«Немає нічого солодшого в житті й при смерті, аніж сльози й біль сердечний за вчинені гріхи»

Проповідь виголошена під час урочистої відпустової Святої Літургії на закінчення великопосних реколекцій на парафії Вознесіння Господнього (13 квітня смт Івано-Франкове)

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.

Слава Ісусу Христу!

«Префект Конгрегації з питань Божого культу і дисципліни Та­їнств відповів на критику, з якою зіткнулась його остання книж­ка-інтерв’ю. Дехто з читачів ствер­джує, що представлений там образ Церкви – надто песимістичний», – пише Vatican News.

Кардинал Сара нагадує, що вже кардинал Йозеф Ратцінґер пе­ред обранням його на Папу, ствер­джував, що Церква переживає найсерйознішу кризу у своїй істо­рії. Нині ситуація ще гірша. На ад­ресу деяких кардиналів, єпископів і священиків лунають звинувачен­ня, про які в минулому навіть не чули. Дехто потрапив і до в’язниці. На це накладається криза христи­янської цивілізації.

Відповідаючи на запитання французької агенції, кардинал Са- ра послався конкретно на станови­ще у Франції, яка, на його думку, зреклася своїх християнських ко­ренів і встановлює закони, що су­перечать законам Бога і природи. Він також вказує на незрозумілі парадокси: всі прагнуть до усунен­ня смертної кари, а вбивства нена­роджених – легальні; борються з окаліченням геніталій, а легалізу­ють окалічення людей, які зміню­ють стать. «Усе це – диявольські суперечності», – додає африкан­ський ієрарх.

Трагічними є, на його думку, і поділи всередині Церкви, ситуація, коли кожен думає, як йому до впо­доби. Кардинал підкреслює, що в нинішній ситуації католики повинні брати приклад з апостолів під час бурі на озері. З одного боку, ми, як і вони, повинні тримати прокла­дений курс, тривати у незмінному вченні Церкви, а водночас – вола­ти до Ісуса про порятунок. Вірність доктрині й ревна молитва – це спо­сіб вийти з нинішньої бурі.

Кардинал Сара визнає, що ни­нішня ситуація значною мірою ви­никає з кризи ідентичності самих єпископів. «Хто ж убереже овець, якщо пастирів охопив страх і вони втікають перед вовками?» – запи­тує голова ватиканського дикасте­рію. На його думку, що саме страх є головною слабкістю сучасної Церкви. «Деякі єпископи бояться критики, бо зосереджені на собі, вони стали дуже обережні, уника­ють чітких формулювань, щоб не стикатися з опозицією чи мучениц­твом. Тим часом потрібно наново віднайти Бога, зосередитися на Ньому, ввіритися Його благодаті. Бо коли ми з Ним, ми нічого не бо­їмося», – запевняє кардинал Сара.

Як син африканських анімістів і багаторічний секретар Конгрегації євангелізації народів, ієрарх рішу­че підкреслює, що проголошення Євангелія сповідникам інших релі­гій це не прозелітизм, а виконання наказу, який Церква отримала від Ісуса. Прозелітизм – це примус до прийняття християнської віри. І, як він підкреслив, ще не зустрів жод­ного місіонера з такою позицією. «Ми повинні євангелізувати всіх, проголошуючи їм Ісуса Христа, бо Він – єдина дорога спасіння», – підкреслює кардинал Сара.

