Я, Каваців Йосафат-Василь, син Михайла і Варвари, народився 5 січня 1934 р. в с. Яблунівка Стрийського району Львівської області в родині робітника. Батько був робітником, а мати – селянка. Мати походила з багатодітної і дуже побожної родини. Бабця по матері була дуже релігійна, була ревнителькою в церкві, належала до Братства Серця Христового і мала вдома досить велику релігійну бібліотеку. Моя мати розповідала, що до них сходилися люди і читали побожні книжки, бо діти по родині матері були вчені і побожні. Покійна бабця дуже хотіла, щоб хтось посвятився життю монашому чи священичому, але якось не судилося. Мати і її сестра хотіла вступити до монастиря, але з невідомих причин цього не сталося. Вуйко, брат мами, вчився у Львівській духовній семінарії, але священиком не став. Бабця кожного дня ходила до церкви, приступала до Cвятого Причастя і, напевно, вона випросила мені ласку, щоб я, як її внук, здійснив її бажання і посвятився монашому і священичому життю. Всі, хто залишилися по лінії матері, були репресовані сталінським режимом. Мати прищеплювала мені велику любов до Бога і Церкви. Я з молодих літ полюбив Церкву. Велику роль у моїй духовній формації відіграла сестра-настоятелька Йоаникія в м. Стрию. Я часто ділився з нею своїми думками і поглядами. Вона мене дуже любила і прищепила мені велику любов до Бога і монашого життя.
Настав 1946 рік. Рік, коли була зліквідована наша свята Греко-Католицька Церква. Наша родина по лінії матері першою, від першого дня проголошення ліквідації Греко-Католицької Церкви, перестала ходити до Православної російської церкви. Із 1946 року ні я, ні мої батьки ніколи не ходили до російської Православної церкви. Незважаючи на це, моє серце рвалося до служіння Богові й Церкві. Прийшли тяжкі часи для греко-католиків. Нас було дуже мало, однак ми вірили в перемогу і легалізацію нашої Церкви. Ми, греко-католики, були виставлені на великі випробування і насмішки від наших односельчан. Будучи молодим, я мріяв стати священиком тієї мученицької Церкви, щоб допомогти своєму многостраждальному народу. Часи були надзвичайно складні і прикрі. Не було ніяких перспектив, щоб стати священиком, а серце рвалося до монашого життя, і тільки до Василіянського чину. У вільний час я перебував у монахинь. З ними молився, робив розважання та навчався того, що вміли вони. Великі неприємності мав у школі, бо не хотів вступати у цей нещасний комсомол і ніколи, на щастя, у ньому не був. Органи КДБ зайнялися тим, бо я у школі проводив агітаційну роботу проти вступу в комсомол.
Одного разу відбулася акція примусового вступу в ВЛКСМ. Усіх нас насилу завезли у райком комсомолу. Записалися всі, окрім трьох. Я втік, вискочивши з вікна другого поверху райкому. Через цю подію мої батьки мали великі неприємності. Мій батько тоді працював механіком на Угарському спиртзаводі. Його тероризували, лякали арештом, а вкінці звільнили і перевели на посаду кочегара. Звичайно, я мав великі неприємності вдома з боку батька, який спочатку мене не дуже розумів. Мати і вся її родина завжди була солідарна зі мною. Після закінчення 10-го класу я вступив у Фінансово-кредитний технікум, після закінчення якого був направлений на роботу в Жидачівський паперово-картонний комбінат на посаду бухгалтера розрахункового відділення, де пропрацював до 1957 року. У Жидачеві розгорнув роботу серед католиків, бо їх у цей час там було багато і всі безмежно мене любили. Всі сходилися до мене ввечері на помешкання молитися, бо в мене були Найсвятіші Тайни, багато моїх однодумців кожного дня, як і я, приймали Святе Причастя самі, бо священиків не було. На цей час був тільки отець Ключик, ЧСВВ і отець Молярчук, а всі інші були в тюрмах і таборах. Я багато допомагав блаженнішому Кир Йосифові Сліпому: вечорами ходив до греко-католиків і збирав пожертву. Час був дуже скрутний, важко було навіть хліба купити. Все це я пакував у ящики й відсилав блаженнішому Митрополитові Сліпому, отцю Шабаку, отцю Тарасу, сестрам служебницям і василіянкам.
