28 грудня минулого року портал французького округу братства св. Пія Х «La Porte Latine» опублікував інтерв’ю з о. Давидом Пагліарані (fr. Davide Pagliarani), Генеральним настоятелем Братства Святого Пія X. Інтерв’ю торкнулося майбутнього Церкви і покликання, роль Братства і католицьких сімей у відродженні Церкви.
Пройшло п’ять місяців з моменту обрання отця на посаду Генерального настоятеля Братства Святого Пія X на дванадцятирічний термін. Ці п’ять місяців, безумовно, дозволили отцеві отримати загальне уявлення про всю працю, засновану архієпископом Лефевром, доповнюючи ваш вже багатий особистий досвід. Яке ваше загальне враження і чи маєте вже перелік пріоритетів на найближчі роки?
Братство – це діло Бога, і чим більше ви його пізнаєте, тим більше ви любите його. Найбільше мене вражають дві речі у відкритті роботи Братства. По-перше, головні ознаки Братства: це результат виборів і рішень святого, керованого тільки надприродною і «пророчою» розсудливістю, чию мудрість ми ще більше цінуємо за роки і поглиблення кризи в Церкві. По-друге, я бачив, що ми не є деякими привілейованими людьми, яких Бог зберігав: Він освячує всіх членів Братства і вірних через невдачі, випробування і розчарування – через хрест, а не іншими засобами.
65 нових випускників, прийнятих у цьому році до семінарій Братства, мають рекордний результат за останні 30 років. Шість років Ви були ректором семінарії в Ла-Реджі в Аргентині. Як ви маєте намір підтримувати розвиток покликань – як з точки зору кількості, так і якості?
Я переконаний, що реальна підтримка збільшення кількості покликань та їх витривалості не полягає в основному на людських чи так би мовити «технічних» засобах, таких як бюлетені, апостольські візити або реклама. Для того, щоб розвиватися, покликання перш за все потребує домашнього вогнища, в якому є люблений Господь Ісус, Його хрест і священство; сім’ї, де немає духа гіркоти або критики священиків. Саме завдяки «осмосу» (проникання – прим. пер.), через контакт з по-справжньому католицькими батьками і священиками, глибоко перейнятих духом Господа нашого Ісуса Христа, пробуджується покликання. Саме на цьому рівні ми повинні зі всією силою працювати. Покликання ніколи не народжується з інтелектуальних міркувань або уроку, з яким ми погоджуємося. Ці елементи можуть допомогти відповісти на Божий заклик, але якщо будемо виконувати те, про що ми говорили раніше.
14 жовтня цього року Папа Франциск канонізував Папу Римського, який підписав усі документи Другого Ватиканського Собору – Папу нової меси, Папу, під час понтифікату якого 80 000 священиків залишили священство. Які роздуми викликає у вас ця канонізація?
Ця канонізація повинна стимулювати нас до більш глибокої рефлексії (застанови – прим. пер), далекої від медіа-шуму, який тривав лише кілька годин і не залишив глибокого сліду ні в її прихильників, ні в опонентів. Навпаки, через кілька тижнів такий шум може змусити кожного стати байдужим. Ми повинні бути обережні, щоб не потрапити до жодної з цих пасток.
Перш за все, мені здається цілком очевидним, що разом з беатифікаціями і канонізаціями всіх останніх пап, починаючи від Івана XXIII, вони хотіли «канонізувати» Собор, нове розуміння Церкви і християнського життя, яке запровадив Собор і яке просували всі останні папи.
Це безпрецедентне явище в історії Церкви. Наприклад, Церква після Тридентського Собору ніколи не прагнула канонізувати всіх без винятку пап від Павла III до Сикста V, вона тільки канонізувала Пія V, але не через його зв’язок з Тридентським Собором чи впровадження його положень, а через його особисту святість, яка була представлена для всієї Церкви як приклад служіння Церкві в якості папи.
Явище, яке ми спостерігаємо, досить схоже на зміни назв основних площ і вулиць, що слідують за революцією або падінням режиму.
Проте цю канонізацію необхідно інтерпретувати також у світлі сучасного стану Церкви, оскільки прагнення канонізувати понтифіків Собору є відносно пізнім явищем, найяскравіше вираження якого була практично негайна канонізація Івана Павла II.