Дійсно, дорогі мої, така заява кардинала Сари є дуже відважна і він говорить те, що відбувається сьогодні, а саме – вплив секуляри­зації на суспільство, вплив секуля­ризації на Церкву. Ми боїмося, бо­яться єпископи, бояться кардина­ли, бояться священики. Ми боїмося давати свідоцтво віри, свідоцтво істини і правди. Чому? А тому, що світ нас не зрозуміє, він висміє нас на шпальтах часописів, на сайтах в Інтернеті, а це неприємно. І тому кардинал Сара каже: «Якщо тре­ба давати свідоцтво віри, то треба бути мужніми і навіть готовими до мученицької смерті. Колись ще на початку війни ми казали, що Цер­ква мала в Україні вплив, люди прислухалися, довіряли Церкві, вірили, та вже сьогодні ми бачимо серйозну кризу, поважну кризу. Люди вже не так довіряють теле­баченню, рекламі, як Інтернету. І в нинішній день, дійсно, багато лю­дей стає жертвами інформації в Ін­тернеті, дуже багато і з різних при­чин. І тому Церква сьогодні дуже обережна (Церква – це єпископи, священики, кардинали, вірні), щоб десь не наразити себе на ін­формаційну атаку, щоб наді мною не насміялися, не критикували. А сили темряви все використовують у своїх цілях. І тому нині не може­мо вірити Інтернету так, як молит­ві «Отче наш» чи Святому Письму. Звичайно, є різні служби, які мо­жуть сфальсифікувати інформацію так, що ми не прийдемо навіть до тями. Чому я торкнувся питання соцмереж, бо часто ви викладає­те те, що не можна викладати, те, що не треба викладати. Часто ви хвалитеся тим, чим християнин мав би соромитися, мати гідність і достоїнство, бути покірним, чем­ним і шляхетним, щоби не згірши­ти інших людей. Таким є вчинок християнина. Тому сьогодні Цер­ква переживає кризу, кризу бояз­ні. Ісус Христос сказав: «Не бій­теся», а кардинал Сара говорить, що треба бути вірним Христові і правді, навіть якщо прийдеться за ту істину, правду померти, віддати своє життя. І, звичайно, лібераль­ні сили, ліберальне середовище, антицерковне середовище завжди намагається принизити Церкву, обплювати і знівечити Її. І то ми бачимо навіть такі випадки як пе­дофілія. Їх так широко обговорю­ють з різних боків, але не висвіт­люють справи правдиво і до кінця. Є багато священиків, кардиналів, єпископів, яких шантажували. На­приклад, священик зі Словаччини був відсторонений від Св. Літургії, і це тривало роками, доки розгляда­лася ця справа, опісля було дове­дено, що то був шантаж. Аферисти вимагали від священика певної суми грошей.

«До трьох місяців умовного ув’язнення і 500 євро штрафу за­суджено подружжя з Бає (північна Франція), яке подало фальшиве звинувачення у педофілії проти місцевого священика.

У березні минулого року по­дружжя Мар-Жанн і Жана-Луї Мар­тенів повідомили поліцію та цер­ковну владу, що священик, який, 20 років керує в тій місцевості ре­колекційним домом, сексуально домагався їхніх чотирьох онуків. Місцевий єпископ усунув свяще­ника з посади і заборонив йому контактувати з неповнолітніми. Прокуратура розпочала слідство, внаслідок якого, виявилося, що звинувачення неправдиве.

Прокурор не вдовольнився са­мим тільки очищенням імені свя­щеника від закидів. Він подав справу проти подружжя Мартенів за складення фальшивих свідчень. У ході слідства виявилося, що по­дружжя орендувало помешкання у Церкви. З директором реколек­ційного дому вони посварилися за рівень оплати, після чого вирішили йому помститися, звинувативши у педофілії.

Суд у Бає виніс вирок щодо фальшивих свідків, 28 лютого 2019 року».

