4 червня 2020 року єпископ Афанасій Шнайдер, єпископ-помічник Астани (Казахстан), зробив заяву, опубліковану LifeSiteNews, з приводу документа, що його в Абу-Дабі 4 лютого 2019 року підписали Папа Франциск та великий імам Аль-Азхара Ахмед ель-Тейб. Ось текст цієї декларації і спростування у світлі Св. Традиції Католицької Церкви.
«Найбільш помилковим і небезпечним ствердженням документа Абу-Дабі про Людське Братерство Заради Світового Миру і Спільного Життя (підписаний папою Франциском і великим імамом Аль-Азхар Ахмад Аль-Таїбом 4 лютого 2019 року) є наступне:
«Плюралізм та різноманітність релігій, кольорів, статі, раси та мови є бажаним Богом в Його мудрості, завдяки якій Він створив людський рід. Ця божественна мудрість є джерелом, з якого походить право на свободу віри та свободу бути різними». Це суперечить Божественному Об’явленню – казати, що так само, як Бог позитивно бажає різноманітності чоловічої та жіночої статі та різноманітності націй, так Він також бажає різноманітності релігій.
Документ в Абу-Дабі також говорить про спільну віру в Бога, наприклад: «Це документ, який запрошує всіх осіб, які мають віру в Бога та віру в людське братерство». Тут сам сенс віри неоднозначний, і, крім того, значення віри в Бога кладеться на природний рівень віри «у людське братерство». Це теологічно неправильно і вводить в оману.
Значення терміна «віра» пояснив сам Ісус Христос, отже, це є Божественне Об’явлення. Як знаємо, є лише «один Господь, одна віра, одне Хрещення» (Еф. 4, 5), «бо не в усіх – віра» (ІІ Сол. 3, 2). Ісус Христос, Воплочений Син Божий, є «засновником й завершителем віри» (Євр. 12, 2). Хто не вірить в Ісуса Христа, Сина Божого, той не має віри й не догоджає Богові, як говорить Господь: «Хто не вірує – той уже засуджений, бо не увірував в ім’я Єдинородного Сина Божого» (Йо. 3, 18) та «хто не вірить у Сина, той не побачить життя; але гнів Божий залишається на ньому» (Йо. 3, 36).
Катехизм Католицької Церкви говорить: «Для християнина віра в Бога не може бути відокремленою від віри в Того, кого Він послав, Його «улюбленого Сина», в якому Отець «має вподобання»; Бог говорить нам слухати Його (Пор. Мк. 1, 11). Сам Господь сказав Своїм учням: «Віруйте в Бога, віруйте й у Мене» (Йо. 14, 1), (ККЦ п. 151). «Віра» і «вірити» не означає пізнання Бога природним світлом через причину, але надприродний Божий дар, «збуджений і скріплений Божою ласкою, отримуючи віру через слухання, вважаючи правдою те, що було божественно відкрито та обіцяно» (Тридентський Собор, Декрет про Оправдання, сес. 6, ч. 6).
Церква завжди навчала з Першим Ватиканським Собором, що «ситуація тих, хто небесним даром віри прийняли католицьку правду, аж ніяк не є такою ж, як у тих, хто, керований думкою людей, дотримується фальшивої релігії» (Догматична Конституція Dei Filius, ч. 3).
Той самий Собор вчить: «Католицька Церква дотримувалась і дотримується такого: існує подвійний порядок знань, що відрізняється не лише щодо джерела, але і щодо його об’єкта. Щодо джерела, то ми знаємо на одному рівні з природного розуму, на іншому – за Божественною вірою. Що стосується об’єкта, окрім тих речей, до яких може дійти природний розум, для нашої віри пропонуються певні таємниці, приховані в Богові, які, якщо вони не будуть виявлені Божественно, недоступні до пізнання» (Догматична Конституція Dei Filius, гл. 4).