Уся ця діяльність призупинилася і в березні 1957 року мене було арештовано вперше, але забракло свідків. Доноси в КДБ на мене написали диякон з Дрогобича Савчук і священик з Жидачева. Вони поставили ультиматум: якщо мене не заберуть з Жидачева, то будуть писати в Москву. 7 квітня мене відпустили з-під арешту, звільнили з роботи і виселили з Жидачева. Дуже важко було знайти місце праці, ніхто мене не хотів брати на роботу. Мені грозила тюрма за «тунеядство» і я з великим трудом влаштувався на деревообробний комбінат м. Стрия носити дрова від станків. Робота була дуже важкою і принизливою: з бухгалтера розрахункового відділення на найнижчу роботу. Кадебісти що два-три дні викликали мене на різні допити як у КДБ, так і у відділ кадрів ДОКу, де зробили собі «лазєйку».
Так продовжувалося до 1960 року. Писали різні фейлетони у брехливих газетах, цілий місяць був, як карикатура, на цілу вітрину гастроному м. Стрия разом з отцем Левицьким, каноніком Львівської капітули і моїм сповідником, якого я дуже любив і поважав. Одне слово, було всього досить, що можна було збожеволіти. Я кріпився, але за це мав сильну віру і дуже багато молився, а серце все рвалося до священства. Я вчився і молився. У 1954 році наші священики почали повертатися додому з тюрем і заслань. До мене приїжджали багато священиків: єпископ о. Величковський, єпископ о. Мисак. Це були редемптористи, які добре до мене ставилися і хотіли, щоб я вступив до їхньої конгрегації, але моє серце рвалось до отців Василіян. Я добре знав отця Шабана, отця Роскопа, отця Ключика, отця Романа з Самбора, отця Проціва, отця Шепітку і багато інших отців Василіян. Повернувся з табору й отець протоігумен, я вдався до нього зі своїми задумами, і він у своїй добродушності 22 грудня 1954 року дозволив мені скласти монаші обіти. Це для мене була безконечна радість і щастя. Отець-протоігумен передав мене отцю Пахомію Борису, який після його смерті став протоігуменом, моїм духовним провідником і настоятелем. Під його керівництвом я став повноцінним монахом Василіянського чину, студіював богословські науки. Найбільше в цьому мені допоміг отець-доктор Єронім Тимчук, який, напевно, найбільше доклав своєї праці й уміння в моє молоде монаше серце і душу. Це була надзвичайно розумна, добра і тиха людина, яка ніколи не жаліла для мене часу, щоб добре приготувати мене одного на той час до священства. Було важко, бо вдень треба було працювати, а звечора вчитися і конспектувати. На той час я звільнився з ДОКу і мене прийняли в 10-ту школу м. Стрия кочегаром, а опісля – завгоспом у школу №2, завдяки доброті п. Петра, директора школи, який був для мене, як батько. Шкода, бо незадовго його звільнили з даної посади і директором стала п. Богуславська, дружина мера міста. До інших вона була несправедлива, і всі її боялися, а мене вона чомусь любила і поважала. Я отримав дві посади: завгоспа і бухгалтера – діловода, хоча й зарплата була дуже мізерна – 35 карб. Моїми викладачами були отець доктор Максимець, професор філософії, єпископ Федорик, отець Богун, отець Ключик, отець Борис й інші, які вклали багато добра у мій розум, щоб здійснилося моє бажання і щоб єпископ Слезюл, Івано-Франківський ординарій, положив на мене руки. Це свячення відбулося 24 травня 1962 р. Радості й щастя не було меж. Здійснилося все, чого я бажав. Отець-протоігумен Пахомій не дуже хотів, щоб я відразу брався до праці, щоб не зрадити і не розконспірувати єпископа, однак, моє серце рвалося до душпастирської праці. Все ніби було законспіровано. У цьому ж році на свято Успення Матері Божої я відправляв Службу Божу в Самборі у сестер-служебниць, а ввечері приїхав до Львова і мав Службу Божу о 12 годині ночі по вул. Кузнєцова. Пізно повертав до дому Ячмінських, сестер-служебниць. Тієї ночі мене зловили дружинники і міліція, забрали всі речі, мав дуже багато неприємностей, а опісля у всіх газетах писали, що мене зловили у Львові з нелегальною літературою. Та інформація звучала протягом десяти років на всіх конференціях і всіх