Хрест – це ключ до брами Царства Небесного

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні, дорогі браття і се­стри, переживаємо Хрестопоклон­ну неділю. В особливіший спосіб Св. Мати Церква сьогодні взи­ває нас поглянути на це знаряд­дя страшної муки, терпінь і болю нашого Спасителя Ісуса Христа. Хрест. Чим він є для нас, для на­ших родин, для нашого народу і для цілого світу? Можна окреслити одним реченням, що Хрест – це да­рунок Отця Небесного Своєму Си­нові. Страшно звучить, чи не так? Це дарунок Отця – Сину. Як би це страшно і сумно, мабуть, вигляда­ло, коли б ви своїй дитині сказали: «Мій дарунок – хрест, бери». Не золотий, звичайно, а хрест твого життя чи хрест хвороби, неси його. Дитина сказала би: «Тату і мамо, чи ви без милосердя, чи ви без серця, що даєте мені хрест?» А як віднісся Ісус до того найціннішого подарунка, який Йому дає Отець Небесний? Так, там в Оливному городі, в агонії смерті Він просить: «Якщо можливо, нехай мимо мене пройде ця чаша болю і терпінь». А відтак додає: «Але не Моя, а Твоя воля хай буде». І Отець дає той хрест. Страшно. Але, дорогі брат­тя і сестри, багато людей в цьо­му житті хочуть бути в Небі, але в Небі без хреста. І навіть христи­янські домінації, як-от протестан­ти, кажуть: «Ні, не треба почитати хрест». Свідки Єгови взагалі дале­ко зайшли, бо кажуть, що Христос був розп’ятий не на хресті, а на стовпі. Чому ми почитаємо хрест? Що криється в тому почитанні св. Хреста? Чи тільки страждання, чи тільки неміч, чи тільки хвороба? Ні. У хресті є велика Ласка Божа, в ньому є спасіння, вічність, в хресті є великий скарб, скарб Неба. Хіба ви не хотіли б, щоб ваші діти були в Небі, хіба ви не хотіли б, щоб ваші діти були в Царстві Божому? Хочемо – буде відповідь. Але од­ночасно не хочемо презентувати хрест як скарб Неба. «Чому, – пи­таю вас, існує таке роз’єднання се­ред людей, чому таке нерозуміння значення св. Хреста? Мабуть, до­рогі мої, ми слабо входимо в таєм­ницю св. хреста. І Христос сказав, і це є умова Неба: «Хто хоче йти за Мною, хай візьме свій хрест і йде слідом за Мною». Повторюсь: це є умова. І тому ворог дияволь­ський завжди нищив хрест. Я роз­казував не раз, що там, де була стара заправка, стояв хрест, на жаль, до сьогодні не відновлений. І коли дізнались, що приказали за­брати той хрест, а транспорту тоді не було, то старші люди обклали хрест білим полотном і фірою заве­зи на цвинтар. Такі були дії тих, які ненавиділи хрест, їх хрест разив, хоч вони казали, що Бога нема, але їхні очі хрест разив, вони бо­ялися хреста, боялися з ним зу­стрітися при дорозі чи на полі, чи де б він не стояв. Вони викидали хрести. Диявол боїться хреста, ди­явол боїться і втікає від того свято­го знака. І тому вони все робили, щоб зрізати хрести на капличках, на придорожніх хрестах, всюди, де був знак святий. Їх то дратувало, вони шаленіли, показували свою ненависть: треба знищити. Навіть зривали той хрест з шиї, якщо він був, вони боялися його. Навіть за­лізного, дерев’яного хреста. Ди­явол боїться його, диявол втікає від нього, бо в ньому є сила, міць є в ньому, бо в хресті є ласка і бла­гословення.

