Проповідь на Введеніє в храм Пречистої Преблагословенної Вседіви Марії

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні, дорогі браття і се­стри, святкуємо урочистість Введе­ніє в храм Пречистої Преблагосло­венної Вседіви Марії. Ми згадуємо подію з дитинства Марії. Коли ди­тині сповнилося три рочки, батьки Йоаким і Анна привели її до храму. Це подружжя довго не мало дітей. Неустанно просили про потомство і дали обіцянку Господу Богу – якщо Він пошле їм дитину, то вони від­дадуть її на службу до храму. Вони були вірні тій обітниці, яку скла­ли перед Господом Богом. У Єру­салимській святині дитину зустрів праведний Захарія. І сьогодні, до­рогі мої, дякуємо Господу Богові за це, що Марія, яка ввійшла до Єрусалимської святині, вчилася, працювала і наближалася до Го­спода. Тут, у тиші, дівчина моли­лася і просила: «Боже, хай прийде Месія-Спаситель на землю, хай визволить свій народ з неволі грі­ха». Молитви ізраїльського народу і молитви Пречистої Діви приско­рили день спасіння, коли «Слово Боже сталося Тілом і замешкало між нами».

Сьогодні, дорогі браття і се­стри, хочу звернути увагу на дру­гу подію, в якій ми беремо участь – облечини кандидатки Юлії, яка прийняла монаше ім’я Бернадетта. Почалося нове життя, життя для Бога, Церкви і народу. Ми вводи­ли Юлію як молоду в білому вельо­ні, вона лежала хрестом у святині перед жертовником і віддавала своє серце, душу, все своє єсте­ство на служіння Господу Богові. І тут, приймаючи монаший постриг, вступаючи на дорогу чернечого життя, перше, що робить монахи­ня – зрікається своєї волі. Для мо­нашого стану не існує «моєї волі», вона вмирає: моє «я», всі мої емо­ції, амбіції цілковито підкоряються Божій волі. Особиста воля цілкови­то підчиняється Божій. Вона хоче служити Богові всім своїм серцем, всією душею, всіма своїми дум­ками. Оця мить, дорогі мої браття і сестри, дуже важлива. Всі, які живуть у світі, люблять особисте «я», яке має стояти понад всіма, воно має бути завжди зверху – в хаті, в родині, на робочому місці. Але в житті монашому моє «я» має померти. «Не я, – каже Апостол Павло, – живу, але Христос живе в мені». Для особи, яка ступає доро­гою чернечого життя, сьогодні по­хорон особистого «я», власної волі, амбіцій та емоцій. Не хочу, Боже, того, що я хочу, але хочу того, чого хочеш Ти. Так, як у подружньому житті: є голова сім’ї, і не те, чого хоче жінка, а те, чого хоче чоловік, бо йому дано стояти за кермом сім’ї, це дано від Бога. Він першим був сотворений, а жінка була створена з ребра його. І також тут є прире­чення служити Христу. Не те, що я хочу, Боже, але що Ти хочеш, бо я цілковито віддаюся у Твої руки і не хочу чинити власної волі, але хочу чинити, Боже, те, що Ти будеш мені наказувати. А звідки я маю знати, чого Бог хоче? А Бог говорить че­рез настоятелів, яких треба слуха­ти і яким треба коритися. І далі: «Я хочу, Боже, зберегти себе в дівоц­тві і чистоті, добровільному вбоже­стві, наслідуючи Христа-Спасите­ля». Тобто, я віддаю Тобі, Боже, що для людей цього світу є наймиліше і найдорожче – волю. Боже, я від­даю Тобі особисте «я», дівоцтво, чистоту серця і душі я складаю для Тебе в жертву. Це велика бо­ротьба, дорогі мої браття і сестри. Скільки сьогодні розлучень! «Я не буду терпіти», «я не хочу терпіти», «моя воля хай панує» «ти незда­ра», «ти ніякий», «всюди має бути моя воля»… А тут те, що найцінні­ше, чого прагнуть люди того світу, віддається у жертву Богові... Як? Молода залишиться одинокою? Він, молодий, що не може мати ін­шої жінки? Люди сьогодні живуть без Бога, це безбожне суспільство, а тут ти прирікаєш і своє дівоцтво, і чистоту свого серця, своїх помислів тому найвищому Обручнику, яким є Христос Спаситель. Це цілопальна жертва, це велика жертва, дорогі браття і сестри, для Христа-Спа­сителя. Життя монаше не легке, тому обіцяємо і молимось, що бу­демо жити, перебуваючи в трудах, чуваннях і постах, розважаючи божественні слова Христа-Спаси­теля, в молитвах будемо боротися зі спокусами, впокорювати себе в служінні, слухаючи голосу своєї совісті. Часто кажуть про людину, що вона безсовісна – тобто, не має чистої совісті. У духовному житті не може існувати такої совісті, не може бути подвійних стандартів. Монахиня має мати завжди відкри­ту совість перед своїми настоятеля­ми і перед Господом Богом. Бо там, де совість затаєна, де існує крутій­ство і лицемірство (тому скажи, а тому не скажи, а перед тим скрий, а тому можна, іншому – ні) – це не монаше життя. Правдиве монаше життя – це, насамперед, чисте сум­ління, без жодної плями. Посвяче­на Богу особа все своє життя має працювати для того, щоб мати таке сумління.

