Як любити Ісуса Христа

  Ісус заслуговує на те, щоб ми любили Його у відповідь на любов, яку виявив нам своїми страстями і смертю.

1. Бог полюбив нас спокон­віку

Вершиною нашої святості і до­сконалості є любов до Ісуса Хри­ста, нашого Бога, нашого най­вищого Добра і Спасителя. А хто любить Мене, – сказав Ісус, – того полюбить мій Отець предвічний: «Отець бо й сам любить вас, бо ви мене полюбили» (Ів. 16, 27). (У да­ному перекладі використано цита­ти Святого Письма: Святе Письмо Старого і Нового Завіту, Рим 1991).

«Деякі, – твердить св. Фран­циск Салезій, – досконалістю вва­жають строгість життя, інші – мо­литву або часте прийняття Святих Тайн, ще інші – милостиню; але всі вони помиляються: досконалість полягає у любові до Бога всім сер­цем». А св. апостол Павло пише: «А над усе будьте в любові, що є зв’язок досконалості» (Кол. З, 14). Любов єднає і зберігає всі чесноти, вдосконалюючи людину. Тому св. Августин сказав: «Люби і роби, що хочеш» (Коли св. Альфонс пише про св. Августина, має на увазі св. Августина, єпископа Іппони; св. Тома це св. Тома Аквінський, св. Тереза це св. Тереза з Авіля, а св. Бернард це св. Бернард з Клерво), бо люблячу Бога людину сама лю­бов повчає, що робити, щоб не об­разити Бога і робити тільки те, що Йому миле.

Чи ж Бог не заслуговує на всю нашу любов? Бо Він полюбив нас споконвіку. «Я полюбив тебе від­вічною любов’ю, тим і зберіг для тебе мою ласку» (Єр. 31, 3). «Лю­дино, – неначе промовляє до нас Господь, – зверни увагу, що це Я перший полюбив тебе. Ще не було тебе на світі, навіть світ ще не існував, а Я вже любив тебе. І відколи, якщо так можна сказати, Я є Богом, відколи полюбив Са­мого Себе, полюбив також тебе». Св. мучениця Агнеса мала рацію, коли на пропозицію одного юнака одружитися відповіла: «Інший на­речений випередив тебе в любові до мене. Бог мій перший полюбив мене, Він полюбив мене споконві­ку. Тому не можу нікого іншого лю­бити, окрім Нього».

    2. Божі дари як знаки Його любові

   Людина дозволяє іншим здобу­ти себе дарами... Бог використав це, щоб придбати нас для себе: «Я притягав їх людяними мотузка­ми – поворозами (поворози – узи, тісний, нерозривний зв’язок) лю­бови» (Ос. 11, 4). Які ж це дари, які Бог дав людині? Найперше, створив нас на Свій образ і подо­бу, обдаровуючи дарами пам’яті, розуму і волі, потім зробив для нас небо і землю, зорі, планети, моря, ріки, джерела, гори, долини, цінні метали і різні роди звірів. Все це зробив для того, щоб служило лю­дині і щоб людина полюбила Його з вдячності за ці дари. «Мій Госпо­ди, – вигукує св. Августин, – небо і земля говорять мені про Тебе! Все заохочує мене, щоб я любив Тебе, бо все це зробив Ти з любові до мене». Опат Ранке, засновник тра­пістів, коли споглядав зі своєї келії вершини гір, струмки джерел, політ птахів, квітування рослин, зорі на небі, тоді відчував, як кожне з цих творінь розпалює у ньому любов до Бога, який створив це все з любові до нього. Так само св. Марія Маг­далина Паційська, тримаючи у руці гарну квітку, відчувала, як вона розпалює в її серці любов до Бога, і при цьому говорила: «Бог від віч­ності запланував створення цієї квітки з любові до мене». Ця квіт­ка ставала для неї неначе стрілою любові, що солодко ранила її і ще більше єднала з Богом. Св. Тереза натомість, подивляючи красу при­роди, пригадувала свою невдяч­ність Творцеві, який усе це створив для того, щоб вона любила Його.

