але, каже той хлопець, марна справа – вони за Русь-матушку горою й усім серцем стоять. Молоді особи! Як можна молодим особам у час незалежності бути так налаштованими! Тому не дивуйтеся, що наш народ зараз такий поділений… Чому, скажімо, виникла сьогодні ця війна на сході України, чому в глибині серця народ там був за Москвою, яка цьому причина, хто його так налаштував? Ми маємо робити собі висновки з історії і брати науку: як я маю чинити, де моє коріння, ким були мої прадіди, куди я маю ходити, що берегти...
Та нас підточує сьогодні біда не тільки зовнішня, а й внутрішня. Можна сказати, що є черв’як, який гризе із середини. Це модернізм – дух, що його святий Папа Пій Х схарактеризував як збір усіх єресей. Модернізм голосить, що все старе (тобто Традицію) треба викинути, хай живе екуменізм – нема різниці, куди ходити й до якої Церкви належати, маємо бути всі разом, бо ж Бог, мовляв, один. Руйнує нас і ще один дух – так звана візантійська обрядовість: все в теперішній Церкві нашій ним пронизане, деколи копіюють Москву настільки, що нема ради. Будучи духовною особою, бачиш ближче й не перестаєш дивуватися: як можна все те, що впродовж чотирьох століть наші владики надбали для слави нашої Греко-Католицької Церкви, для Її лиця, так все переставити? І стає дуже сумно, бо бачиш і переживаєш за людську душу, яка може втратити вічність...
Недавно світ облетіла новина: вищі ієрархи Католицької Церкви сповістили, що в Китаї (а там є дві Церкви – легальна й нелегальна; легальна – це єпископи, що пристали до комуністичного уряду і слухають його, а друга – підпільна Церква: люди пішли в підпілля і зберігають католицьку науку) католики, вірні Апостольській Столиці, вийшли з підпілля і з’єдналися з легальною Церквою. Китайський комуністичний уряд наказав переписати навіть Святе Письмо так, щоб там нічого не могло шкодити доктрині комунізму. Тож вірні, які десятками років молилися у підпіллі, почуваються нині зрадженими. Подібно, можна сказати, щоб було зрозуміло: це так само, якби в радянський час наказали нашій підпільній Греко-Католицькій Церкві з’єднатися з Православною. В такому разі ми не мали б тоді в українському народі жодної католицької церкви до 90-х років, якщо би так вчинили. Один професор з Івано-Франківська пише: «Я є католик по вірі, йду до католицького храму, але зустрічає мене православний хрест. Я стою і молюся в церкві, і мене обзивають православним. Чому воно так? Хіба я православний?»
Синод єпископів УГКЦ в 1992 році постановив, щоб на Утрені, Вечірній і на інших святкових Богослуженнях, навіть у Молебні до Серця Христового, взивати: «Утверди, Боже, віру католицьку». А що тепер роблять, як співають? «Утверди, Боже, святу православну віру»! Ось так є. Більше того – упродовж 10 років в нашій Греко-Католицькій Церкві, коли висвячують нового єпископа, то кандидат складає так зване «Визнання православної віри». Він присягає дотримуватися православної віри! Коли давніше розпитували про це одного єпископа, він підтвердив, що присягав на католицьку віру, а сьогодні вже вони присягають на православну! Невже може бути такий вінегрет у вірі? Не можна казати, що моя віра є православна, а я католик в любові – як це може бути? Одна жінка запитала підпільного священика у 80-их роках: «Отче, то зараз взивають православних і католики. Як то є? Чи то все одно, як дехто каже? Поясніть мені» А він їй каже: «Дитино, як чорне є чорне і біле є біле, так і католик є католиком, а православний – православним. Воно не може змішатися. Не можна називати себе православним, а бути католиком». Як таке може бути?! Дехто зі старших це розуміє, але прийдуть молоді, яким це буде все одно. Коли час- то повторювати одне й те ж – ти звикнеш і будеш знати, що ти такий самий. І що тоді буде?