І яка кара? 500 євро і три місяці умовно. А що пережив священик, якого звинуватили? Який сором, яка ганьба. Один священик в Аме­риці закінчив життя самогубством – не міг знести тієї ганьби і прини­ження, коли його було арештова­но. Було засуджено кардинала за сфабрикованими звинуваченнями. З тією ганьбою він прожив близь­ко 20 років і аж після смерті його було реабілітовано і доведено його невинність. Статистика свідчить, що із всіх таких звинувачень про­ти священства правдивими є лише 20%. Здебільшого це вимагання від священика чи єпископа гро­шей, шантаж і багато інших речей. Тому живемо в такому страшному світі. Звичайно, я не стверджую, дорогі мої, що всі випадки є сфаль­сифікованими. Проте спосіб по­дання засобами інформації справ, які стосуються духовенства, пред­ставлення неперевірених фактів, справ не доведених у суді, відсут­ність фактів, які доводять проти­лежну думку, свідчить про спла­новане очорнення духовенства і Церкви Христової. І тому у тих справах треба бути дуже обереж­ними, не можна довіряти на 100% інформації, поданій в Інтернеті. У нинішній день настільки розвинені технології, а особливо цифрові, що «спеціалісти» можуть змонтувати будь-що, а непрофесійний спожи­вач не зможе відрізнити правдивої інформації від фальшивої. Тому ми мусимо бути дуже обережні. А ті, які хочуть, як кажуть в народі «ко­мусь насолити», завдати кривди, зневажити чи висміяти, добре по­думайте над словами Ісуса Христа: «Не роби, комусь того, чого б ти не хотів, щоб тобі робили».

Моя сестра працює в ряснень­кій школі. Вона розповіла мені, що 10 учнів школи позиціонують себе, як атеїсти. Вони принципово не йдуть на уроки християнської етики, а як ідуть, то не моляться. Ці діти з християнських родин, ко­лись ходили до церкви. Одна мама навіть прийшла і з болем розпові­ла: «Не думайте, що ми безбож­ники. Ми всі вдома практикуючі християни, ходимо до церкви, мо­лимося, а він начитався якихось антирелігійних книжок, і ми не мо­жемо його переконати – протидіє всьому і всім». Бачите, яка велика небезпека чигає на ваших дітей, як маємо пильнувати їхні душі від того згубного і часто фальшивого впливу Інтернету. Ліберальні сили так гарно змалюють картину, піди – докопайся правди. Ми мусимо бути дуже і дуже обережні.

Переживаємо другий тур пре­зидентських виборів. Я б не нава­жувався так з одного чи з другого переконливо когось критикувати, не бувши впевненими. Будьте обе­режні, ми можемо когось скривди­ти на доброму імені, на честі. Завж­ди треба аналізувати, замислитися над тим: а якби про мене говорили таке, чи мені було б приємно? Пев­но, що ні. Чи можу я говорити це? Певно, що ні. Тому будьмо дуже обережні. Правду Господь побла­гословить, брехнею