Розповідь про одного побожно­го пустельника теж говорить нам про знаки Божої любові. Коли той пустельник проходив селами і по­лями, то всі трави і квіти, що зу­стрічалися на шляху, картали його за невдячність Богові. Тоді він бив їх палицею і кричав: «Замовкніть вже, замовкніть, називаєте мене невдячним, кажете, що Бог ство­рив вас з любові до мене, а я Його не люблю!... Добре, вже зрозумів вас, прошу замовкніть, не доко­ряйте мені більше!».

Та Бог не лише подарував нам усю красу природи. Він захотів, щоб ми полюбили Його, тому по­жертвував нам Себе Самого. «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. З, 16). Коли через гріх ми померли і втратили Божу ласку, наш предвічний Отець з великої любові, – як пише апо­стол Павло, – послав Свого улюб- леного Сина, щоб надолужив за наші гріхи і повернув нас до жит­тя, яке у нас відібрав гріх: «Та Бог, багатий милосердям, з-за великої своєї любови, якою полюбив нас, мертвих нашими гріхами, оживив нас разом з Христом» (Еф. 2, 4–5). Жертвував нам Свого Сина, бо, ба­жаючи нам простити, не зважав на Нього, а разом з Ним обдарував нас всяким добром: своєю ласкою і любов’ю і навіть небом, бо всі ці дари, звичайно, менші від дару Сина. «Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас, – як же разом із ним не подарує нам усього? « (Рм. 8, 32).

3. Страсті і смерть Христа – найвищий акт любові

Син Божий з любові до нас увесь жертвувався нам: «Ходіть у любові, за прикладом Христа, що полюбив вас і видав себе за вас» (Еф. 5, 2). Щоб викупити нас від вічної смерті і щоб віднайти нам Божу ласку і втрачений рай, «Сло­во стало тілом» (Ів. 1, 14). Господь світу позбавив Себе всього, «при­йнявши вигляд слуги, ставши по­дібним до людини» (Флп. 2, 7).

Та найбільше гідне подиву і не­збагненне те, що Господь міг спа­сти нас без смерті та болю, проте вибрав для себе життя, сповнене страждання і зневаги, жорстоку і ганебну смерть – смерть хресну на шибениці, що призначена для зло­чинців, «Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж – хресної» (Флп. 2, 8). Бог вибрав саме смерть на хресті, щоб засвід­чити нам свою любов: «Полюбив вас і видав себе за вас» (Еф. 5, 2).

Великий апостол Христової лю­бові, св. Павло, пише: «Бо любов Христа спонукує в нас цю дум­ку: Коли один умер за всіх, то всі вмерли» (ІІ Кор. 5, 14). Апостол підкреслює не стільки страждання Ісуса Христа, скільки любов, яку нам об’явив у терпінні за нас, а це зобов’язує і змушує любити Його.

Послухаймо, як св. Франциск Салезій пояснює цей уривок з ли­стів св. Павла: «Чи ж усвідомлю­ємо, що Ісус, правдивий Бог, по­любив нас настільки сильно, що прийняв за нас смерть і то смерть хресну? Хіба це не породжує в на­шому серці відчуття, що під дивним тиском видобувається любов із на­ших сердець – любов тим сильні­шу, чим більше гідна любові?» І ще додає: «Ах, чому ж не йдемо за Ісусом розп’ятим, щоб померти на хресті разом з Тим, який саме так захотів померти з любові до нас? Ми повинні кликати: «Знайду Його і ніколи не покину, помру разом з Ним і згорю у полум’ї Його любові. Тоді той самий вогонь поглине як Бога – Творця, так і Його нужден­не створіння. Мій Ісус віддається мені увесь, і я весь жертвую себе Йому. Буду жити і вмирати на його грудях: ані смерть, ані життя не відлучать мене від Нього. Відвіч­на любове, моя душа шукає Тебе і вибирає Тебе навіки. Прийди, Духу Святий, і запали наші серця Тво­єю любов’ю! Любити або померти! Померти для кожної іншої любові, щоб жити тільки для любові Ісуса! Спасителю наших душ, вчини, щоб ми співали протягом віків: «Нехай живе Ісус! Нехай живе Ісус, бо Його люблю!».

