У пресі в публікаціях на духовну тематику говориться, що український народ ще від княжих часів був православним, тобто таким, який заперечував верховенство Римського Архієрея і не визнавав його за Голову Церкви, бо був підданий Константинопольському патріархові, який свого часу розірвав єдність з Римом, з Католицькою Церквою. Чи це правда? Якої віри був наш народ на початку свого християнства?
Знаємо, що апостолами слов’ян- ських народів були свв. Кирило і Методій, які прийшли на наші землі з Візантії. Вони навчали народ Христовій вірі слов’янською мовою. Створивши слов’янську абетку, перекладали церковні книги. Їздили до Риму на аудієнцію до Папи Римського Адріан II, який дав свв. Кирилові і Методію дозвіл розповсюджувати слов’янські церковні книги, проводити місії і відправляти богослужіння слов’янською мовою. Розбіжностей у вірі на наших теренах не було. А факт, що св. Кирило і Методій їздили до Риму для звіту, свідчить про їхню підлеглість і і підлеглість місійних теренів Римському Понтифіку, а отже, і приналежність до вселенської Католицької Церкви.
Було все спокійно в слов’ян стосовно єдності у вірі. Настав 1054 р., в якому константинопольський патріарх Михайло Керуларій збунтувався проти вищості Папи Римського в Церкві, почав звинувачувати його у зміні християнського вчення, започаткувавши таким чином розкол у Церкві, який триває досі. Він поділив колись єдину Церкву на католиків і православних (вони не визнають Папи, як Голову Христової Церкви). Одним із теперішніх аргументів, який нібито свідчить, що наш народ був православним є те, що він прийняв східний обряд з Візантії. Або ж ще кажуть, що Св. Володимир прийняв саме православну віру. Цьому суперечить здорова логіка та історична правда. Перегляньмо ж їх.
1. Коли св. Володимир прий- няв хрещення і охрестив народ – був 988 р., а розкол утворився 66 років опісля даної події. У той час наш народ перебував у єдності з Римом. Коли сталася схизма в 1054 році в Константинополі, він не підтримував її, про це свідчать наступні аргументи.
2. Одним із найпевніших доказів повної відданості Української Церкви Апостольській Столиці є літературна пам’ятка, написана грецькою мовою, яка збереглася ще з часів князя Ярослава Мудрого. Це відповідь українському князеві (а може, архієпископові) на його запит, «яким способом Римська Церква відлучилася від Царгородської?» Автор подає перегляд 13 церковних «спорів» між Візантією і Римом, починаючи з ІV ст. аж до патріарха Сергія ІІ (1001-1019) включно. І хоч своєю формою автор бере за зразок одне із послань Фотія (в ІХ ст. на деякий час зробив схизму в Константинополі), одначе становище його цілковито противізантійське. Вину всіх роздорів автор приписує Візантії. Хто був автором цього цікавого трактату невідомо. Достеменно знаємо, що це не був священик латинського обряду, бо зі змісту видно, що писала цей твір людина грецького обряду.
3. Прокляття, якому піддав патріарх Керуларій Папу і цілу Латинську Церкву, не проголошувано по церквах України, бо ні наш літопис, ні інші пам’ятки того часу не згадують про це ні словом. Коли б візантійська схизма хоч трохи була популярна в Україні, то безумовно акція чи то патріарха Фотія, чи патріарха Керуларія мала б голосний відгомін. Адже на початку ХІІ ст. з’являються в Україні переклади творів римських Пап, а серед них найбільш цікавий переклад листа Папи Лева І про дві природи в Христі. Як дізнаємося зі вступу, цей лист був присланий з Риму в кінці ХІ або на початку ХІІ ст. для князя Миколи, званого Святоша. Князь отримав його ще до вступу в монастир, тобто перед 1107 р. Цей лист, як пише невідомий, прочитано на ІV Вселенському соборі (451 р.), і після прочитання всі учасники собору назвали Папу «стовпом правовір’я», тобто непомильним учителем Церкви, та ствердили «Петро через Лева промовив!»
4. Коли патріарх Михайло Керуларій кинув прокляття на Римську Церкву, то на синодальному акті цього прокляття між підписами усіх підлеглих йому митрополитів й архієпископів інших Церков, немає підпису київського митрополита, голови тодішньої Української Церкви. Чи київський митрополит був на цьому синоді й не підписав, чи не явився на згаданий синод – невідомо. Але факт, що голова тодішньої Української Церкви своєї згоди від імені своєї Церкви на відлучення від Апостольського Престолу не дав. Головою тодішньої Української Церкви був, очевидно, митрополит Іларіон, і відсутність його підпису на синодальному акті прокляття Римської Церкви Керуларієм стверджує позитивне ставлення тодішньої єрархії нашої Церкви до Апостольської столиці.
5. Один з аргументів єдності князів і нашого народу з Апостольською столицею є той факт, що повернення папських легатів до Риму було здійснене через Україну далекою окружною дорогою. Довший час вони перебувають у Києві, звідкіля пересилають імператорові Константинові автентичний текст екскомуніки на патріарха (бо, як відомо, грецький переклад папської екскомуніки був фальшивий), що є доказом того, що Україна не тільки не зірвала взаємин і зв’язків з Апостольською столицею, але була й найбезпечнішою країною «грецької віри» на Сході, де ніщо не грозило високим представникам зненавидженої тоді на Сході латинської Римської Церкви.