Одна парафіянка заохочувала свою знайому ходити до церк- ви, практикувати свою віру, ну та ходила й до нас, і до іншої. Але пішла запитати дещо до модерної церкви. Сама православна була, вихована в тому. Але пішла до католицького храму запитати модерного священика. А він сказав, що зараз нема різниці – куди хочеш, туди й ходи. І що вона, куди пішла? Вона не ходить вже в католицький храм, ні до нас, ні до модерної, як кажемо. Вона ходить до православної церкви! А могла б і ходила вже до католицького храму. Як можна легковажити вірою?! Не можна! Для чого віддали своє життя, пролили кров наші блаженні й тисячі українців?! Тепер їх, виходить, треба називати божевільними, нерозумними, їх не потрібно називати мучениками, бо вони були, по-сьогоднішньому кажучи, фанатиками! Пам’ятаймо: де найбільше кров’ю освячена віра, тільки там правда. Цінуймо ж віру, яка найбільше освячена кров’ю, яку наші предки плекали й захищали, щоб мені і вам її передати, сказати: «Пам’ятай, дорожи тою вірою». Вони за неї кров свою пролили, немов запечатали тим правду, щоб ми собі не легковажили: мовляв, і так і сяк можна на дві сторони ходити. Вважай і пам’ятай: вірність вірі – це найцінніше в житті людини.
Модерний дух нищить сьогодні саме серце нашої віри. Тим серцем, з якого людина найбільше черпає Господніх ласк і правд для вічного життя, є Свята Божественна Літургія. Тепер знущаються зі Святої Божественної Літургії, де присутній Сам Живий Бог і в якій ми душею і серцем, усім своїм єством єднаємося з Богом. Можна сказати, коли коріння підтинають, дерево сохне, рослина сохне, коли не має доброї поживи. Так само й тут: коли підтинають коріння духовне, з якого людина бере сили для душі, людина втрачає ласку, відпадає від Бога, стає байдужою. Другий Антифон викинули, а маємо святих Петра і Павла, молитви до святих не треба молитися, до всіх святих, не тільки до Петра і Павла. Саме в другому антифоні ми просимо їхнього заступництва. Викинули Єктенію оглашенних. Оглашенні – це нехристияни. Минулої неділі (8 липня) у Львові й Тернополі проводилися зібрання Свідків Єгови, десятки тисяч. Кажуть, що не треба згадувати оглашенних, бо нема нехрещених. Та як нема?! Тисячі й тисячі нехрещених! І це тільки в Україні, а що сказати взагалі! По всьому світу з 7 млрд. людей, які населяють земну кулю, 5 млрд. – це нехрещені. Хіба не треба за них молитися?!
Що стосується пошани до Пресвятої Євхаристії, Святого Причастя. Подивіться на наслідки в Європі, не треба на нас дивитися – там скоріше почали піднімати з колін, щоб настоячи причащати. Тепер люди там не вірять у Пресвяту Євхаристію, вони тим легковажать. Прийняли собі, як хотіли, навіть без сповіді, цілий рік приймають, незважаючи на те, що мають деколи гріх.
Тому, дорогі мої, не зраджуймо своєї віри. Будьмо вірні Св. Традиції й науці Св. Церкви, щоб ми зберегли Її й передали своїм дітям, пам’ятали, наголошували, що справи віри – то не все одно, щоб ми самі жили вірою, не легковажили, а берегли той скарб, освячений кров’ю наших предків, щоб ми вміли цінувати все найцінніше для душі.
Коли нашого пароха, а він був ним у Рясній-Руській і тут, на Рясній-Польській (сьогодні Рясне-1), Блаженного отця Олексія Зарицького енкаведисти заарештованого везли на фірі, він не просив людей ні про хліб, ні про одяг, ні про те, щоб йому передавали посилки в Сибір – лиш на все село кричав: «Люди, не зрадьте віри батьків!» Він був молодий, мав 30 років. І коли його НКВД везло по Рясній-Руській, по Рясній-Польській, кричав на весь голос: «Люди, не зрадьте віри батьків!» Сьогодні він Блаженний нашої Церкви. І ми не маємо права зрадити віри. Бо той, хто зраджує віру своїх батьків, предків, той не заслуговує благословення, не заслуговує Ласки. Це історичний факт. Ми від того не втечемо – так свідчить історія. Люди, свідки, які дожили до Незалежності нашої держави, свідчили про отця Зарицького: «Його на фірі КГБ везе, а він не просить ні хліба, нічого. Він тільки просить: «Не зрадьте віри своїх батьків! Я йду за вас у Сибір на муки». Він загинув у Караганді як мученик за католицьку віру, але не підписав православ’я. Був молодий, у розквіті сил, гарний, симпатичний, розумний, але віру поставив на перше місце.
Святі Верховні Апостоли Петре і Павле! Ви своїм життям і прикладом, своєю жертовністю проповідували й свідчили правдиву віру. Просіть же Небесного Отця, щоб дав нам ласки твердості, витривалості в ній, щоб ми вистояли в цей складний час, не втративши віри, й передали її іншим як найбільший і найсвятіший скарб. Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
