Бог довготерпеливий і многомилостивий

Проповідь виголосив о. Василь Ковпак у неділю Самарянки (30 травня)

 

Сьогодні, дорогі браття і се­стри, святкуємо неділю Самарянки й водночас, сьогодні (30 травня) завершуємо маївку.

Одного разу, коли апостоли йшли через Самарію, місцеві меш- канці не сприйняли їх, навіть бун­тувалися, кричали і прогнали… То- ді Яків та Йоан сказали до Ісуса Христа: «Господи, якщо ти хочеш, то ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив тих людей, як свого часу вчинив Ілля». Це ж не приєм­но, коли тебе не приймають, коли тобою погорджують, зневажають, коли кажуть іти геть з їхньої землі. Апостоли обурилися, коли самаря­ни сказали Ісусові й учням: «Ідіть геть з наших міст!» Що ж Христос відповів на обурення двох апосто­лів – Якова та Йоана? Христос від­повів їм дуже суворо, дорогі браття і сестри, навіть докорив: «Ви не знаєте, якого ви духу, бо Син Люд­ський прийшов не губити людські душі, а їх спасати».

Якими були стосунки євреїв і самарян? Коли юдеї втратили свою державу, коли була зруйнована Єрусалимська святиня, то Ізраїль (Юдея) був виселений, проте на території Самарії частина людей залишилася. Прийшов час, коли юдеям було дозволено поверта­тися на свої землі. Самаряни були проти того, щоб юдеї поверталися знову і відбудували святиню. Хоч опісля, коли самаряни побачили, що юдеї відбудовують святиню, храм Єрусалимський, то захотіли давати свої жертви на її будівниц­тво, але євреї відповіли рішуче: «Жертва мусить бути чиста і від юдеїв, а не від тих, які змішали­ся з поганськими народами». Тоді самаряни побудували собі храм на горі Гаразин і там поклонялися, там приносили жертву і по сьогод­нішній день самаряни приносять жертву, пасхальне ягнятко, на цій горі, хоч храму вже немає. Сьогод­ні самарян дуже мало, це нація, яка практично вимирає, їх залишилося біля 1000 осіб, але вони є. Євреї з Галилеї, йдучи на прощу до Юдеї, до Єрусалимської святині, на свя­то Пасхи чи П’ятидесятниці, йшли через Самарію, оскільки це була найкоротша дорога. Самаряни не­навиділи юдеїв (жидів), а жиди ненавиділи самарян, тому коли паломники йшли до Єрусалиму, на них часто нападали самаряни, гра­бували, обкрадали. Ворожнеча між двома народами була дуже вели­кою, між ними панувала ненависть. Коли одного разу Ісус Христос пе­реходив Самарію з апостолами, са­маряни сказали їм, щоб ішли геть, прогнавши їх зі своїх міст. Завзяті апостоли Яків та Йоан хотіли пока­зали свою ревність, бо як ті люди могли вигнати Ісуса, як могли ска­зати йти геть. Вони збунтувались і були готові просити Бога, щоб небо відкрилось, вогонь зійшов і спалив самарян. Здається, що Христос мав би похвалити їх, адже апостоли стали в Його обороні. Ні, Христос докорив їм суворо: «Ви не знаєте, якого ви духу. Ваш дух – не помста і ненависть, злоба і черствість, дух Божий – інший дух. І знову ста­вимо питання, а який той Дух Бо­жий, який? Повертаючись з Юдеї до Галилеї, Христос стомився і зу­пинився біля криниці. Ту криницю колись викопав Яків, і цю частину землі він дав своєму улюбленому синові Йосипові. Це містечко нази­вається Сихар. Апостоли сказали до Ісуса: «Господи, Ти відпочинь тут біля студні, а ми підемо в мі­сто і купимо якихось харчів, щоби щось перекусити». Полудень, сон­це, спека... Сюди приходить жінка, щоб набрати води. Так, це була робота жінок, але вони ходили по воду зранку, коли ще не було та­кої жари, або ввечері. Перше, що насторожує, браття і сестри, чому та жінка прийшла по воду в обідню пору, коли кожен сидить у хаті, на­віть на полі не працюють? А тому, що її всі знали, хто вона, її життя. Вона ховалася від людських очей. Вона вибирала такий момент, щоби з ніким не зустрітися. Чому? Бо її вважали великою грішницею, жила вже зі шостим чоловіком. Кожна порядна жінка її цуралася, обходила її... Вона це розуміла, розуміла, що зле робить у своєму житті, розуміла, що блудно живе. Мабуть, на кожного чергового чо­ловіка, який приходив до неї, по­кладала надію, що вже саме