Любов Ісуса Христа до людей була така велика, що з тугою очі­кував Він години своєї смерті, щоб у ній міг виявити людям свою лю­бов: «Хрещення маю я прийняти і як мені важко, докіль воно не здійс­ниться» (Лк. 12, 50). Тому св. Іван так описує ніч, під час якої поча­лися Страсті Ісуса: «Ісус, знаючи, що вибила його година переходу з цього світу до Отця, полюбивши своїх, що були у світі, полюбив їх до кінця» (Ів. 13, 1). Відкупитель назвав цю годину своєю годиною, бо момент смерті був для Нього ча­сом бажаним. Вмираючи на хресті, знесилений повністю страждан­ням, хотів залишити людям доказ своєї любові.

Що могло спонукати Бога до смерті на шибениці між двома роз­бійниками, у великому приниженні Божої величі. «Тільки любов, яка не дбає про власну гідність!» – по­відає св. Бернард. Так, коли хтось закоханий, і хоче виявити свою любов, не стільки дбає про власну гідність, як про вигоду улюбленої. Слушно кликав св. Франциск з Па­улі, коли дивився на Розп’ятого: «О любове, о любове, о любове!» Також усі ми, вдивляючись в Ісуса на хресті, повинні вигукнути, роз­палені любов’ю: «О любове, о лю­бове, о любове!»

Коли б віра нас у цьому не за­певнювала, хто ж зміг би будь-ко­ли повірити, що Бог всемогутній, найщасливіший, Господь усього, виявив людині таку любов, яка привела Його – якщо так можна сказати – аж до втрати розуму? «Ми побачили саму мудрість, тобто Предвічне Слово, «збожеволілим» з надмірної любові до людей!» Саме так говорив Лаврентій Юсти­ніан. Так само вигукнула св. Марія Магдалина Паційська, коли одно­го дня, перебуваючи в духовному піднесенні, взяла в руки дерев’яне зображення Розп’ятого: «Так, мій Ісусе, Ти божевільний з любові. Говорю це і завжди буду повторю­вати: «Ти, Мій Ісусе, божевільний з любові». Це не божевілля, – як твердить св. Діонісій Ареопагіт, – а природній наслідок Божої любові, яка каже тому, хто любить підня­тися над самим собою, щоб жер­твувати себе повністю тому, кого любить.

Ах, коли б люди, дивлячись на Розп’ятого, захотіли роздумувати над любов’ю, яку плекав Він до кожного з нас! Св. Франциск Са­лезій говорив: «Якою любов’ю за­палали б ми, коли б ми побачили її полум’я в лоні Відкупителя?! Що ж це за щастя – могти горіти тим самим вогнем, котрим горить наш Бог! Що ж це за радість – бути з’єд­наним з Богом ланцюгом любові!» Св. Бонавентура говорив про рани Христа, що вони ранять найтвер­діші серця і розпалюють душі най­більш байдужі. Скільки ж любов­них стріл виходить з тих ран, які цілять у найтвердіші серця! Яке ж полум’я добувається з палаючого Серця Ісуса Христа, розпалюючи найхолодніших! Скільки з проби­того боку добувається ланцюгів, що зв’язують душі незламні та бун­тівні!

4. Христос більше любив, ніж терпів

Іван Авільський не переста­вав говорити про любов Христа у своїх проповідях і в одному із сво­їх трактатів «Про любов Бога до людей» засвідчив свої гарячі по­чуття до Бога, які – з уваги на їх виняткову красу – я дозволив собі тут зацитувати: «Мій Відкупителю, ти полюбив так людину, що якщо хтось пізнає і розважить цю любов, не може Тебе не любити, бо твоя любов насильно здобуває серця, як це висловлює апостол: «Любов до Христа спонукує нас. «Джере­лом любові Ісуса до людей є Його любов до Отця. Тому під час Тайної Вечері сказав до апостолів: «Але щоб світ знав, що я Отця люблю, то так, як Отець мені заповідав, я і чиню. Уставайте ж, ідімо звідси!» (Ів. 14, 31). Але куди? Щоб помер­ти за людей на хресті.