нарадах. Я розрахувався зі школи №2 і почав працювати в Будинку вчителя м. Стрия, очолював, як бухгалтер, профспілку. Директором моїм був Романюк, тепер депутат Верховної Ради. Нам було добре разом працювати, бо завжди знаходили однодумців. За розпорядженням отця протоігумена я був змушений покинути батьків і переселитися до Львова. Прописати мене не хотіли ніде. Спочатку я прописався у Лісновичах, Пустомитівського району, але через 6 місяців мене було виписано, хоча я проживав у Львові. Приказував мені КДБ виїхати зі Львова. Пізніше я прописався в Рудно. За місяць мене знову виписали, і я прописався в Яворівському районі, але через 5 тижнів мене знову виписали, і я прописався в Суховолі у пана Кучерки. Мене виписали – і я «висів у повітрі». Кожна прописка коштувала 700- 800 карбованців. Я їздив 7 разів до Москви у цій справі, я написав 24 скарги в усі інстанції, але все було даремно. Вкінці я написав у газету «Известия». Дали наказ розібратися прокуророві Городоцького району. Через добрих людей знайшлася «дорога» до нього, і він вирішив прописати мене там за 1000 карбованців. Всі ці виписки мали місце тому, що з першого дня своїх свячень я почав активно працювати на ниві Греко-Католицької Церкви як підпільний священик. Працював на два фронти. Відправляв підпільно Служби Божі і почав відкривати зачинені і зняті з реєстрації церкви. Першою була церква Покрови у Лісновичах, Городоцького району. Мала дерев’яна церква на краю села. Щоб дібратися до неї, спочатку треба було їхати до Кам’яноброда, а відтак пішки 9 км – по болотах. Незважаючи на це, кожної неділі і свята туди приходили маси народу з навколишніх сіл на богослужіння. Втома була величезна, але радість від того, що можу служити народові, перевершувала всі труднощі. Я служив у 78 селах і містах, серед них: Стрий, Яблунівка, Добряни, Лисятичі і Жидачів, Ходорів, Заводів, Голобутів, Нежухів, Колодниця, Дуліби, Ланівка, Райлів, Гаї Верхні, Гаї Нижні, Дрогобич, Дорогів, Долішнє, Моршин, Дашава, Ковська, Вівня, П’ятничани, Пчани, Вільхівці, Волиця, Церківна, Львів, Зимна Вода, Рудно, Суховоля, Мшани, Лісновичі, Лісневичі, Молошковичі, Бердихів, Підлуби, Мужиловичі, Черчик, Когути, Новояворівськ, Шкло, Ліс, Градівка, Добряни, Родатичі, Чорнокунці, Чолгині, Яворів, Калинівка, Лозино, Прилбичі, Труханів, Бубнище, Гошів, Долина, Болехів, Довголука, Кам’янко-Буськ, Колодичів, Колодне, Жовтяниці, Луцьк, Київ, Москва, Ленінград, Звижець, Беришківці, Івано-Франківськ, Надорожна, Городище, Коломия, Грабівці, Мохнате, Волоща, Тернопіль, Самбір, Лужок, Залужани й інші села, які годі згадати зараз. Майже все це робилося ночами, бо вдень треба було працювати на державній роботі, а вночі виїжджати на підпільну працю. Інколи міг тебе хтось підмінити, але в основному треба було турбуватися самому. Служба була важка: нічні сповіді, вінчання, похорони, хрестини, Святі Літургії і всі інші треби, які були так необхідні віруючим греко-католикам. Сама праця – то один бік медалі, але найгірше – ці страхи і доноси попів Російської Православної Церкви, які кожного місяця і кожного кварталу «строчили» в органи про нелегальні богослужіння вірних. Чого тільки треба було натерпітися від цих доносів, але слава Божа і добро вірних завжди стояли мені на першому плані, і не було ніякої сили, щоб змогла мене відтягти від цього. Органи КДБ постійно стежили за мною і майже в кожному селі і місті мали своїх людей, які доносили. По хатах було спокійніше і безпечніше, зате мало людей користали із богослужінь. А от по церквах була сила народу, і для мене це була велика радість і задоволення. Можна майже про кожну місцевість писати історії, бо в кожне село треба було приїжджати вночі, за винятком небагатьох сіл, де дозволяв собі їхати вдень, бо там не було донощиків. Праці було дуже і дуже багато. Хочу дещо описати про деякі більші села, які мені добре запам’яталися, а опісля прийшлося багато потерпіти за них. Ці села (Мшана, Мужиловичі, Бердихів, Завадів, Колодниця і деякі інші) стали для мене дуже рідними.