ми ніколи не зайдемо далеко, бо брехня «має короткі ноги», як кажуть в наро­ді. Також я би хотів звернути ува­гу, дорогі браття і сестри, на те, з чого ми почали реколекційні науки в понеділок. Ми можемо впізнати гріх, усвідомити гріх, але не завж­ди ми можемо правдиво покаятися. Каймося за життя, переживімо це правдиве покаяння і навернення, бо буде набагато гірше, коли при­йдеш на гріб мами чи тата і ска­жеш: «Перепрошую вас». Набага­то краще спокійно прийти сьогодні і сказати: «Вибачте, мамо». Наго­да є – піст. «Вибачте, тату». Гірше стати на могилі чоловіка чи жінки і сказати: «Вибач. Так те життя по­крутилося. Стільки ми наробили дурниць, стільки одне одному на­робили кривди. Вибач». Краще го­ворити тепер, поки ми живі, поки наші очі одне одного бачать, поки живемо, поки час святого посту. Звичайно, є добрі люди, але їм де­коли бракує делікатності, інколи слів. Вони можуть відчувати сер­цем, можуть простити, співчувати, жаліти дружину, яка так багато працює, а от передати ці відчут­тя словами їм важко. Проте їх не­обхідно вимовити, дорогі браття і сестри, поки живемо, поки живий чоловік і жінка, батьки і діти, ону­ки, сусіди. Ніколи не треба соро­митися такого вибачення, такої по­шани один до одного, такої любові. Ніколи! Треба давати добрий при­клад своїм дітям і онукам, приклад доброї християнської сім’ї. Колись ваші діти, вилетівши з родинного гнізда, скажуть: «Так, був піст. Ми йшли до сповіді. Тато просив про­щення в мами, мама – в тата, ми – у своїх батьків, так то було». І так треба робити. Ми не можемо дивитися, що світ осуджує і смієть­ся з того, вважаючи це пережит­ками минулого. Ні. Якщо ми того не зробимо, то все одно мій гріх є завжди перед моїми очима і при­йде певний час і мені в багато ра­зів буде важче, якщо я не зроблю цього сьогодні. Ніколи не можна відкладати на потім, забувати чи не приділяти тому уваги. Оце, на­правду, щире покаяння. Не тільки піти до сповіді, попросити в Бога вибачення, але ще і з тими, з ким ми живемо, вибачити одне одному, забути, бо життя коротке, дуже ко­ротке. І я постійно вам нагадую: немає часу на гнів, немає часу на образи, немає часу на затримання в серці якогось зла. То викиньте геть, то не вартує жити тим. Ні! Треба жити тією любов’ю, яку нам приносить Христос Спаситель. Я би хотів, дорогі мої, щоби ми пе­режили разом радість покаяння, радість навернення дітей до Отця так, як блудний син. Не треба того боятися, не треба того соромитися. Так, кожен з нас є блудним сином чи донькою, кожен з нас блукав, і, можливо, блукає. Але вмійте мо­литися за тих, які зійшли з доброї дороги, вмійте огорнути їх любов’ю Ісусового Серця і Серця Богороди­ці. Дорогі мої, все побудоване на покаянні.