з ним заживе щасливо. Ось той ніби не пияк, ніби щось починає робити, допомагати, але знов обрив – і то вже шостий чоловік. Тяжко судити і не маємо права судити, бо Хри­стос не осудив її, та й хто ми такі, щоб судити. Але Христос хоче нам показати щось інше… Та й ми ма­ємо таких синів, що набрали бор­гів, вдень сидять у хаті, вночі ви­ходять; оминають, бояться людей, соромно подивитися їм в очі. Таких і нині є багато. Часто людина зійде з дороги і котиться-котиться, і ні­хто не може її зупинити. Це було не тільки тоді, це є й сьогодні в наших родинах і з нашим дітьми. Тому Христос дає нам інший при­клад, не для того, щоби осудити, а для того, як ми маємо себе поводи­ти з такими людьми. Ми чуємо цей діалог жінки й Ісуса. Чи Христос не знав, що вона велика грішниця? Знав. Чи Христос не знав її життя? Знав. Але подивімося, який ніжний і делікатний цей діалог, обпертий на лагідності і милосердю. Як Бог виявляє свою любов і милосердя до бідної душі, яка заблудилася, яка впала, якій і так не миле жит­тя і на душі дуже важко. Скільки тепла у погляді Ісуса, скільки спів­чуття до тієї жінки, яка ховає свої очі перед людьми, яка не хоче ні з ким зустрічатися. Тому, дорогі мої, це дуже важливий момент, дуже важливий. Христос не робить на­силля, Він не погрожує жінці, Хри­стос не робить тиску, не залякує, що вона буде горіти в пеклі, що вона проклята. Ні, Ісус цього не робить. Це дуже важливо. І ми не маємо права таких речей робити. Бо часто робимо їх, дуже часто ви­користовуємо свій авторитет, на­віть священика. Пригадується ос­танній приклад, коли повернувся «блудний син», а до нього кажуть: «Екскомуніка», йди геть звідси». Думаю, хто читав, знаєте, про що йдеться. Це боляче. Можемо оці­нювати це по-різному, але завжди треба чинити у світлі Євангелія, у світлі Христа, ставлячи собі пи­тання, а як би Христос вчинив? Ми часто дуже гострі у своїх суджен­нях, відсилаємо людей на дно пе­кла, а Христос пролив за них свою кров і терпіло Ісусове тіло, Ісусова душа терпіла за бідних грішників. Христос завжди дає шанс і можли­вість для кожного грішника, щоб він навернувся і спас свою душу. Немає гріха, якого Бог би не про­стив; немає ситуації, якої би Гос- подь Бог не вирішив, не визволив в’язня-грішника; немає душевної хвороби, з якої би Христос не оздо­ровив людської душі; немає багна – пропасті, провалля найглибшого, де б не сягнула рука Божого Ми­лосердя і не взяла того грішника у свої обійми, не пригорнула б до свого люблячого серця. Оце пам’я­таймо! Пам’ятаймо, дорогі, про ті речі. Немає в’язниці, з якої Христос не визволив би: в’язня алкоголю чи наркотиків, лицемірства чи коруп­ції, з будь-якої в’язниці Бог завжди визволить свою дитину, якщо ми хочемо і просимо Його. Тому сьо­годні, дорогі мої, бачимо глибину Божого милосердя. Христос каже: «Дай напитися води». Що робить вода? Вода рятує людину від смер­ті. А Христос каже: «Жінко, якби ти знала, з ким ти говориш, ти б по­просила в нього води вічної». Жін­ка не зрозуміла, що Христос гово­рить про духовну воду, яка рятує душу від вічної смерті. від загибелі, так як вода рятує тіло. А тією водою є ласка Божа, це Слово Боже, це Святі Таїнства, які установив Ісус Христос для кожного грішника, для кожного із нас. Ми бачимо оту де­лікатність. Так, ми всі знервовані, і я в тому числі, все нас дратує: сьогодні дратує поведінка моло­дого покоління, дітей, дратує нас, як вони спілкуються, як говорять, як ходять – все нас дратує, дорогі браття і сестри. Дратує та молода невістка чи зять, який прийшов до сім’ї і не хоче робити так, як ви хо­чете, і ми бунтуємося, нарікаємо, осуджуємо і обмовляємо. Христос так не поводився, Він мав терпе­ливість і з любов’ю ставився до душі, яка і так була зранена і тяж­ко терпіла. Чи ми вміємо жертвува­ти собою, своїми емоціями, слова­ми, тихістю і смиренністю? Чи ми запальні, крикливі, готові втопити того, хто не так думає, як я, готові знищити, бо він мій супротивник? Це не правильно, дорогі браття і сестри.