Мужиловичі Яворівського району. Приїхав на свято святого Миколая перший раз і застав людей під час богослужіння, які самі співали Службу Божу (почув саме «Святий Боже») у старенькій церкві, побудованій близько 600 років тому. Прийняли мене дуже сердечно, але про Католицьку Церкву знали досить мало. Там доїжджали деякі священики, але рідко і мало що вчили людей. Православний «батюшка» деколи хоронив, але любив горілку і згіршував людей. Я ревно взявся до праці і, як звичайно, почав із Пресвятої Євхаристії, навчив людей часто сповідатися і причащатися. Майже всюди, де я служив, у мене було і є на даний час дуже багато людей, які практикують щоденне Святе Причастя. Потім було багато клопотів, бо не міг собі дати раду з людьми, які дуже потребували Св. Сповіді. Я практикував і в багатьох селах відбував дев’ятниці до Пресвятого Христового Серця (дев’ять перших п’ятниць приймати Святу Сповідь і Святе Причастя). Це дуже подобалося людям і дуже багато як і чоловіків, так і жінок відбули такі дев’ятниці. У Мужиловичах я мав дуже великий успіх, бо всі мене там чомусь дуже полюбили, хоч я досить строгий і вимогливий як до себе, так і до інших. Людей було так багато кожної неділі і свята, що не було де всім поміститись, в теплі дні всі богослужіння відбувалися надворі, бо багато людей з інших сіл приходили і приїжджали на відправи, але в дні несприятливі було досить тяжко. Біля старої церкви стояла нова, збудована в 1928 р. Була нова, але мала великі тріщини, з тієї причини її перестали будувати. Там були купи сміття, яке галки і ворони понаносили за всі ці роки. Прийшла мені думка, а чи не варто вичистити цю церкву, все ж таки не під голим небом, а всередині, хоч без дверей і вікон, хоч все текло, але не дуло вітрами. Порадив їм це зробити. Сміття вивозили два тижні, засипали всі долини, які тільки можна було засипати. Почистили і закрили клейонкою вікна, оббили папером стіни, поставили престол і почали там молитися. Минуло два роки, а опісля порадилися зі спеціалістами і взялися в такий нелегкий час добудувати цю святиню. Укріпили навколо цементом, розчином, який привезли із будівельного комбінату, на якому працювало багато наших вірних, знайшли дві ями вапна, що 70 років лежало в землі – і почали роботу. Кожен день працювало 50 найманих людей, як жінки так і чоловіки, робили зводи. Одне слово, за 11 місяців після копіткої праці все було зроблено. Я два-три рази на тиждень мусів бути там, щоб подивитися і порадитися, дати консультації. Робота кипіла. Цією роботою керували пан Наконечний і пан Яремій, нині вже покійні. Було побудовано 5 престолів. Головний престол – Серця Марії і Серця Христового, престол Святого Йосифа і Святого Йосафата. Багато фігур я привіз із Литви за свої кошти. На храмовий празник Святого Архистратига Михаїла було посвячення цієї церкви. Це був тріумф. У Брежнєвські часи, в часи гоніння і переслідування, появилася нова, красива мурована церква. Голова виконкому Іванченко про це все знав, але мовчав. Потім, коли я вже сидів у таборі, мені написали, що він покінчив життя самогубством, бо хтось його впізнав, що він колись був при СС. Він злякався і повісився вдома у ванні. Це була хороша людина, яка своїм мовчанням нам багато допомагала. Посвячення відбулося урочисто. За кілька днів приїхала комісія з Києва, зі Львова. Бог знає, хто написав донос, що уніяти збудували церкву. Як люди говорили, що доніс Шевчук, односельчанин. Його дочка була зоотехніком, а опісля Головою сільради. Комісію ніхто до церкви не впускав.