 

«Апостол Петро звинувачує єв­реїв у боговбивстві й невдячності стосовно до Ісуса Христа. Ті, що були присутні при цьому, почина­ють плакати й кажуть: «Що маємо робити, щоб ми могли отримати прощення?» Святий Петро втішає їх і вказує, що єдина їхня надія й спасіння є в Ісусі Христі, Який по­мер за гріхи всіх людей і воскрес. Тож покайтеся і наверніться, щоб ваші гріхи були стерті» (Дії 3, 19).

Але багато також християн зре­клося й продовжує зрікатися Го­спода нашого – через те, що вони тяжко зневажили Його своїми грі­хами.

Тож який залишається для них засіб спасіння?

Покаяння й щире навернення. Той, хто жив для світу й для зло­го духа, нехай розпочне життя для Бога й для вічного блаженства».

Проповідь
Святого Йоана Віаннея про покаяння

 

Так. Ми бачили приклад Юди. Він хотів, прагнув чогось великого і його прагнення не мали меж і гра­ниць. Йому здавалося, якщо до тієї каси, яку мав від апостолів, додати і ще тих 30 срібняків, то він стане щасливим. Фініш який? Жахливий. Самогубство. Так є, було і буде, що в тому світі є бідні, багаті і се­редняки. Так, але пам’ятаймо, що і бідний, і середняк, і багатий – всі стануть на Суд Божий, і всім нам прийдеться дати відповідь за своє життя. Ти не будеш оправданий тим, що був бідний, а ти не будеш засуджений, бо ти був багатий, ні, абсолютно. Але Бог буде судити. Якщо ти був бідний, чи нарікав на свій хрест і на свої терпіння. Бог тебе запитає: якщо ти був багатий, чи ти мав милосердя над бідним, допомагав йому, потішав, підтри­мував його. Сьогоднішня україн­ська реальність. Для прикладу: ба­гаті люди на Заході будують різні плани, прагматично підходять до свого багатства, організовують різ­ні вечори чи концерти, щоб зібрати кошти для хворих, для дітей Афри­ки, вкладають кошти, щоб побуду­вати якусь клініку. І це нормаль­но. Але коли ми побачимо під час війни наших багатих людей (зви­чайно, мова не йде про всіх), які дозволяють собі 40-50-100 тис. до­ларів витратити на відпочинок, то який напрошується висновок? Я не можу сказати про таку людину, що вона є християнином, адже в Укра­їні є стільки хворих дітей, в Україні триває війна, стільки поранених, а ти космічні суми витрачаєш на са­молюбство. Це не вкладається в ні­які рамки. Тому бачимо ту різницю між багатими. Інколи в нас є спе­куляція на благодійності... Декіль­ка років тому мене запросили на благодійну акцію. Зовні нібито все було гарно. Після завершення роз­говорилися з водієм (знав його), я поділився добрими враженнями. А він і видав: «А ви що думаєте, що організатор виділив свої кошти на благодійність? Він зібрав кошти способом погроз і рекету, а рекла­му зробив собі». Звичайно, я пожа­лів потім, що взяв у тому участь. У таких справах, розумієте, всіх нас буде судити Бог. Коли Украї­на в такій ситуації, коли навколо тебе стільки бідних, а навіть і з твоїх родин, то маєш допомогти, маєш відкрити своє серце. Бог тобі заплатить в 100 раз більше. Тому повторюю знову, що Бог не буде давати нагороду бідним, бо він є бідним – ні, бо він може нарікати, красти, провокувати і невідомо що творити. Господь не буде судити тебе, бо ти багатий, а буде судити, що ти зробив з того багатства, як ти вмів поділитися тим, що маєш, з іншими. І тут ми бачимо проблему сьогодення, навіть тих наших лю­дей за кордоном: близько 14 млрд. дол. передали заробітчани своїм родинам в Україні. 14 млрд. дол. Це величезна сума. А без тих гро­шей, без допомоги родин, як би ми жили? Це не така проста справа, а велика відповідальність перед Бо­гом. Навіть ті, які йдуть у прези­денти, депутати чи усвідомлюють свою велику відповідальність пе­ред Богом. Особисто мені є страш­но. Бог тебе запитає, що ти робив для держави, для народу, для бід­них, для опущених? Серед бага­тих в Україні є велике надужиття. Програти в якомусь клубі сотні чи десятки тисяч доларів – запросто. Але як багато добра можна зробити за ті гроші, як багато діл милосер­дя вчинити! Необхідно керуватися Євангелією, Словом Божим. Під час посту ми розважали, про те, що не маємо зациклюватися на собі, на своїх клопотах, а навпаки, під­тримати хворого: прийти, відвіда­ти, поговорити, якщо не маєш що дати, то можеш допомогти фізич­но. Таким чином збираймо скарби для Царства Небесного. І тому на ті речі треба дуже-дуже зважати.

Далі описує св. Йоан Віанней: «Немає нічого солодшого в жит­ті й при смерті, аніж сльози й біль сердечний за вчинені гріхи. Лише покутні вчинки можуть задоволь­нити Божу Справедливість. Святий Августин каже, що якщо ми самі не будемо каратися за свої провини, нас покарає Той, проти Кого ми згрішили. Якщо ми хочемо уник­нути бичування від Бога, караймо самі себе».