У монахині (здається, то була сестра зі Згромадження Свято­го Йосафата) ще досить молодої пропадав слух. Їй радили: «Про­шу сестри, треба лікуватися». То був її вибір. Вона казала, що якщо Бог допускає, не хоче, щоби я чула весь той бруд, який у світі, то приймає Його волю. Я не пам’я­таю точно, десь близько 15 років була глухою і ніколи не нарікала (бо добровільно вибрала), що не лікувалася. Бачила сестра у тому користь: мала більше часу для мо­литви. Це теж приклад цілопальної жертви: людина закриває свої вуха на слухання голосу світу, він її не цікавить. Пам’ятаю ту монахиню з вервицею в руках, з книжками, з читанням, молитвою… Для неї було цікавим одне – життя для Бога, з Богом і молитва за свою душу і за світ. Це приклад правдиво духов­ного життя, це дуже великий по­двиг. «Поступаючи в мовчанні і по­корі…». Так, це та різниця між мо­дерними і традиційними сестрами. Сестри ніколи не були балакучі. «Поступаючи в мовчанні і в поко­рі…». Тобто, більше мовчи, ніж го­вори. Ти покликана до мовчання. Колись були монастирі з дуже су­ворими правилами, говорили тіль­ки слова: «Пам’ятай про смерть». Такий монастир мають отці – каме­дули в Кракові, він розташований високо на горі. Його тільки декіль­ка разів на рік відчиняють. Тільки в цей час можна поїхати туди і по­молитися в їхній церкві, в монас­тирі. Монахи там живуть поодинці. Праця, молитва, читання духовної літератури, духовне життя… Мо­настир сестер-кармеліток: постій­на адорація – день і ніч. Отже, мо­наше життя – це подвиг. Не кожна душа зуміє вибрати цей шлях, йти ним, щоб освятити себе. Але та, яка його вибирає, яка має покли­кання, є найщасливішою з усіх лю­дей. Чому? Тому що вона знайшла себе, вона знайшла більше щастя, ніж може дати їй світ. Світ ніколи не вдовольнить потребу душі, по­требу сумління, це може зробити тільки Христос. Чому кажемо моли­тися за покликання і за витриван­ня в покликанні. Тому що, дійсно, монаше життя – це надзвичайно великий подвиг, благословенний і святий подвиг. Тому кожна мона­хиня має провадити своє життя в мовчанні й покорі, простоті серця і душі, а також складати з себе жертву. Кожен день у монастирі – це жертва для Бога, велика жер­тва. Коли ви жалієтеся чоловікові (жінці), дітям на якусь хворобу, то в монашому житті ці терпіння, які Господь Бог посилає, необхідно терпеливо і з покорою зносити.

