Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні, дорогі браття і сестри, святкуємо урочистість Введеніє в храм Пречистої Преблагословенної Вседіви Марії. Ми згадуємо подію з дитинства Марії. Коли дитині сповнилося три рочки, батьки Йоаким і Анна привели її до храму. Це подружжя довго не мало дітей. Неустанно просили про потомство і дали обіцянку Господу Богу – якщо Він пошле їм дитину, то вони віддадуть її на службу до храму. Вони були вірні тій обітниці, яку склали перед Господом Богом. У Єрусалимській святині дитину зустрів праведний Захарія. І сьогодні, дорогі мої, дякуємо Господу Богові за це, що Марія, яка ввійшла до Єрусалимської святині, вчилася, працювала і наближалася до Господа. Тут, у тиші, дівчина молилася і просила: «Боже, хай прийде Месія-Спаситель на землю, хай визволить свій народ з неволі гріха». Молитви ізраїльського народу і молитви Пречистої Діви прискорили день спасіння, коли «Слово Боже сталося Тілом і замешкало між нами».
Сьогодні, дорогі браття і сестри, хочу звернути увагу на другу подію, в якій ми беремо участь – облечини кандидатки Юлії, яка прийняла монаше ім’я Бернадетта. Почалося нове життя, життя для Бога, Церкви і народу. Ми вводили Юлію як молоду в білому вельоні, вона лежала хрестом у святині перед жертовником і віддавала своє серце, душу, все своє єстество на служіння Господу Богові. І тут, приймаючи монаший постриг, вступаючи на дорогу чернечого життя, перше, що робить монахиня – зрікається своєї волі. Для монашого стану не існує «моєї волі», вона вмирає: моє «я», всі мої емоції, амбіції цілковито підкоряються Божій волі. Особиста воля цілковито підчиняється Божій. Вона хоче служити Богові всім своїм серцем, всією душею, всіма своїми думками. Оця мить, дорогі мої браття і сестри, дуже важлива. Всі, які живуть у світі, люблять особисте «я», яке має стояти понад всіма, воно має бути завжди зверху – в хаті, в родині, на робочому місці. Але в житті монашому моє «я» має померти. «Не я, – каже Апостол Павло, – живу, але Христос живе в мені». Для особи, яка ступає дорогою чернечого життя, сьогодні похорон особистого «я», власної волі, амбіцій та емоцій. Не хочу, Боже, того, що я хочу, але хочу того, чого хочеш Ти. Так, як у подружньому житті: є голова сім’ї, і не те, чого хоче жінка, а те, чого хоче чоловік, бо йому дано стояти за кермом сім’ї, це дано від Бога. Він першим був сотворений, а жінка була створена з ребра його. І також тут є приречення служити Христу. Не те, що я хочу, Боже, але що Ти хочеш, бо я цілковито віддаюся у Твої руки і не хочу чинити власної волі, але хочу чинити, Боже, те, що Ти будеш мені наказувати. А звідки я маю знати, чого Бог хоче? А Бог говорить через настоятелів, яких треба слухати і яким треба коритися. І далі: «Я хочу, Боже, зберегти себе в дівоцтві і чистоті, добровільному вбожестві, наслідуючи Христа-Спасителя». Тобто, я віддаю Тобі, Боже, що для людей цього світу є наймиліше і найдорожче – волю. Боже, я віддаю Тобі особисте «я», дівоцтво, чистоту серця і душі я складаю для Тебе в жертву. Це велика боротьба, дорогі мої браття і сестри. Скільки сьогодні розлучень! «Я не буду терпіти», «я не хочу терпіти», «моя воля хай панує» «ти нездара», «ти ніякий», «всюди має бути моя воля»… А тут те, що найцінніше, чого прагнуть люди того світу, віддається у жертву Богові... Як? Молода залишиться одинокою? Він, молодий, що не може мати іншої жінки? Люди сьогодні живуть без Бога, це безбожне суспільство, а тут ти прирікаєш і своє дівоцтво, і чистоту свого серця, своїх помислів тому найвищому Обручнику, яким є Христос Спаситель. Це цілопальна жертва, це велика жертва, дорогі браття і сестри, для Христа-Спасителя. Життя монаше не легке, тому обіцяємо і молимось, що будемо жити, перебуваючи в трудах, чуваннях і постах, розважаючи божественні слова Христа-Спасителя, в молитвах будемо боротися зі спокусами, впокорювати себе в служінні, слухаючи голосу своєї совісті. Часто кажуть про людину, що вона безсовісна – тобто, не має чистої совісті. У духовному житті не може існувати такої совісті, не може бути подвійних стандартів. Монахиня має мати завжди відкриту совість перед своїми настоятелями і перед Господом Богом. Бо там, де совість затаєна, де існує крутійство і лицемірство (тому скажи, а тому не скажи, а перед тим скрий, а тому можна, іншому – ні) – це не монаше життя. Правдиве монаше життя – це, насамперед, чисте сумління, без жодної плями. Посвячена Богу особа все своє життя має працювати для того, щоб мати таке сумління.