Розумієте? Бо хтось вважає, що був у сповіді і його гріхи прощені і я вже йду до Неба. Мені прощені гріхи – означає, що я не йду до пе­кла, що моя душа захоронена від пекла. Правда віри каже: «Ласка Божа до спасіння є конечно потріб­на». Згадаймо наше розважання в перший день реколекцій про Да­вида. Що сказав Натан Давидові: «Гріх твій прощений. Ти не зазна­єш смерті, але за твій гріх, який ти вчинив, будеш покараний, бо твоя дитина помре». То була вели­ка кара для Давида, то був вели­кий біль його душі. Так і в нашому житті: я грішив і я пішов до сповіді, так, душа моя є спасенна, але за гріхи, які я вчинив, маю відпоку­тувати тут, на землі, або в Чисти­лищі. Відпокутуємо в який спосіб? Різні хвороби, немочі, прикрощі… І тут Св. Віаней каже золоті і мудрі слова: «Немає нічого солодшого в житті й при смерті, аніж сльози й біль сердечний за вчинені гріхи. Лише покутні вчинки можуть за­довольнити Божу справедливість. Святий Августин каже, що якщо ми самі не будемо каратися за свої провини, нас покарає Той, проти Кого ми згрішили. Якщо ми хочемо уникнути бичування від Бога, ка­раймо самі себе». Що це означає? Отже, на закінчення реколекцій Церква дає нам таку можливість – повний відпуст. І я можу отри­мати той відпуст – очищення мого сумління, прощення гріхів, але при тому мають бути виконані важли­ві умови: щирий жаль за гріхи, правдиве покаяння і при відпусті повному завжди мусить бути праг­нення нашої душі порвати з гріхом, велике і сильне прагнення душі порвати з гріхом. Наприклад, різні відпустові місця, допомога хворим чи сиротам. «Боже, я чиню мило­сердя, щоб перепросити Тебе за тяжкий гріх (наприклад, аборт). Я добровільно беру на себе таку по­куту: жертвую на лікування якій­сь сироті, я добровільно віднімаю від себе, покутуючи за мій гріх». Чи, наприклад, щоп’ятниці буду постити до третьої години (кому дозволяє здоров’я) впродовж сво­го життя. Знаю таких людей, які так постили, щоб надолужити Бо­жій справедливості. Св. Августин каже, що якщо ти себе сам не ка­раєш, не бичуєш за свої гріхи, тоді Бог буде тебе бичувати. Так ми мо­жемо заплатити Божій справедли­вості, тобто задосить учинити. Зви­чайно, не тільки грішми покутую, а й молитвами, Хресною дорогою, вервицею чи іншими набоженства­ми чи ділами милосердя щодо душі і тіла. Цей момент є важливий. Го­сподь Бог тоді бачить наскільки ми сердечно жаліємо, наскільки ми сердечно хочемо перепросити Божу справедливість. Модерністи сьогодні не акцентують на цьому, кажуть не робити з того собі про­блем, сьогодні – все добре, Ну як не робити? Я не кажу падати у від­чай, розпуку… Ні, але я свідомий, що згрішив і хочу покутувати тут, на землі, в різний спосіб. І тому піст є така гарна нагода. Цього року посту не відчув, бо вибори, телебачення розсіювали увагу. Ка­юся. І то як зійде людина з колії, то тяжко знову навернутися. Одно­го року собі спрактикував – цілий перший тиждень був у Рокитному, відмовляв повне Правило, молився у спокої. І тепер я розумію, чому Христос ішов у пустелю? Чому свя­ті йшли в пустелю? Чому? Тому що душа, серце зосереджені на Бозі, на покаянні, на своїх гріхах. І я, наприклад, дивуюся. Влітку в Ду­ховній семінарії організовуються реколекції св. Ігнатія для дорослих (з 18 років і старше), а вас там так мало. Навіть ви, які себе вважає­те побожними, так мало вас бере участь у закритих реколекціях. Це чудова справа для душі, це така поважна справа для душі. Є свід­чення різних людей, які пішли у «пустиню» Ігнатіївських реколек­цій. Кажуть, що це, направду, со­лодка справа для душі. Ти все від­кидаєш і хочеш зайнятися терапі­єю, покаянням. І мені, наприклад, дивно, що так мало і молодих, і старших. Або ви не розумієте до кінця, або занадто самовпевнені, що вам достатньо піти в неділю до церкви – і того досить. Я у своєму житті пережив такі пости, пости у війську. Я служив на Мадярщині. Я ще ніколи так не прагнув сповіді. Тоді поляки привозили годинники на вісім мелодій, військові бра­ли мене, бо я знав польську мову (їм треба було перекладача) і ку­пляв їм ті годинники. Була Страсна П’ятниця, військові віддалилися, я побачив костел, зайшов, я так хочів сповіді або навіть благосло­вення священика, а серце в грудях розривалося. Та я не знав мови. Підійшов ближче. Люди прибира­ли гріб, але священика не було. Отакі є певні моменти в нашому житті, коли відчуваєш, як близько біля тебе Бог і як ти Його потребу­єш понад усе. І це є справа реко­лекцій, закритих реколекцій, коли ти відчуваєш присутність Бога у твоєму житті. Є такі певні свята: Різдво, Великдень, коли в особли­вий спосіб відчуваєш підтримку Божої Ласки, що ти не самотній, коли бувають хвилі болю чи роз­пачу. Я би вас заохочував відбути у своєму житті закриті реколекції Св. Ігнатія, які проводяться в на­шій семінарії. То, направду, є така полегша. Не всі це витримують, і це також є правда, бо спочатку важко, але потім, коли відходиш з реколекцій і йдеш у світ – бачиш, що все навколо тебе інше.