На Йордан мене забрали в КДБ. Зі Львова мене привезли до Яворова, де була зібрана вся еліта партії. Іванченко, прокурор, начальник КДБ, начальник міліції і багато інших людей, які цілий день з ранку до 8 години вечора проводили допити про будівництво церкви. Розуміється, я їм конкретно нічого не сказав, але то все готували до мого арешту.
Другим таким активним селом було село Мшана, Городоцького району, де я дуже багато служив – майже кожної неділі і свята. У цей час приходилося відправляти по 5-6 Служб Божих на день, молебень і проповідь. Дуже важко було з транспортом, бо своєї машини не було, а треба було за все платити і просити когось, щоб завезли і привезли. Церква у Мшані з 1700 року. Не було підлоги, і коли я прийшов, там стояли решітки, у церкві було брудно і не було ладу. Я позичив у Львові 10 тис. карбованців. За них купили плитку, вистелили гарно підлогу, зробили ремонт і помалювали церкву за мої гроші. Може, потім були б мені люди дещо й повернули, але на храмовий празник (4 грудня) Введення в Храм Пресвятої Богородиці відбулося урочисте посвячення церкви. Я там залишив свої речі й гарну монстранцію, 8 грудня 16 машин міліції з псами обступили церкву і цілковито зруйнували її. Іконостас і престоли, проповідальницю, сповідальниці, образи вивезли в Городок і підпалили, а головний престол зруйнували. Хтось із цих бандитів ще й нагадив на головному престолі. Що тільки не робили, де тільки не писали, більше як 20 разів була делегація в Москві, Києві, але все даремно. Правди не можна було знайти. До церкви завезли непридатні трубки для телевізорів і зробили склад хламу. Ми почали молитися під церквою. Становище було дуже тяжке. Холод, вітер, мороз і сніг, а літом спека. Переважно відправляли ночами, рідко вдень, але все-таки ми не здавалися.
Пригадую собі, що на багатьох богослужіннях дощі періщили безперестанку, не було сухої ниточки на тілі, все було, як у воді. Коли відправляли богослужіння ночами і зимою, то вітри так дерли (церква стояла за селом), що не могла горіти ніяка свічка, а людей до Святого Причастя завжди було багато, хлопці присвічували ліхтариком, щоб можна було запричащати. На моє щастя, я знав все напам’ять, і по сьогоднішній день знаю, і мені ніколи не потрібно було ані книжки, ані світла. Люди намучилися дуже, але в цей час був великий запал до віри. Десятки разів доводилося ходити пішки зі Мшани аж до Рудна, де я кілька років жив. Транспорту не було, а поїзд був аж вранці, тому треба було йти пішки в погоду і в негоду. Про це тоді не думав, але все трималося на дусі і радості, що люди скористали з богослужіння. Про Мшану можна багато говорити і про цих гарних людей, про родину Михайлишиних, які найбільше потрудитися для добра церкви.
Згадую про село Завадів Стрийського району, де було дуже важко працювати, бо там був голова сільради Березрецький Мирон, який жив у Голобутові, а це теж була моя парафія. Але більше богослужінь завзди відбувалося у Завадові, деколи по хатах, але в неділі і свята – на цвинтарі. Як тільки приїдеш на цвинтар – через 15-20 хв. Березрецький із КДБ і міліцією, дружинниками вже був там. Це була страшна людина, і мені здається, що ніхто мені так «сала за шию не залив», як цей Березрецький, який тепер став великим націоналістом та ще й у Народному Русі. Пристосуванець і підла людина – іншого слова я для нього не знаходжу.
Крім того, він свідчив проти мене на судовому процесі. А скільки треба було труду приложити, щоб відправити богослужіння у Труханові, Сколівського району. Мешкаючи у Львові, треба було їхати до Тисмениці, а там – до Труханова пішки по «штурмовій» дорозі серед вітрів карпатських гір, дощів і негоди. Деколи не годен був вже зайти до хати, бо було дуже далеко. Людські біди я приймав глибоко до серця і не міг нікому відмовити. Майже всюди треба було сповідати хворих і здорових, хоронити, хрестити, уділяти Св. Тайну Єлеопомазання, посвячувати хати. Все це робилося вночі, а вранці о 9:00 треба було бути на роботі. Спав у автобусі чи в поїзді, залежно чим їхав додому, і це мало вдовольнити мої потреби у сні. Можна описати майже про кожне село. Обслуговував вірних навіть у селі Звижень, і Боришківцях, що на самому Збручі, колись воно граничило із російським кордоном. І там була потреба обслуговувати вірних.