Цей рішучий поспіх ще раз показує нинішню крихкість Церкви, що походить від Собору. Згідні ви з тим, чи ні, сьогодні все крило ультрапрогресивних і псевдореформаторів вважає Собор застарілим. Я маю на увазі, наприклад, німецький єпископат. З іншого боку, найбільш консервативні неминуче змушені визнати, що Собор розпочав процес, який веде до того, що Церква приносить все менші плоди. Звичайно, що перед цим невідворотнім процесом нинішня ієрархія за допомогою цих канонізацій намагається певним чином відновити цінність Собору і таким чином уповільнити невблаганну тенденцію конкретних фактів. Для кращого розуміння ситуації варто ще раз зробити аналогію зі світським суспільством: кожен раз, коли режим перебуває в кризі й усвідомлює її, він намагається знову відкрити для себе конституцію країни, її сакральність, довговічність, свою трансцендентну цінність… Проте, насправді, це знак того, що все, що виходить з цієї Конституції і базується на ній, є в небезпеці смерті, і необхідно намагатися врятувати її всіма можливими засобами. Історія свідчить, що ці заходи, як правило, недостатні для того, щоб відродити те, що вже своє віджило.
Три роки тому (17 жовтня 2015 р. – «La Porte Latine») Папа Франциск виголосив важливу промову, пропагуючи «синодальність» у Церкві, заохочуючи всіх єпископів «почути Бога, почути крик людей; слухати людей, відкривати те, до чого Бог кличе. Як він сам заявив (у виступі 25 листопада 2017 р. – «La Porte Latine»), на основі цієї нової синодальності він продиктував нові закони, що спрощують процедуру анулювання шлюбу, і видав ексгортацію Amoris lætitia, як результат синоду про родину. Чи бачите ви в цьому голос Святого Духа? Що ви думаєте про новий вираз – «синодальність», який нині використовується владою Церкви?
Дебати про синодальність – це не що інше, як застосування соборної доктрини колегіальності в постсоборну епоху і проблем, які вона створила в Церкві.
Насправді, про це говорять дуже часто навіть у дискусіях, які стосуються інших питань або мають іншу мету. Я маю на увазі, наприклад, останній синод про молодь, де ця тема обговорювалася черговий раз. Це означає, що ієрархія ще не знайшла правильного рішення – і не дивно, тому що ця проблема не може бути вирішена.
Дійсно, колегіальність є причиною того, що Церква перебуває у постійному квазі-соборі, який керується утопічним баченням управління вселенською Церквою за участю всіх єпископів світу. Це спровокувало з боку національних єпископських конференцій попит на систематичну і ненаситну децентралізацію, яка ніколи не закінчиться. Ми маємо своєрідну класову боротьбу в єпископській версії, яка в деяких єпископатах призводить до майже розкольницького менталітету. Я знову думаю про німецький єпископат, що є яскравим прикладом усіх нинішніх деформацій. Рим застряг у безвиході. З одного боку, він повинен врятувати свою владу, яка підривається місцевими єпископатами. З іншого, він не може відмовитися від свого соборного вчення або його наслідків, не підриваючи авторитету Собору й основи нинішньої еклезіології. Фактично, кожен рухається в тому ж напрямку, але з різною швидкістю.
Обговорення цих питань свідчить про приховану хворобу, особливо про те, що ця революційна доктрина в принципі суперечить монархічній природі Церкви. Прийнятного рішення не буде знайдено, допоки остаточно не усунуть проблеми.
Це парадоксально, але тільки Братство може допомогти Церкві, нагадуючи папам і єпископам, що Господь Ісус заснував монархічну Церкву, а не сучасне хаотичне зборище. Настане день, коли це повідомлення буде почуте. Тим часом наше завдання полягає в тому, щоб зберегти цей глибокий зміст Церкви та її ієрархії, незважаючи на поле бою та руїни, які маємо нині.
Як Церква може виправити помилки Собору? Чи реально розглядати це питання після 50 років?