Візьмімо для прикладу Поль­щу – Польський сейм і інші гілки влади. Вони мають реколекції, часто на Ясній Горі в Ченстохові, мають своїх капеланів. Президент Польщі має священика-духівни­ка, який йому дає слушні поради у важких справах. Таким є духов­не життя влади і на ньому, доро­гі мої, будується нація, будується сім’я, школа, родина. А як немає духовного життя, а тільки поверх­неве, то воно не приносить радо­сті, насолоди, потіхи. Часто лікарі на Ясній горі слухають реколекції священика лікаря, різні суспільні групи беруть участь у духовних вправах. І так формується нація, народ, бо діє молитва, піст, умер­твлення, читання духовної літера­тури. Кажуть мені, що їм важко чи­тати журнал. А чому? Невже ви не маєте знати історії свого народу, Греко-Католицької Церкви. Не хо­чете. Самі не читаєте, ваші діти не читають, і тоді так легко звести на­род з дороги покаяння. Св. Авгус­тин каже, що якщо себе не будеш бичувати за гріхи, які ти зробив, то Бог буде тебе бичувати, ліпше сам себе бичуй, тобто накладай на себе добровільну покуту. Ота Служба Божа, що відправлялася протягом Великого посту в Рокит­ному, якраз і була покутою, пере­благанням за гріхи родин у мину­лих поколіннях. Втішно, бо багато людей подало на цю Службу Божу. Бо ж хіба ми знаємо, що чинили наші прадіди в третьому-четвер­тому поколінні? А певно, що не знаємо. А то могли бути тяжкі грі­хи, а може до нині терплять онуки і праправнуки. Хто знає? Ніхто. І так можна укласти гарно те духов­не життя, якщо пильнувати нашу душу, якщо будемо дбати про неї, якщо будемо виховувати своїх ді­тей у любові. Покута є завжди по­трібна. Вам миліше, хіба не так, якщо дитина зле зробила, навіть розбила ту склянку, але принесла її вам і каже, що це її провина. Ви вже не падаєте в злість. Проте вам неприємно, коли винуватець гово­рить неправду. Подібно в очах Бо­жих: якщо Господь Бог бачить, що ми усвідомили, що Його образили. Хоч сказав пророк Натан Давиду, що його гріх прощений, але Давид каже: «Я вірю, що прощений, але мушу відбути покуту. Мушу жаліти і перепросити мого доброго Бога за мій тяжкий гріх». І правильно він зробив, і добре він зробив. І Бог щиро приймає нашу добровільну покуту. Не тільки те, що свяще­ник завдав тобі на покуту, але я, ідучи від сповіді ще беру на себе якусь додаткову добровільну, на­приклад, відправлю Святу годину чи помолюся за померлих, чи віль­ну годину мого часу я присвячу, як волонтер, для якоїсь корисної справи. Я прийду, Боже, до твого дому, допоможу з квітами біля цер­кви, яка би то була гарна справа. Боже, я йду до твого дому. А то ча­сто треба говорити, кричати, кли­кати прибирати церкву. Але якби то свідомість наша була здоровою. «Так, Боже, я згрішив, я прийду добровільно, допоможу, беру на­мірення – за прощення моїх гріхів, за винагородження за те, що ко­лись у молодості до церкви не хо­див, був далекий від Бога, але те­пер я впізнав Тебе і хочу покутува­ти». Я вже розповідав, що зустрів у костелі старшу особу, яка колись була вчителькою, а нині щонеділі вислуховує чотири Служби Божі. І коли питав її, вона відповіла: «Прошу отця, я хочу надолужити. Мені так соромно перед Господом Богом, що Він дав нам такий скарб Служби Божої, а я і через недобре виховання в родині, і через своє вчителювання його занедбувала. То хоч на старість літ хочу надо­лужити. Я відчуваю такий спокій, насолоду в тій Службі Божій». А скільки днів відправляється в цер­кві Служба Божа і кожен з нас в цей час або біля телевізора, або «бала-бала» по телефону… А якщо б ти прийшла (прийшов) і взяла на себе таку покуту – місяць, один день у тижні (не в неділю, а в бу­день) я жертвуватиму Службу Божу за навернення моєї сім’ї до Бога, бо ж діти ні в церкву не ходять, ні не моляться. Можна таке зробити? Невже то так важко? Церква поруч, годинку часу пожертвувати, помо­литися за навернення своїх дітей. Можна, дорогі мої браття і сестри, але то мусить бути духовна свідо­мість, жива віра, любов до Господа Бога. І тому творімо покуту самі, бо як Бог буде бачити, що ми самі не творимо покути, то буде нам її Сам давати, бо ж не може спокій­но дивитися, як ми семимильними кроками віддаляємося від Нього. Тоді ми скажемо: «Який то хрест тяжкий». А Бог довго чекав, щоби ти сам його брав, де ти так довго барився?