Чи Отець не любив Сина, що дав Йому хрест? Любив. І часто ми бачимо образ Пресвятої Животво­рящої Тройці – Отець, Син, а між ними хрест. Хрест, який з’єднав Пресвяту Тройцю любов’ю. Чи в хресті маємо бачити тільки терпін­ня, чи в таїнство хреста треба ввій­ти глибше, щоби відкрити для себе скарб. І в нинішній день застанові­мося, дорогі браття і сестри, а як я несу свій хрест, як я ставлюся до тих людей, які несуть хрест у своє­му житті. І це ми гарно побачимо на Хресній дорозі. Є категорія лю­дей, які живуть для себе, виключ­но для себе. Вони не виходять за особисті межі, за границі сво­єї сім’ї, їх не обходить цілий світ, мовляв, комусь там погано, хтось терпить, страждає, там якась біда. То є постать Киринейчика Симона. Він йшов додому з поля, знав ро­боту, хату і більше нічого і нікого. Кажуть, що його примусили нести хрест Ісуса. Скільки навколо нас є таких людей? Я знаю себе. Я навіть не знаю, що там у сусіда через сті­ну робиться, мене це не обходить, не обходить, чи він живий, чи вже помер, а що мені до нього? Я живу своїми інтересами, своєю сім’єю, своїми обов’язками, що мене обхо­дить хтось? Що мене обходить, що хтось хворий, немічний? Є катего­рія таких людей, яких поза їхніми межами, границями їхнього світу ніхто і ніщо не обходить. І це зле. Але ми бачимо св. Вероніку, єруса­лимську невісту. Симеона присилу­вали, а її ніхто не силував, однак її світогляд дуже широкий, її сер­це неймовірно глибоке, наповнене любов’ю і милосердям, її очі бачать те, чого інші не зауважують. Вона не може спокійно споглядати, що діється, і не допомогти Ісусові. Вона шукає виходу з тяжкої ситу­ації і знаходить – бере хустку і об­тирає обличчя Ісуса. Нагорода її – велика. Але є інші люди на Хресній дорозі, які дивляться, що ще з тієї людини можна здерти, який зиск можна мати з того чоловіка. Ага, є ще хітон, а ще сорочка – здирають сорочку, останнє здирають. Там нема співчуття, там нема милосер­дя, там є одне – мені. Останнє зди­рають і не тільки здирають, а ще прибивають до хреста – конай, по­мри, так тобі і треба. Скільки нині є таких людей? Людина вмирає і ви­ходу не бачить, бо їй оголошують суму на операцію, і вона має бути саме така. Чому людині не сказа­ти правду? Я не кажу – є чесні, справедливі, є милосердні, є, і то багато, але є й такі, які здирають з немічної людини останню сороч­ку. Сьогодні в нашому краї вибори. Питають, за кого голосувати. Ду­маю, що треба за того, хто не буде здирати останньої сорочки з твого тіла. І нині іспит сумління, дорогі мої. Христе, а ким я є? Я є тим Ки­ринейчиком, якого світ і всі інші не обходять, я живу собою і для себе? Я є Веронікою, і, як вона, допома­гаю радо, стараюся допомогти тим, які несуть тяжкі хрести? Чи я схо­жий на тих, які здирають останній хітон, останню сорочку і замість того, щоб допомогти, я допомагаю померти, нищу? Ким я є у цьому житті? Як я несу сій хрест? Чи я тільки прагну, щоб мені всі допо­магали, а я нікому? Як я маю реалі­зувати себе стосовно до хреста, до свого ближнього – рідного чи чу­жого? Як? Несу хрест, він тяжкий, так, падаю під ним, так, нарікаю, встаю, але як ставлюся до інших?