Жодний розум не змо­же збагнути, як горить той вогонь любові у Серці Христа (...). Коли б Йому наказано понести смерть не один раз, але тисячу разів, і на це вистарчи­ло б Йому любові. І коли б те, що мусів витерпіти за всіх людей, необхідно було для спасіння однієї людини, зробив би те саме для кожного, що зробив для всіх. Хоч висів на хре­сті три години, якщо б це було потрібно, вистарчило б Йому любові залишитись там аж до судного дня.

Любов Христа була більшою, ніж Його тер­піння! О любове Божа, ти набагато більша, ніж нам здається! Зовнішньо вида­єшся великою, бо численні рани і синці про Тебе свід­чать, але не показують вони всієї Твоєї величі. Лише у глибині Твого сер­ця схована її велич. Рани – це тільки краплина, що випливає з безмежного моря любові.

Найбільшим проявом любові є пожертвування свого життя за друзів. Але і цього недостатньо Ісусові.

Саме така любов Бога спону­кає до божевілля добрих людей і глибоко дивує. Вона народжує бажання внутрішнього згорання і мучеництва, дозволяє відчути ра­дість у стражданні, навіть на роз­жарених ґратах робить так, що ходять по розжареному вугіллі, як по трояндах; вона є джерелом туги за стражданнями, що терпи­мо заради Бога, джерелом радості від того, чого світ боїться, а також – закликає прийняти те, чим світ гидує. Св. Амвросій говорить, що для душі, яка повінчалася з Ісусом Христом на хресті, найбільш слав­ним є носити знак Розп’ятого.

Як Тобі відплачу, мій Ісусе, за твою любов? Справедливо, щоб за Його кров заплатити своєю влас­ною кров’ю. О коли б і я міг поба­чити себе позначеним тією кров’ю і прибитим до хреста! Святий хре­сте, прийми на себе також мене! Стань ширшим, терновий вінець, щоб і я міг помістити в тобі мою голову! О цвяхи, залишіть невинні руки мого Господа, а простроміть моє серце! Ти, мій Ісусе, помер, – пригадує мені св. Павло, – щоб панувати над живими і мертвими; але не через кару, а через любов: «На це бо Христос умер і воскрес, щоб і над мертвими, і над живими панувати» (Рм. 14, 9).

О мій Ісусе, Спасителю сер­дець, сила твоєї любові зламала також найтвердіші серця! Ти за­палив увесь світ твоєю любов’ю. О Господи, повний мудрості, на­пій моє серце твоїм вином, спалюй твоїм вогнем, рани стрілами твоєї любові! Твій хрест є неначе стрі­лою, що ранить моє серце. Нехай увесь світ дізнається, що і я маю зранене серце! Любове найсолод­ша, що Ти зробила? Прийшов, щоб мене лікувати, а поранив, Ісусе, мене? Прийшов, щоб навчити мене жити, а зробив мене божевільним? О святе божевілля, хочу щоб я ні­коли без Тебе не вмів жити! Го­споди, коли дивлюся на хрест, все спонукує мене до любові: дерево, постава, рани твого Тіла, а насам­перед – твоя любов: вона спонукує мене до любові і бажання, щоб вже ніколи про Тебе не забув».

5. Способи, що ведуть до до­сконалої любові Христа

Щоб осягнути досконалу любов до Христа, потрібно також визна­чити відповідні засоби.

Ось способи, про котрі навчає св. Тома Аквінський:

Постійно пам’ятати про Божі дари як загальні, так і особисті.

Роздумувати про безмежну до­броту Бога, який завжди готовий засвідчити нам добро, і який завж­ди любить нас і очікує на нашу лю­бов.

Пильно уникати найменшої на­годи спричинити Йому прикрість.

Зректися всіх благ цієї землі: багатств, почестей і приємностей.

Отець Таулер додає, що ефек­тивною дорогою, яка веде до до­сконалої любові Ісуса Христа, є роздуми над Його святими Стра­стями.