Крім того, я займався навчанням молодих священиків. Десь близько 30 священиків я приготував своїми коштами і своїми знаннями до священичого стану. Було не легко. Були такі, що треба було вчити за свій рахунок й оплачувати квартири або поселяти у себе. Я на все погоджувався, тільки щоб Церква мала священиків. Тільки минулого року з моєї руки було висвячено 13 священиків, 4 піддиякони і 3 свічконосці, вони працюють по парафіях і всі з них задоволені, бо це моя школа.
Протягом багатьох років я був знайомий і перебував у дуже приязних стосунках з Кир Павлом Василиком. Він дуже часто (по два рази на тиждень) приїжджав до мене у Львів. У мене у каплиці святилися священики східного обряду, хрестилися євреї з Ленінграда, Москви, Вільнюса. Все це відбувалося у мене вдома, а опісля я ще їхав, щоб їм допомогти у навчанні й у практиці. Все це робилося за благословенням Апостольського Престолу через Польщу (отців Домі- ніканців). Робота серйозна і необхідна, адже не хотілося сидіти склавши руки. Хотів, щоб труд, який започаткував слуга Божий Митрополит Шептицький, розвивався. Така праця жертвувалася для нашої Католицької Церкви.
На 26 з’їзд партії у Москві було зібрано приблизно 6 тисяч підписів католиків. Цим я займався. Ми добивалися легалізації нашої Греко-Католицької Церкви.
Перевезення мощей єпископа Коциловського Йосафата, передача касети і всі інші справи стали причиною мого арешту, який відбувся 17 березня 1980 року у Львові, де я жив у власному будинку (тепер конфіскованому) по вул. Янки Купали, 36 кв. 3. Учасі підпільної діяльності я багато уваги приділяв молоді й дітям, мені хотілося, щоб наше підростаюче покоління і наші діти мали Бога в серці і любили свою Церкву. 17 березня 1980 року мене було викликано до Уповноваженого по релігійних культах на другу годину. Я прийшов, хоча й декілька разів ігнорував їхнім запрошенням. Уповноваженого не було, мене прийняв хтось інший і безцеремонно дав мені підписати декларацію, що не буду відправляти підпільних богослужінь. Я відразу відмовився і пояснив, що, на основі закону Конституції, маю право визнавати будь-яку віру і працювати, де хочу. Я так і написав. Партократ не зронив жодного слова, спокійно мене відпустив, я був радий, що так скоро закінчилася аудієнція. Моя мати лежала тяжко хвора з паралізованою правою стороною, і мені зателефонували, щоб я обов’язково приїхав додому в Яблунівку. Я швиденько дещо купив на Галицькому ринку, взяв таксі і півтретьої був на Янки Купали. Не встигнувши в літній кухні скинути плаща, побачив, що 12 чоловік зайшли на подвір’я. У будинку жило 5 родин, і я не зрозумів, до кого йдуть ці люди. За якусь мить побачив, що вони піднялися по моїх сходах. Подзвонили до хати і, не почувши відповіді (в хаті нікого не було), та вся ватага прийшла до літньої кухні. Наказали пред’явити документи, а мені показали санкції прокурора на обшук. Це для мене не було новиною, бо вже 5 разів «ревізія» була в мене. Я піднявся до своєї кімнати, бо зі мною ще мешкав священик – Роман Єсип. Йому теж пред’явили санкцію прокурора. І почався той «ад» з півтретьої після обіду до 7 години ранку 12 чоловік разом із кадебістами, які долучилися пізніше, шукали компромату.. Почали все вивозити з хати: атрибути релігійного характеру, книги, фелони, ряси, хрести… Все це вони нищили і трощили. Вивозили до 7 години ранку, а мене і о. Романа Єсипа посадили у «воронок» і відвезли в тюрму, що по вулиці Миру. Там я знав, що вже все пропало, що звідти не виберешся вже ніколи. Забрали 35 карбованців, що були в кишені, галстук, ремінь і, списавши ще один протокол, кинули в одиночну камеру, дуже малу, але дуже глибоку. Там я просидів 10 днів і мене перевезли до тюрми, що по вулиці Чапаєва.
