(Спогади о. Володимира Вознюка, СБССЙ)
Слава Ісусу Христу!
Дорогі браття і сестри! Хочу розказати і поділитися з вами переживаннями про початок війни в Україні, яку ми разом з о. Миколою зустріли на Сході нашої країни. Коли підходила моя черга їхати на схід України після о. Степана Рожака, то я відразу сказав генеральному настоятелю нашого Священичого Братства о. Василю Ковпаку, що сам не поїду (маємо на сході України п’ять парафій, зимова пора, одному буде важко обслужити ці парафії, більше того, треба їхати самому за кермом автомобіля, дороги там жахливі, півтори години дороги до парафії, самому служити, а потім переїздити на іншу парафію). Почув про це і погодився поїхати зі мною о. Микола, який родом із тих теренів – з парафії Св. Священномученика Йосафата (с. Богодарове, Харківська область). І після о. Степана, який був там три місяці: листопад, грудень і січень, на лютий місяць поїхав я з о. Миколою. Приїхали ми 1 лютого 2022 року. Прибули ми у м. Барвінкове, Ізюмського району Харківської області. Саме у цей день приблизно ми мали похорон молодої жінки в м. Барвінковому. І так день за днем ми проводили свою священичу працю у мирній на той час Україні. Щоденно відправляли Св. Літургію. І майже кожен день (5 днів на тиждень) ми мали похорони в м. Барвінковому і навколишніх селах Ізюмського району. Трохи, як кажуть, вбувся, освоївся з новим місцем, бо у м. Барвінковому у священичому домі я перший раз після його збудування. Одного дня беру телефон і починаю телефонувати до своїх знайомих священиків, з якими я вчився у семінарії в м. Івано-Франківську.
Найперше я зателефонував до нашого греко-католицького священика в м. Ізюм о. Петра, пароха церкви Св. Юрія. Він розпочав велике будівництво церкви і катехитичного центру. Я його добре знаю ще з 90-их років минулого століття, бо разом із ним навчався у м. Бучачі, а потім у м. Івано-Франківську в Духовній семінарії. Правда, по телефону довго не говорив. Я сказав йому, що перебуваю Барвінковому, буду тут три місяці. Запросив у гості. На що о. Петро відповів: «Я Барвінкове добре знаю, це недалеко від мене. Коли буду їхати, то обов’язково зателефоную». Я кажу: «Приїдеш, потім поговоримо». На наступний день я зв’язався із ще одним знайомим греко-католицьким священиком, якого добре знаю із семінарії, о. Віктором (він служив у м. Краматорську і в с. Петрівка того ж району). І його я також запросив до себе у гості. Він також погодився приїхати, бо м. Барвінкове він добре знав. Але, як кажуть, не судилося нам зустрітися під мирним небом. Бо 24 лютого о 5 годині ранку почалася повномасштабна війна з російською федерацією.
Як я, власне, зустрів 24 лютого – початок війни. Взагалі я по своїй природі «жайворонок», люблю рано лягати і рано вставати. А тієї ночі я заснув пізно. Із самого ранку 24 лютого, десь приблизно о 7 годині, мене розбудив телефонний дзвінок зі Львова. До мене телефонував о. Андрій Коваль і повідомив, що почалася війна з Росією. «Збирайте свої речі і будьте напоготові», – сказав він. Сонний, добре не розумію, що відбувається, бачу через вікно: летять вертольоти, десь з Краматорська в сторону Харкова. Кажу до о. Андрія: «Тут летить багато вертольотів», о. Андрій питає: «Які саме – українські чи російські». «Я не знаю, принаймні на них не бачу розпізнавальних знаків», – відповів я. Так я і до сих пір не знаю, чиї це були вертольоти. Пізніше наші парафіяни з с. Погонівка розповідали, що то були російські вертольоти. Пройшло десь приблизно півгодини, зателефонував генеральний настоятель нашого Священичого Братства о. Василь Ковпак і каже, що офіційно розпочалася повномасштабна війна з Росією, що я думаю робити? У відповідь кажу: «Я нічого не боюся, я з людьми, що люди, то і я». Отець Василь каже: «Добре, дивіться по ситуації». І так війна розпочалася. Кожен день слухаю новини, що робиться в Києві, Харкові, Чернігові, Сумах, Маріуполі, Бучі. Виконуємо разом з о. Миколою свої священичі обов’язки: відправи, похорони, молитви і т. д. Я кажу до о. Миколи: «Живемо у містечку, трохи страшнувато. Кажу до нього, коли почнуться бої у нашому районному центрі Ізюмі, тоді будемо думати, як переїхати в село на одну із наших парафій. У селі все ж таки трохи спокійніше». І таку саму пораду дав нам о. Василь: «Краще би було вам переїхати в село». Але я сам себе заспокоював думкою: «Та кому той Ізюм потрібен. Невелике містечко – якихось 50 тисяч населення. Російським військам потрібні великі міста, а таке як Ізюм їм не потрібне». Але пройшло трохи часу, чую по новинах, що Ізюм обстріляли ракетами, є навіть загиблі. Я собі думаю: «Ого, то вже близько до нас». Через декілька днів чую по новинах, що в околицям м. Ізюма є велике скупчення російського війська, і майже щодня його обстрілюють. Ще через декілька днів ті постріли було чути вже й у нас у Барвінковому, яке знаходиться приблизно 40 км від Ізюма. Чую, що у нашому містечку вже запровадили комендантську годину, яка триває від 15 години дня до 6 ранку. І дійсно, з самого ранку можна було побачити людей у центрі міста. Люди бігають, щось купляють, скрізь черги, продуктів не вистачає. У нас також похорони по місті. Бувало таке, що ми мали навіть 3 похорони в день. Почала спрацьовувати міська сирена-тривога, били церковні дзвони, люди почали виїжджати з містечка. Ставало все гірше і страшніше – було чути сильні вибухи, коли обстрілювали Ізюм.