Коли Христос сказав жінці, щоб вона привела свого чоловіка, щоб з ним продовжити розмову, вона відповіла, що нема в неї чоловіка (хоч жила із шостим). «Добре ти сказала», – каже Ісус. Вона відчу­ла своїм серцем і спитала: «Ми тут покланяємося, маємо храм. Юдеї мають там храм, а де правда?» Отже, це не була засліплена жінка, вона вже втомилася від шукання правди, можливо, і втратила віру. Не знала, де ж та правда і кому ві­рити. Христос каже: «Жінко, Бог – це Дух Святий і Йому треба покла­нятися в любові і в правді». Вона щось розуміє і каже: «Ми також ві­римо, що має прийти Месія». Каже Ісус: «Це я є». І жінка від великого зачудування побігла, щоб розказа­ти своїм сусідам, знайомим, що до них прийшов Месія. «Я з ним гово­рила, він сказав мені всю правду, він пророк». Уявіть собі те Боже милосердя. Хто з жінок перший дізнався про воскресіння Божого Сина? Блудниця Марія Магдали­на. Вона перша після Матері Божої удостоїлася великої ласки – поба­чити воскреслого Спасителя і свід­чити про Його воскресіння. Вона навіть добралась до Риму і стала перед імператором. Хто в Самарії голосить, що Месія прийшов, хто удостоївся тієї великої честі? Жінка блудниця, яка мала п’ять чолові­ків, а з шостим жила. Що Христос хоче нам показати, дорогі браття і сестри? А хоче показати, яка до­рога для Нього є кожна душа. Він помер за кожну людину і бореться за кожну душу. Христос не сор­тує людей на білих і чорних, але дає можливість кожному. А в роз­мові про доброго пастиря Він по­казує, як пастир наражає себе на небезпеку, щоб спасти загублену овечку. І нині Ісус кличе мене, як священика, вас, як батьків, братів, сестер: «Не губіть своїх дітей, не зневіряйтеся, не плюйте на нікого, але моліться і рятуйте кожну душу, кожну дитину, зятя чи невістку, чоловіка чи жінку, моліться». Не­навистю будете збирати плоди не­нависті і гніву, а в любові, молитві, в милосердю будете збирати прав­дивий плід навернення…

Ми кажемо, що Бог довготерпеливий і многомилостивий, якщо Господь Бог є таким, то чому я маю мати ненависть і бути жор­стоким, черствим і відсилати інших до пекла. Це не правильно, це не по-християнськи. У ненависті ви збираєте плоди ненависті і злоби, а в любові і милосердю – плоди любові, навернення, рятування людської душі. Та жінка, як пе­редає східна традиція, мала ім’я Світлана в нашій мові. Вона стала вірною християнкою, перебувала в Римі і свого часу (в 66 років) була піддана великим тортурам – з неї живцем зняли шкіру, а її тіло було вкинуте в криницю. Два її сини, Йосія і Віктор, зазнали мученицької смерті. Також і сестри Анастасія, Параскевія, Кіріакія, Фотіда стали мучениками за віру Христову. Ми маємо повірити в Боже милосердя, ми маємо бути сильні, витрива­лі і постійні в молитві, бо молитва може перемінити зле людське сер­це і душу на добру, молитва може врятувати і направити найстрашні­шого грішника. Хочу, щоби ви за­пам’ятали – немає гріха, якого Бог не простить, немає в’язниці най­чорнішої – чи то будинок розпусти, чи наркоманія, чи тюрма, з якої б Господь не вивів душі з темряви до світла, немає найглибшої пропасті, до якої б не дотягнулась рука Бо­жого милосердя. Вірмо в силу Бо­жого милосердя.

Сьогодні, дорогі браття і сестри, закінчуються маївки, я б хотів, щоб любов до Марії ніколи не згасла в наших серця. А в цей місяць май, коли все квітне, бажаю вам, мо­лодим і старшим, щоби завжди в наших серцях квітла віра, надія і любов, щоби вона ніколи не була вдарена морозами – тяжкими грі­хами, а навіть якщо буде вдарена гріхами, щоб Дух Святий її оживив. Як писала про це Іванна Савицька:

Коли природа оживляє,

і сяють сонцем небеса,

Шумить струмок і птах співає,

і все довкола воскреса,

і все довкола воскреса,

Тоді приходить май Марії,

найкращий в році місяць май,

І будяться в серцях надії,

о Мати Божа, помагай.

Провадь нас в мирі і любові,

і сил, здоров’я дітям дай,

Щоб чисті серцем і в обнові

ми зустрічали місяць май.

О Божа Мати Вселаскава,

дітей під свій покров візьми,

Твоєму серцю честь і слава,

хай буде вічно між людьми.

Тож нехай покров Марії буде над нами, над нашим народом, вій­ськом, всіма хворими, немічними. Мати Божа ніколи нас не опустить. Амінь.

Генеральний

настоятель СБССЙ

о. Василь Ковпак