І яка ж то користь, дорогі брат­тя і сестри, з того монашого життя? Дуже велика. Народ, який має ту молитовну стіну, щасливий народ. Він не пропаде, бо там, де було і процвітало монаше життя, там завжди була висока мораль, там люди шукали і прагнули молитви. А де знаходили? В монастирях. Хіба не так? Дуже часто телефо­нують хворі, передають на молит­ву свої намірення до сестер, щоб молилися: хтось йде на операцію, дитина на блудній дорозі... Так, молитва чистих сердець має ве­лику силу перед Господом Богом. І тому вона така потрібна для нас всіх, а особливо для всього наро­ду. І чим більше Богопосвячених осіб, які моляться, тим сильнішою стає держава, народ, менше зла у світі. Але якщо молитва занепадає, то буяє беззаконня.

Колись у Європі були величезні монастирі. У цистеріанців (монаше згромадження) був такий закон: де найбільше труднощів, там вони будували монастирі. Часто будува­ли в горах. А чим носили каміння? На своїх плечах, тяжко працювали і багато молилися. І тому з монас­тирів виходили науковці, пись­менники, поети, живописці, люди культури.

Сьогодні, дорогі браття і се­стри, ми молимося за спільноту се­стер і просимо для них особливої Божої Ласки, витривання в покли­канні. Здається, що краще було б, якби вони жили для світу, мали б родини, дітей… Ні, дорогі мої брат­тя і сестри, це життя інше. Душа, яка впізнає Бога, яка йде за Ним, має вищий ідеал, розуміє, що таке служіння, її не цікавить світ, вона ніколи не буде щаслива в ньому, ніколи. У монашому стані вона буде молитися за цей світ і за його спасіння. Тому сьогодні молімо­ся, дорогі браття і сестри, за святі покликання до стану священичо­го і монашого, молімося і просімо щедрих Божих благословень для сестри Бернадетти, яка сьогодні прийняла монаший постриг і мо­наший одяг, щоби вона вистояла в покликанню. Ми всі її знаємо, вона вийшла з нашої спільноти, з нашої парафії, вихована в духов­ній атмосфері, в побожній родині. Її бабця працювала при нашій цер­кві, завжди тяжко працювала, зна­ходила час, хоч не солодким було її життя. Запам’ятав її, як тільки прийшов на парафію, вона постій­но була тут, ніколи не відмовила, завжди була при справах церкви. Зараз паралізована, має тяжкий хрест, і, властиво, в тих родинах, побожних родинах, народжуються покликання до стану священичого і монашого. Сьогодні наша парафія радіє, ми молимося (наш обов’язок молитися за всіх сестер, а особли­во за тих, які вийшли з нашої па­рафії) і просимо, щоб Господь Бог покликав ще не одну дівчину, не одного хлопця на служіння в мона­шому стані.

Пам’ятайте – Христос вас ніко­ли не зрадить. Жінка тебе покине, чоловік тебе покине в біді, у хво­робі, в немочі, з дітьми, рідна ди­тина піде з дому, буде обкрадати хату, ставши на дорогу наркотиків, ігроманії. Бог тебе ніколи не зра­дить. І тому посвятити своє жит­тя для Господа Бога, віддати своє серце, тіло і душу Богові – це щось найсвятіше, найпрекрасніше. Не жалійте своїх дітей на службу Бо­гові, бо це найдорожче. І ти, тату і мамо, близька родино, маєте за­хист, бо не завжди моляться діти, не завжди пам’ятають за живих і за померлих, але коли син чи донька йде в монастир, вона завжди буде заносити молитви і пам’ятати про вас. Звичайно, матеріально вона вам не поможе, але щодня буде допомагати і молитися за своїх батьків, за свого брата, з яким ви­росла і провадила своє дитинство, племінників, за близьку і дальшу родину. Оце великий щит, направ­ду, Боже благословення для ро­дини, для сім’ї, а одночасно ж для нашої парафії і для всього народу. Сьогодні наші серця наповняють­ся великою радістю і ми тішимося тим, що недавно були висвячені два священики, які зросли на на­шій парафії, а сьогодні сестра-мо­нахиня прийняла облечини. Госпо­ди, поклич з нашої парафії, народу багатьох до Богопосвяченого жит­тя, поклич тих, які були б готові пожертвувати себе справі спасіння людських душ, благословення для своєї родини і для свого народу. Амінь.

Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.

Слава Ісусу Христу!