Заявляти, що мусульмани разом з нами поклоняються одному Богові («nobiscum Deum adorant»), як це зробив Другий Ватиканський Собор у Lumen Gentium №. 16, є теологічно дуже неоднозначним твердженням. Те, що ми, католики, поклоняємося єдиному з мусульманами Богові – неправда. Ми не поклоняємся з ними. В акті поклоніння ми завжди адоруємо Святу Трійцю, тобто ми не просто поклоняємся «одному Богу», а радше Пресвятій Трійці, свідомо – Отцеві, Синові і Святому Духові. Іслам відкидає Святу Трійцю. Коли мусульмани поклоняються, вони не поклоняються на надприродному рівні віри. Навіть наш акт поклоніння кардинально відрізняється. Це суттєво інше. Саме тому, що ми звертаємося до Бога й почитаємо Його як діти, які походять із невимовної гідності Божественного усиновлення, й робимо це з надприродною вірою. Однак у мусульман немає надприродної віри. Вони мають лише природне знання про Бога. Коран – це не Боже об’явлення, а своєрідне протиоб’явлення Бога, тому що Коран прямо заперечує Божественне об’явлення Воплочення, вічну Божественність Сина Божого, відкупительну жертву Христа на Хресті й тому заперечує правду про Бога, Святу Трійцю. Звичайно, коли людина щиро почитає Бога-Творця – як це робить більшість простих мусульманських людей – вони почитають Бога природним поклонінням, заснованим на природних знаннях Бога-Твор- ця. Кожен нехристиянин, кожна нехрещена людина, включаючи мусульманина, може почитати Бога на рівні природних знань про існування Бога. Вони почитають у природному акті поклоніння того самого Бога, якого ми почитаємо у надприродному акті і з надприродною вірою у Святу Трійцю. Але це два по суті різні способом почитання: один – акт природного пізнання, а другий – акт надприродної віри. Акти поклоніння й акти пізнання, на яких вони ґрунтуються, істотно відрізняються, хоча предмет є однаковим тим, що це той самий Бог. Можливо, можна було б сформулювати так: «Мусульмани почитають Бога в акті природного поклоніння і, таким чином, істотно відрізняються від того, що робимо ми, католики, оскільки ми обожнюємо Бога завжди з надприродною вірою».
Суб’єктивний акт поклоніння мусульман також відрізняється тим, що їхнє розуміння Бога відрізняється від нашого. Слід мати на увазі той факт, що мусульмани, приймаючи твердження про Бога, які не мають Божественного походження, ризикують запропонувати помилкові знання та помилкове поклоніння Богові навіть на природному рівні.
Документ в Абу-Дабі говорить про «основу нашої спільної віри в Бога». Однак послідовники ісламу вважають Бога віддаленим, позбавленим особистого взаємозв’язку, і це дуже хибна ідея про Бога. Значна частина мусульман має спотворений і викривлений образ Бога як Того, хто не може особисто спілкуватися з нами і якого ми не можемо по-справжньому й особисто любити як нашого Батька і нашого Відкупителя.
Слід також враховувати той факт, що мусульманське зачаття Ісуса – це відмова від християн- ської ідеї: бо Коран заявляє, що Бог не може мати Сина, і тому вони відкидають Воплочення, навіть якщо приймають факт Його народження від Діви. Тому неточно співставляти їх шанування Ісуса з нашим поклонінням Йому як Воплоченому Богові й Відкупителеві людства; і їхнє пошанування Марії – це не те саме, що наше шанування її як Матері Божої. Отже, ми не можемо навчитися від них, як правильно ставитись до Ісуса чи Марії. Крім того, їхнє розуміння життя для Бога не є таким, як наше, бо Ісус навчав, що Бог – наш Отець, і ми живемо для Нього, аби примножувати нашу любов до Нього і бути щасливим з Ним назавжди. Натомість їхня концепція життя для Бога – це життя раба, щоб служити могутньому Учителю. Нарешті, мусульманська концепція милосердя відрізняється від християнської концепції милосердя, бо ми милосердні, як Бог-Отець був милосердний до нас, пославши Свого Сина померти за нас, коли ми були ще Його ворогами. Мусульмани ж заперечують це.
Згідно з тезами Сури (9:29), мусульмани повинні «боротися з тими, хто не вірить в Аллаха чи в Останній День і не вважає протиправним те, що Аллах та Його Посланець зробили протизаконним, і які не приймають релігію істини від тих, яким було дано Писання – поки вони не віддадуть данини охоче, поки вони не будуть смиренні».