Насправді, це не реально, бо ми маємо справу з повністю реформованою Церквою, у всіх сферах її життя без винятку. Нові концепції християнської віри і життя логічно призвели до нового способу сприйняття Церкви. Говорячи по-людськи, неможливо повернутися в минуле.
Проте, напевне, ми занадто часто забуваємо, що Церква – Божа установа, незважаючи на те, що вона втілена в людях і в людській історії. Одного дня папа, всупереч всім очікуванням і людським розрахункам, наведе порядок і все, що треба виправити, буде виправлено, бо Церква – власність Божа і Господь Ісус ніколи не покидає її. Христос урочисто пообіцяв, що «ворота пекла не переможуть її» (Мт. 16, 18). Велич божественності Церкви буде тим сильнішою, чим складнішою і незворотною буде здаватися ситуація, в якій вона опиниться.
2018 рік був роком 30-ї річниці єпископсьих свячень в Еконі архієпископом Лефевром, роком справжньої «операції виживання» Традиції. Чи вважаєте ви, що ця «операція» була винятковою за своєю природою й ефективною в тому сенсі, що сьогодні інші єпископи погоджуються уділяти свячення і таїнство миропомазання в традиційному обряді? Чи ви думаєте, що з плином часу можливо доведеться розглядати питання про нові єпископські свячення?
Майбутнє Братства знаходиться в руках Божого Провидіння. Нам залишається вірно читати знаки, як це робив наш засновник, який ніколи не хотів випереджати або ігнорувати Боже Провидіння. У нас є прекрасний урок архієпископа Лефевра і багато хто з тих, хто його тоді не розумів, поступово змінював свої судження про нього.
Дистрикт Франції є найстарішим і найбільшим, навіть якщо дистрикт США його наздогнав. Які пріоритети в питаннях, пов’язаних з духовенством, а також матеріальні та пасторальні питання, які ви поставили перед новим керівником, о. де Йорна (de Jorna), який протягом 22 років був ректором семінарії в Еконі?
Усі пріоритети можна підсумувати декількома реченнями. Новий начальник округу має прекрасне завдання спостерігати за тим, щоб всі наші домівки та всі наші члени зберігали справжній дух, який залишив нам наш засновник: дух любові до віри й істини, до душ, до Церкви, і особливо до того, що випливає з неї: дух справжньої любові між членами Братства. Наскільки ми зберігатимемо цей дух, ми матимемо хороший вплив на душі, і Братство продовжуватиме приваблювати багато покликань.
Дійсно, це красива і захоплююча програма! Однак вірним необхідно буде повною мірою брати у ній участь. Ви бачили, як вони приїхали (їх було тисячі) паломниками до Лурду, під час якого ви відправляли урочисту святу месу на свято Христа Царя. Про що ви просите вірних? Що ви їм пропонуєте?
Я був глибоко зворушений, коли бачив паломників різного віку у Лурді, зокрема, багато сімей і багато дітей. Це паломництво справді вражаюче і дуже значуще. Воно нагадує нам, що майбутнє Церкви і покликання – у родинах, де батьки підняли хрест нашого Господа. Дійсно, тільки хрест нашого Господа і жертовність, що випливає з нього, народжує багатодітні сім’ї. Перед нашим егоїстичним і відступницьким суспільством, покараним своєю власною безплідністю, немає більш благородного і дорогоцінного свідчення, ніж свідчення молодої матері, оточеної дітьми, наче короною. Світ може не слухати наших проповідей, але не може не побачити цього чудового видовища. Це також стосується і суспільства. Зрештою (я кажу це знову), це той самий ідеал Хреста, який закликає душу посвятити себе Богові, а матір вихованню й освяченню всіх дітей, яких Божественне Провидіння бажає їй довірити.
Нарешті, це паломництво також нагадує нам, що будь-яке відродження може відбутися тільки під покровом Пресвятої Діви Марії, тому що в нинішній пустелі немає місця у світі, що продовжує залучати душі так само, як Лурд.
Тому я просто кажу вірним з Франції: не забувайте про ваших попередників, які були хоробрими хрестоносцями, воїнами Христа. Також пам’ятайте, що нинішня битва на захист віри і Церкви, безперечно, є найбільшою з усіх попередніх в історії.
Доброго і святого 2019 року!