Маємо реколекції для хлопців у семінарії. Вчора я був у семінарії. Мене збудував приклад нашого о. Євстахія, направду, збудував. Він вже немічний, хворий. Ще влітку казав лікар, коли отця завезли на лікування, що 30 днів – і все, вже кінець, бо серце. Богу дякувати. Немічна, хвора людина, болять його кості, ходить з паличкою. Мо­дерністи сьогодні видали закон, що священик у 70 років уступає місце молодому, а сам йде на від­починок. Адже так міг сказати і о. Євстахій: мені вже вісімдесят­ка, то що я буду там ходити, рано о 06.00 вставати на Утреню, чого буду відправляти щодня Служ­бу Божу, якщо можу відпочити, мені тяжко, мене ноги болять і все інше, але він того не робить. Але найважливіше – він немічний, але не падає духом, немічний, хворий, але він хоче допомогти іншим. Я дивуюся. Приходжу до нього, а він щось розказує, кудись телефонує. «Я тут маю таку особу, – каже, – вона онкохвора. Півтора роки тому її виписали і сказали, що проживе ще до місяця часу, і вона впала в страшний розпач. Але дітей не мала, племінники все розграбува­ли, розтягли все, що було. І вона в ще більший впала розпач, зневі­ру. Я, правда, не пам’ятаю, як то її направили до нас у семінарію. Вона зараз втратила зір, осліпла, ледь-ледь бачить». І він каже, що вона не може читати, хоч ходила до церкви, але молитов не знає. І отець щодня набирає її мобільний і ввечері провадить вечірні молит­ви. Ви знаєте, то є подиву гідно. Сам немічний, хворий, бо дійсно, як кості болять, то не жарти; сам потребує потіхи і розради, а він по­тішає інших. І та, що живе не обі­цяний місяць, а вже півтора року, а він щодня набирає той мобільний і читає їй молитви вечірні, щоби під­тримати сліпу особу, яка не може читати. Це для мене був великий урок. А скільки знаю таких, що на­рікають, ґнирають: мені погано, я не маю, не можу і так дальше і так дальше. І це зле. Я постійно кажу, що не маєш на що нарікати, бо маєш руки, ноги, очі, ходиш, поди­вися на тих, які набагато молодші, а навіть на дітей, які паралізовані і не можуть себе обслужити. Оце трагедія. А ми ґнираємо, ґнирає­мо, нам зле, ображаємо Пана Бога день і ніч. Тому я кажу, що приклад о. Євстахія мене збудував. Яка то підтримка для людини, яка вели­ка підтримка і розуміння того, що, хоч немічний і хворий, але я можу допомогти іншим. А як допомага­ємо тим, які несуть тяжкі хрести, як ми допомагаємо, дорогі браття і сестри? Наскільки ми відкриті до людини, яка має хрест у своїй сім’ї, у своїй родині, відкриті до сусідів чи знайомих, які несуть свої хре­сти? Чи ми, як той Киринейчик: моя хата, моя сім’я – більше ніко­го не хочу бачити і більше нікого я не хочу знати. І тому людина, яка відкриває для себе хрест, людина, яка розуміє, що таке хрест і що в хресті є Небо, в хресті – спасіння людської душі, в хресті – Царство Небесне не буде нарікати, ніколи. Навпаки, буде завжди дякувати Господу Богові, який би той хрест тяжкий не був, у такої людини ні­коли не буде депресії, відчаю, роз­пуки, бо Бог завжди буде давати світло, Бог буде давати надію, радість, Бог буде зсилати на таку душу своє особливіше благосло­вення і не опустить таку душу, Він завжди буде підтримувати її.

Тому зробімо в цю неділю, до­рогі браття і сестри, такий іспит нашого сумління. Боже, а скільки хрестів у своєму житті я поламав, не тільки своїх, але й чужих, скіль­ки разів я був причиною, що через мене хтось спотикався, падав? З якою нехіттю ми несли ті хрести або погубили їх! І тому в хресті є велика надія, в хресті – велика радість, в хресті – Небо, Царство Небесне. Без хреста немає Неба. Хрест – це ключ, яким ми відкри­ваємо брами Царства Небесного. І тому, дорогі браття і сестри, в цю Хрестопоклонну неділю застанові­мося і скажімо: «Ісусе, перепро­шую Тебе, що не бачив хреста, що не бачив Тебе в іншій особі, яка несла тяжкий хрест». А є люди, які розуміють хрест, вміють поба­чити терплячого, побачити чужий хрест. Це важливо, особливо в час Святого Великого посту. Господи, дай мені зустріти Тебе, але коли зустріну Тебе, щоб я не відвернув­ся від Тебе, щоб я не обійшов Тебе і не залишив Тебе на іншого. Дай мені, Христе, серце св. Вероніки, серце милосердне, співчутливе до своїх близьких, рідних і до тих, які несуть тяжкі хрести.

о. Василь Ковпак,
Генеральний настоятель СБССЙ