У монахині (здається, то була сестра зі Згромадження Святого Йосафата) ще досить молодої пропадав слух. Їй радили: «Прошу сестри, треба лікуватися». То був її вибір. Вона казала, що якщо Бог допускає, не хоче, щоби я чула весь той бруд, який у світі, то приймає Його волю. Я не пам’ятаю точно, десь близько 15 років була глухою і ніколи не нарікала (бо добровільно вибрала), що не лікувалася. Бачила сестра у тому користь: мала більше часу для молитви. Це теж приклад цілопальної жертви: людина закриває свої вуха на слухання голосу світу, він її не цікавить. Пам’ятаю ту монахиню з вервицею в руках, з книжками, з читанням, молитвою… Для неї було цікавим одне – життя для Бога, з Богом і молитва за свою душу і за світ. Це приклад правдиво духовного життя, це дуже великий подвиг. «Поступаючи в мовчанні і покорі…». Так, це та різниця між модерними і традиційними сестрами. Сестри ніколи не були балакучі. «Поступаючи в мовчанні і в покорі…». Тобто, більше мовчи, ніж говори. Ти покликана до мовчання. Колись були монастирі з дуже суворими правилами, говорили тільки слова: «Пам’ятай про смерть». Такий монастир мають отці – камедули в Кракові, він розташований високо на горі. Його тільки декілька разів на рік відчиняють. Тільки в цей час можна поїхати туди і помолитися в їхній церкві, в монастирі. Монахи там живуть поодинці. Праця, молитва, читання духовної літератури, духовне життя… Монастир сестер-кармеліток: постійна адорація – день і ніч. Отже, монаше життя – це подвиг. Не кожна душа зуміє вибрати цей шлях, йти ним, щоб освятити себе. Але та, яка його вибирає, яка має покликання, є найщасливішою з усіх людей. Чому? Тому що вона знайшла себе, вона знайшла більше щастя, ніж може дати їй світ. Світ ніколи не вдовольнить потребу душі, потребу сумління, це може зробити тільки Христос. Чому кажемо молитися за покликання і за витривання в покликанні. Тому що, дійсно, монаше життя – це надзвичайно великий подвиг, благословенний і святий подвиг. Тому кожна монахиня має провадити своє життя в мовчанні й покорі, простоті серця і душі, а також складати з себе жертву. Кожен день у монастирі – це жертва для Бога, велика жертва. Коли ви жалієтеся чоловікові (жінці), дітям на якусь хворобу, то в монашому житті ці терпіння, які Господь Бог посилає, необхідно терпеливо і з покорою зносити.