6. Патріарх Керуларій у своїй акції проти Апостольського Престолу не забув про найбільшу державу «грецької віри» на Сході - України, видно з поширюваних на наших теренах полемічних творів проти латинян. Але їхніми авторами були виключно греки, й досі не знайдено жодного твору проти латинської Римської Церкви, якого б автором був українець, член Української Церкви Київської держави. Тодішнім українцям, громадянам могутньої Київської держави, заборони константинопольського патріарха використовувати цю саму посудину, з якої їв чи пив латинник, називаючи її «оскверненням правовірного християнина», «стриження бороди» й т. д. були смішні та стояли нижче їхнього культурного рівня. Для тодішніх українців Церква була одна велика християнська родина, яка по всій вселенній приносить хвалу єдиному Богові.
7. Встановлений Папою (1089 р.) в Римській Церкві празник Перенесення св. мощів Николая Чудотворця до Барі, якого і тепер святкуємо 22 травня, зараз же прижився і на Русі, а у Візантії не святкується до нині. Це свято майже в цей самий час увів в український церковний календар київський митрополит Єфрем. Сьогодні Православна Церква в Україні, Росії та в інших країнах святкує празник «літнього» св. Миколая. Питаємо, чому Православна Церква його святкує, якщо це свято встановив Папа після розколу? Відповідь проста: тоді у нас не було прихильників розколу, народ і духовенство не приймали православних єресей від Константинополя, а щиро приймали все, що установляв чи подавав для добра вірних Голова вселенської Христової Католицької Церкви. Все це є доказом того, що наш народ не міг бути православним, а належав до соборної, тобто Католицької Церкви.
8. З цієї ненависті до Римської Церкви і Папи, яка була у Візантії, немає в нас ні сліду. Ось деякі факти, які підтверджують про стосунки Київської Русі з Західною Церквою:
– 977 р.: «Придоша послы к Ярополку из Рима от Папи» (Бенедикта VІІ) – ця відомість з Ніконовського літопису;
– Київська Церква з самого початку не признавала, подібно Римській, фотієвих соборів (861, 867 і 879 р.), а Трульський собор (692 р.) не вважався вселенським;
– 1021 р.: є пам’ятки, що Ярослав Мудрий просить у Папи Бенедикта VІІІ архієпископа, і що Папа прислав болгарина Олексія, якого переслідували греки;
– 1048 р.: за княжною Анною Ярославівною прибуло посольство від Генріха Французького в Київ (в складі послів були латинські єпископи), і княжна стала французькою королевою;
– 1051 р.: Ярослав І розриває стосунки з Візантією: митрополитом київським стає русин;
– 1089 р.: кн. Ярополк Ізяславович, перебуваючи в Римі, передає свої землі в підданство Св. Престолові;
– 1091 р.: Теодор Грек привіз до Києва в дар від Папи мощі;
– 1147 р.: відбулося поставлення Клима на митрополита київського; його благословили головою св. Папи Климента, щоб не звертатися за юрисдикцією до константинопольського патріарха;
– 1169 р.: в Київ прийшли посли від Римського Папи;
– 1180 р.: князь Роман Ростиславович мав у Смоленську в школах вчителів греків і латинян;
– до ХІІ ст. датується найдавніший рукопис (ІХ ст.) слов’янського перекладу «Номоканона»; переклад повідомляє, що «блаженний Папа Лев» відкинув 28-е правило Халкедонського собору (451 р.), і що першенство Риму походить від Божественної благодаті, даної Петру;
– в ХІ і ХІІ ст. в сім’ях Ярослава І і Володимира Мономаха було до 30-ти історично установлених сімей русинів із західними католиками (мали честь укладати шлюби з католицькими монархами і бути католиками, бо самі ж були тієї віри, тільки іншого обряду);
– 1227 р.: Папа Гонорій ІІІ посилає грамоту Universis Regibus Russiae, в тому числі північним князям;
– 1231 р.: є грамота Папи Григорія ІХ до князя Георгія (Всеволода) Володимирівського (на Клязьмі);
– 1246 р.: Папа приймає Данила Галицького під покровительство Св. Престолу;
– 1248 р.: Папа Інокентій ІV пише князю Олександру Невському, вітаючи його з тим, що він «дуже благочестиво просив про приєднання до цієї голови (тобто Римської) Церкви з правдивою покірністю і вирішив побудувати в м. Пскові латинський собор; Папа посилає до нього легата;
– 1249 р.: князь Василько Романович Володимиро-Волинський просить Папу признати законним його шлюб з суздальською княжною Дубровною Юрівною, яка була йому троюрідною сестрою. Ствердна відповідь Папи зберігається у Ватиканському архіві.
Отже, Київська Русь, Українська Церква, наш народ був католицьким, а не православним, Українська Церква підтримувала постійний зв’язок з Римськими Архієреєм. Набагато пізніше схизматицькі греки поступово підступом і хитрістю узурпували (незаконно захопили) владу. Треба було чекати Берестейської унії в 1596 р., щоб знову відновити і підтвердити свою єдність з Католицькою Церквою.
