Посилаючи нас на землю, даючи нам життя, Господь Бог обдарував кожного певною кількістю талантів: одному дав силу, здоров’я, іншому – розум, здібності, а ще комусь – красу тіла і душі. Як діти Божі, всі ми рівні, але кожний із нас має щось своє. Так як ми відрізняємось своїм виглядом, будовою тіла, так і Господь наділив нас не однаковими талантами і різною кількістю. «Одному дав п’ять талантів, другому – два, іншому – один, кожному – за його можливостями» (Мт. 25, 15), але кожному стільки, щоб він міг осягнути спасіння. А слово «від’їхав» означає час нашого життя, протягом якого кожен повинен використовувати отримані таланти на славу Божу і спасіння ближніх.
Ми бачимо, що той, хто отримав п’ять талантів, і той, який отримав два таланти, збільшили їх удвічі. Але той, що отримав один талант, закопав його в землю. У духовному значенні «закопати талант у землю» означає байдуже ставлення до отриманих від Бога дарів. Господь не відразу вимагає звіту за отримані таланти, а дає людині час (наше життя).
Той, хто закопав талант, бажав виправдатися перед своїм Паном: «Я знав, що ти – людина жорстока, жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав». Це люди, які були байдужими до свого спасіння, грішили і не думали про поправу життя. Такі будуть суворо осуджені. Господь застерігає: «Хто має вуха, нехай слухає». Такими словами закінчується сьогоднішнє Святе Євангеліє. Цією притчею Ісус навчає, що ми повинні використовувати дані нам Богом дари і таланти для осягнення нашої кінцевої мети – спасіння душі, бо при кінці світу прийде Господар і покличе нас для звіту про використання Його дарів. За кількість отриманих талантів Господь накладає відповідальність. Від кожного, кому скільки дано, стільки і вимагатимуть. А чи використовуємо їх належно? Бо якщо свій талант ми закопали, то чому дивуємось, що «маємо те, що маємо»?
Проживав на світі один великий багач, який протягом довгого часу провадив веселий спосіб життя, в нічому собі не відмовляв. Музика, забави, веселі товариства – це було щоденною нормою його життя. Але Господь Бог, бажаючи відвернути його від світу, примішував до його солодощів трохи полину. Кожного разу вкінці якоїсь гучної забави його серце було переповнене неспокоєм і розчаруванням, але причини цього він не знав. Причиною було те, що світ ніколи не може дати людині правдивого спокою. Одного дня він постановив наситити своє серце втіхами і забавами. Весь ранок змарнував на слуханні знаменитих співаків. Обід – у вишуканих стравах і напоях. Вечір – на забаві. І так, струджений, повернувся додому, а в душі відчув якийсь смуток, неспокій і тугу, яка, немов важкий камінь, тиснула його серце. Тут прийшла йому думка, і він почав розмірковувати над марнотою цього світу. Говорив сам із собою: «Я прожив увесь день у втіхах, але де ж вони поділися? Використовував все, що тільки могла дати земля, але чи залишаюсь я вдоволеним? Ні! Відчуваю повне розчарування, все це марнота». З такими думками він кинувся на ліжко, але спати не міг, чим більше думав, тим більше відчував неспокій. Далі він почув таємничий голос, який промовляв до нього: «Чому не хочеш зупинитись, не хочеш повернутись до правдивої радості, адже Господь створив тебе для вічного щастя, а ти шукаєш проминаючих утіх цього світу». Він пробудився вранці, поспішив до монастиря, впав до ніг настоятеля і просився до обителі. Настоятель, побачивши його велике бажання, не робив ніяких перешкод. Як бачимо, скільки цей чоловік не шукав щастя на цій землі, він не знаходив його, бо мав знайти його в Господі Бозі. А скуштувавши правдивих утіх, наповнив своє серце спокоєм. Тепер легше засинав на твердій дошці, аніж колись на м’якому ліжку. Ніяка дочасна праця не може нам дати правдивого щастя, лише вірна служба Богові обіцяє нам після смерті вічне і правдиве щастя. А воно дається людині тільки за вірну і витривалу службу Богові. Коли серйозно задумаємося над правдою про Божі таланти для кожного, про цінність нашого часу, життя на землі, тоді зрозуміємо, що цього не можемо марнувати.
Кожен із нас отримав свій талант від Бога, та, однак, найбільший і найцінніший талант Бог дав усім людям без винятку: безсмертну душу. І за цей дорогоцінний талант кожен із нас мусить колись здати звіт перед Богом. Саме за цей дар.
Коли серйозно задуматись над тим, що Бог дав кожному з нас талант і якийсь час дорогоцінного життя на землі, тоді зрозуміємо, що його не можна марнувати, бо він є для нас великою і єдиною нагодою заслужити собі вічне і щасливе життя в небі.
Одного разу в залізничній катастрофі була важко поранена молода жінка. У дитинстві вона була дуже побожна і вихована у християнському дусі. Але коли вийшла заміж, зовсім змінилася. У новій родині ніхто не говорив про Бога, про вічність, ніхто не думав про спасіння душі. Спочатку їй було прикро, але незабаром розкіш і життєві вигоди приглушили голос совісті. І Бог, і душа втратили для неї будь-яке значення… «Чи я вже помру?» – запитала заплакана жінка лікаря, який прийшов рятувати її життя. «Здається мені, що так, дорогенька пані». «Скажіть мені, лікарю, як довго я ще можу прожити?» – «Можливо, ще годину». Жінка зблідла зі страху, закрила руками обличчя і лежала якусь мить, немов мертва. Після цього вона наказовим тоном промовила: «Везіть мене до мого міста!» «Заспокойтесь, пані, – промовив лікар, – бо найменше зрушення спричинить вам смерть». Жінка схилила голову, благально глянула на лікаря і промовила: «Пане лікарю, скільки я могла б зробити добра людям, маючи таке багатство, якщо б я залишилась вірною звичаям своїх дитячих років. Однак я думала лише про життєві вигоди, і ось тепер мені залишається лише одна година. О, горе, вже запізно!» За хвилину вона закрила очі, душа її розлучилася з тілом і відійшла у вічність на Суд Божий. Лікар, який все це бачив, довго згадував, що у своєму житті не чув страшніших слів від тих, які сказала ця вмираюча жінка: «О, горе! Тепер вже запізно!»
Не дай Боже, щоб хтось з-поміж нас колись був змушений повторити ці страшні слова! Нехай же сьогоднішнє Святе Євангеліє, яке розповідає про таланти, буде для нас наукою, а одночасно й застереженням, як маємо проживати тут, на землі, щоб не змарнувати цих Божих талантів, бо несподівано може пройти Господь і покликати нас до обрахунку, а тоді вже не буде часу на поправу! Знайдімо час на регулярну Сповідь і Св. Причастя, на молитву, молитву на Вервиці, спільну молитву в родині, на читання духовної літератури, час на допомогу ближнім і добрі діла, час на виховання дітей, час на Св. Літургію, час на апостолят, час для своєї душі. Думаймо про це сьогодні, бо завтра може бути запізно! Амінь.