Не можна погодитися з тезою про те, що правильне читання Корану протистоїть будь-якій формі насильства. По-перше, це неправда, заснована на простому читанні Корану. Пізніші сури Корану проповідують дуже жорстоке ставлення до немусульман і закликають до окупації немусульманських країн насильством. Навіть у наші дні багато мусульман добре розуміють, що це легітимний метод читання Корану. Крім того, більшість мусульман погоджуються з тим, що пізніші (більш жорстокі) сури мають більше авторитету. Зазвичай мусульмани розуміють Коран буквально, оскільки в них немає духовної чи алегоричної екзегези. Можливо, якісь виняткові особи, якісь добрі ісламські вчені зроблять це, але вони не представляють іслам як такий. Вони не мають найвищого авторитету.
З теологічної точки зору, таким чином, вводить в оману й заплутує те, що Римський Понтифік підписав спільний документ з ісламською релігійною владою, використовуючи терміни «Бог», «Віра», «плюралізм і різноманітність релігій» та «братерство». Попри те, що ці терміни мають суттєво різні значення в навчанні Корану та Божественному Об’явленні Господа Нашого Ісуса Христа. Крім того, потрібно пам’ятати про те, що мусульмани не мають авторитетного проводу, щоб вирішувати суперечки з універсальною владою. Вони не мають учительського уряду, який би мав повноваження представляти іслам як такий, і в ісламі немає центральної влади, щоб вирішувати доктринальні питання для всіх мусульман.
Єдине стабільне всезагальне братерство – це братерство в Христі. Тільки в Ісусі Христі та Святому Дусі, якого Він послав, люди можуть по-справжньому бути дітьми Божими і по-справжньому сказати Богові «Отець» і, отже, по-справжньому бути братами: «Бо всі, якими керує Дух Божий, є синами Божими. Ви отримали Духа усиновлення як сини, за якими ми кличемо: «Авва! Отче! Сам цей Дух свідчить разом із нашим духом, що ми – діти Божі; а коли діти, то й спадкоємці ж Божі – співспадкоємці Христа» (Рм. 8, 14–17).
Єдиний справжній і стабільний мир – це мир Христовий. Майже 100 років тому Папа Пій XI категорично увиразнив те, чого навчали Ісус Христос, наш Божественний Учитель і Відкупитель, а також постійний Учительський Уряд Церкви впродовж віків. За цими критеріями в його енцикліці – мовби нині! – проведено аналіз Документа Абу- Дабі:
«Нам не потрібен мир, який буде полягати лише у вчинках зовнішньої чи формальної ввічливості, але мир, який проникне в душі людей і який об’єднає, зцілить і знову відкриє їхні серця до тієї взаємної прихильності, яка народжується братською любов’ю. Мир Христовий – це єдиний мир, який відповідає цьому опису: «нехай панує в серцях ваших мир Христовий» (Кл. 3, 15). Неможливий інший мир, ніж той, який Христос дав Своїм учням (Йо. 14, 27), оскільки Він є Богом, Він «бачить серце» (1 Цар. 16, 7), і в наших серцях встановлено Царство Його. Знову ж таки, Ісус Христос цілком має рацію, коли називає цей душевний мир своїм, бо Він був першим, хто сказав людям: «всі ви брати» (Мт. 23, 8). Він дав так само й нам, запечатуючи кров’ю власного життя, закон братньої любові, взаємної терпеливості – «Це Моя заповідь, щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас» (Йо. 15,12). «Несіть тягар один одного; і так ви будете виконувати закон Христовий (Гал. 6, 2)» (Енцикліка Ubi arcano Dei Consilio, 33).
«Справжній мир, мир Христовий, неможливий, якщо ми не бажаємо й не готові прийняти основні принципи християнства, якщо не будемо дотримуватися вчень і не будемо підкорятися закону Христа як у громадському, так і в приватному житті» (Там само, 47).
«Відновлюючи Христове царство, ми будемо найбільш ефективно працювати над досягненням міцного світового миру» (Там само, 49).
«Тільки в цьому Царстві Христовому ми можемо знайти ту справжню людську рівність, якою всі люди облагороднюються, бо кожен ушляхетнюється дорогоцінною кров’ю Христа» (Там само, 58)