Набожність до Страстей Го­сподніх є найкориснішою, найніж­нішою і найдорожчою Богові серед багатьох інших набожностей. Вона наповнює нас довір’ям і розпалює серця. Де ж отримаємо більше благ, якщо не у Страстях Ісуса? Звідки черпаємо надію на прощен­ня, силу проти спокус, певність, що здобудемо рай? Звідки стіль­ки світла про правди Божі, стіль­ки любовних закликів, звідки такі численні стимули до зміни життя і прагнення пожертвувати себе Бо­гові; звідки те все, якщо не зі Стра­стей Ісуса Христа? Слушно апостол Павло називав проклятим того, хто не любив Ісуса: «Як хтось не лю­бить Господа, анатема на нього» (І Кор. 16, 22).

Тому, хто хоче удосконалюва­ти свою любов до Бога, св. Бона­вентура радить щоденні роздуми над Страстями Ісуса. А св. Авгус­тин твердив, що більше ваги має одна сльоза, пролита на згадку про Страсті Господні, ніж тижне­вий піст на хлібі й воді. Ось чому святі присвячували стільки часу роздумам над Страстями Ісуса Христа. Завдяки цьому, св. Фран­циск Асизький став ангелом лю­бові. Одного дня, коли приятель побачив його у сльозах, запитав, чому плаче, тоді той відповів: «Оп­лакую біль і ганьбу мого Господа, але тим, що мене найбільше спо­нукує до сліз, є те, що люди, для яких Він стільки витерпів, забули про Нього». І кажучи це, заплакав ще сильніше, що викликало сльози у приятеля. Коли цей святий чув бекання ягняти або щось, що на­гадувало йому терплячого Ісуса, відразу заливався сльозами. Коли одного разу був хворий і співбрат порадив йому прочитати побожну книжку, той відповів так: «Моєю єдиною Книгою є розп’ятий Ісус». Тому дуже заохочував своїх братів до постійних роздумів над Страстя­ми Ісуса Христа.

Можемо це підсумувати, циту­ючи слова Тієпольо: «Хто не по­любить Бога, вдивляючись в Ісуса померлого на хресті, не полюбить Його ніколи».

Молитва

О предвічне Слово, Ти прожив тридцять три роки у праці, віддав власну кров і життя для спасіння людей – нічого не шкодував, щоб здобути їхню любов! Чому є ще люди, які це знають і не люблять Тебе! О Боже, на жаль, серед тих невдячних є також і я! Тепер я усвідомлюю кривду, яку заподіяв Тобі... Змилуйся наді мною, о мій Ісусе! Жертвую Тобі моє невдячне серце; невдячне, але сокрушене. О мій Відкупителю, шкодую пере­дусім за те, що погордив Тобою. Упокорююся перед Тобою і люблю Тебе усією душею.

Душе моя, люби Бога, котрий дозволив зв’язати себе для тебе, як винуватець, бичувати, як не­вільник; люби того Бога, котрий для тебе став висміяним царем і вкінці для тебе помер на хресті, як злочинець.

Так, мій Спасителю, мій Боже, люблю Тебе, люблю Тебе. Прига­дуй мені завжди, скільки Ти витер­пів заради мене, щоб я вже ніколи більше не перестав Тебе любити.

Мотузки, що зв’язали Ісуса, зв’яжіть мене з Ним, терня, що коронували Його, заподійте мені рану любові, цвяхи, якими був прибитий, прибийте також мене до Його хреста, щоб жив і помирав, з’єднаний з Ним.

О Крове Ісуса, напоюй мене Твоєю святою любов’ю. О смерте Ісуса, допоможи мені зректися вся­кого земного прив’язання. Пробиті стопи мого Господа, обіймаю вас і благаю: звільніть мене від пекла, на яке заслуговую.

Мій Ісусе, в пеклі не міг би Тебе вже більше любити, а я все-таки хочу Тебе любити. Любий мій Спа­сителю, спаси мене, з’єднай мене з Собою і не дозволь мені загинути.

Маріє, Мати мого Спасителя, Прибіжище грішників, допоможи грішникові, що хоче любити Бога і Тобі довіряється. Допоможи мені через твою любов до Ісуса Христа! Амінь.

Св. Альфонс Ліґуорі

із книжки «Як любити Ісуса»