І яка ж то користь, дорогі браття і сестри, з того монашого життя? Дуже велика. Народ, який має ту молитовну стіну, щасливий народ. Він не пропаде, бо там, де було і процвітало монаше життя, там завжди була висока мораль, там люди шукали і прагнули молитви. А де знаходили? В монастирях. Хіба не так? Дуже часто телефонують хворі, передають на молитву свої намірення до сестер, щоб молилися: хтось йде на операцію, дитина на блудній дорозі... Так, молитва чистих сердець має велику силу перед Господом Богом. І тому вона така потрібна для нас всіх, а особливо для всього народу. І чим більше Богопосвячених осіб, які моляться, тим сильнішою стає держава, народ, менше зла у світі. Але якщо молитва занепадає, то буяє беззаконня.
Колись у Європі були величезні монастирі. У цистеріанців (монаше згромадження) був такий закон: де найбільше труднощів, там вони будували монастирі. Часто будували в горах. А чим носили каміння? На своїх плечах, тяжко працювали і багато молилися. І тому з монастирів виходили науковці, письменники, поети, живописці, люди культури.
Сьогодні, дорогі браття і сестри, ми молимося за спільноту сестер і просимо для них особливої Божої Ласки, витривання в покликанні. Здається, що краще було б, якби вони жили для світу, мали б родини, дітей… Ні, дорогі мої браття і сестри, це життя інше. Душа, яка впізнає Бога, яка йде за Ним, має вищий ідеал, розуміє, що таке служіння, її не цікавить світ, вона ніколи не буде щаслива в ньому, ніколи. У монашому стані вона буде молитися за цей світ і за його спасіння. Тому сьогодні молімося, дорогі браття і сестри, за святі покликання до стану священичого і монашого, молімося і просімо щедрих Божих благословень для сестри Бернадетти, яка сьогодні прийняла монаший постриг і монаший одяг, щоби вона вистояла в покликанню. Ми всі її знаємо, вона вийшла з нашої спільноти, з нашої парафії, вихована в духовній атмосфері, в побожній родині. Її бабця працювала при нашій церкві, завжди тяжко працювала, знаходила час, хоч не солодким було її життя. Запам’ятав її, як тільки прийшов на парафію, вона постійно була тут, ніколи не відмовила, завжди була при справах церкви. Зараз паралізована, має тяжкий хрест, і, властиво, в тих родинах, побожних родинах, народжуються покликання до стану священичого і монашого. Сьогодні наша парафія радіє, ми молимося (наш обов’язок молитися за всіх сестер, а особливо за тих, які вийшли з нашої парафії) і просимо, щоб Господь Бог покликав ще не одну дівчину, не одного хлопця на служіння в монашому стані.
Пам’ятайте – Христос вас ніколи не зрадить. Жінка тебе покине, чоловік тебе покине в біді, у хворобі, в немочі, з дітьми, рідна дитина піде з дому, буде обкрадати хату, ставши на дорогу наркотиків, ігроманії. Бог тебе ніколи не зрадить. І тому посвятити своє життя для Господа Бога, віддати своє серце, тіло і душу Богові – це щось найсвятіше, найпрекрасніше. Не жалійте своїх дітей на службу Богові, бо це найдорожче. І ти, тату і мамо, близька родино, маєте захист, бо не завжди моляться діти, не завжди пам’ятають за живих і за померлих, але коли син чи донька йде в монастир, вона завжди буде заносити молитви і пам’ятати про вас. Звичайно, матеріально вона вам не поможе, але щодня буде допомагати і молитися за своїх батьків, за свого брата, з яким виросла і провадила своє дитинство, племінників, за близьку і дальшу родину. Оце великий щит, направду, Боже благословення для родини, для сім’ї, а одночасно ж для нашої парафії і для всього народу. Сьогодні наші серця наповняються великою радістю і ми тішимося тим, що недавно були висвячені два священики, які зросли на нашій парафії, а сьогодні сестра-монахиня прийняла облечини. Господи, поклич з нашої парафії, народу багатьох до Богопосвяченого життя, поклич тих, які були б готові пожертвувати себе справі спасіння людських душ, благословення для своєї родини і для свого народу. Амінь.
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Слава Ісусу Христу!