«Господь наш Ісус Христос ясно попереджує нас, що без каят­тя всі ми загинемо. Після скоєння гріха почуття опираються розуму. Тож якщо ми хочемо, щоб тіло під­порядкувалося душі, ми повинні тримати його за вудила. Якщо ми хочемо з’єднатися з Богом, ми по­винні також умертвляти себе й ду­ховно.

Святе Письмо ясно вказує, що після падіння треба мати жаль за гріхи й покутувати. Прикладом та­кої постави є цар Давид, який по­стив так суворо, що від ослаблення ледве міг триматися на ногах. Хоча йому було сказано, що Бог простив йому гріх, але, незважаючи на це, він до кінця свого життя не пере­ставав оплакувати свій злочин, сльозами заливаючи своє ложе. Так само чинив і святий Апостол Петро».

Тому, дорогі мої, не бійтеся по­кути і не чекаймо поки Господь Бог нам дасть ту покуту. Але добро­вільно полюбімо Бога, берімо на себе покуту, стараймося про хрис­тиянське добре життя, а ми можемо зробити дуже багато добрих справ. Мати Божа у Фатімі показала візію пекла, у якій діти побачили душі грішників, що так, як сніг падає на землю, так ті душі летіли у пекель­ну пропасть, до пекла. Діва Марія сказала, що їм можна було допо­могти, їх можна було спасти, але за них ніхто не жертвувався і за них ніхто не молився. Ми розважали про молитву, таку прекрасну, таку чудову, таку величну – «Помилуй мя, Боже». Хто ще її не знає, ви­вчіть її, в ній таке багатство, така радість, а хто знає, моліться її так, як молитеся вервицю, яка має бути при християнинові. Подібно чиніть і з молитвою «Помилуй мя, Боже», беріть її з собою в дорогу. Молите­ся за себе – «Помилуй мя, Боже», за свою родину, дітей і онуків – «Помилуй мя, Боже», за Україну, свій народ – «Помилуй мя, Боже», і нехай ця молитва буде щоденною молитвою у нашому житті. Амінь.

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.

Слава Ісусу Христу!

о. Василь Ковпак,
Генеральний настоятель СБССЙ