Одного дня приїжджає до нас машина, власник каже, що треба похоронити його маму. Я відразу пішов до о. Миколи і кажу йому, що треба їхати на похорон (тут, в м. Барвінковому). А отець відповів: «Я не поїду, бо мене сильно болить голова». Вирішую їхати сам. Мене привезли до хати. Родина була дуже побожна і порядна. Зібралися діти, дочки біля своєї мами. Я відправив панахиду, сказав прощальне слово і кажу брати тіло і нести на цвинтар. Коли ми вийшли з подвір’я, то почало сильно «гепати». Зриви ставали дедалі гучнішими і гучнішими. Коли прийшли на цвинтар, я почав відправляти панахиду, яка супроводжувалася вибухами і пострілами. Здавалося, що вони десь близько мене. Я відправляю і думаю: «А що робити, коли снаряд впаде біля мене, куди тікати?» І вирішую, що треба буде скакати у яму замість покійника, а покійникові скажу: «Ти покійнику, вибач, зачекай». Думаю далі: «А як скочу в яму, а люди розбіжаться, то потім з неї не зможу вилізти, бо яма досить глибока, десь два метри глибини». Придумав: як буду скакати в яму, то кину туди лопату, потім по ній зможу вибратися наверх». Але, Богу дякувати, я скоренько закінчив панахиду, запечатав гріб, сів у машину і приїхав додому. Вже стемніло, ми з о. Миколою повечеряли. Я розказав, який у мене був похорон. Ми вийшли на другий поверх нашого священичого будинку і дивимося у вікно. Бачимо, просто на нас, на нашу хату летить ракета – одна, друга, третя... Летить і сильно «гуркоче». Ракета, приблизно 2 м довжини з великим вогненним «хвостом». Отець Микола кричить: «Треба тікати!» «Куди?» – питаю. «У підвал», – кричить отець. Я й кажу: «У нас підвалу немає». Все, що ми встигли зробити, це збігти з другого на перший поверх. Але, Богу дякувати, ті ракети минули нашу хату і полетіли десь далі. Пізніше наша ППО їх десь збила. Ми вийшли знову на другий поверх і дивимся у вікно – з боку Ізюма палає червоно – вогняний стовп і чути сильні вибухи. Я кажу до о. Миколи: «Аби Бог допоміг нам перебути цю ніч, зранку їдемо в село. Цієї ночі спимо по черзі. На випадок небезпеки треба будити один одного і десь ховатись».
На наступний день ми з самого ранку зібралися, пішли в магазин підкупити трохи продуктів, закрили хату, повідомили своїх сусідів і поїхали в с. Запаро-Мар’ївка Краматорського р-ну Донецької області. З цього села ми в 90-их роках почали відправляти Богослужіння. Тут живе багато наших переселенців із Заходу. Приїхали в село. На дворі сніг, сильний вітер і мороз -16 -19 градусів. Люди принесли нам трохи продуктів, бо у селах ще тримають господарку. Їсти ми маємо що. А от палити чим не маємо. І що робити? Десь на 3-4 дні дров вистарчить, а що далі? Отець Микола бере телефон і шукає, чи часом хтось десь не продає дрова. І знайшов у м. Краматорську на одній фірмі є паливні брикети. Отець питає, чи можуть їх привести нам у село. Там відповіли, що ні, йде війна в державі, якщо хочете, то приїжджайте до нас і купите. Отець Микола каже до мене: «Я завтра їду в Краматорськ. Головне – не попасти під обстріл».
Зранку о. Микола разом із нашою сусідкою Мариною, яка також хотіла поїхати до Краматорська, щоби передати сумку з продуктами своїй дочці, яка працювала там медсестрою в лікарні. Поїхав отець по ті паливні брикети, Богу дякувати, доїхав щасливо. Взяв сорок мішків по 10 кг і повернувся назад додому.
ПОДЯКА
Слава Ісусу Христу!
Господь Бог навчає: голодного треба нагодувати, спраглого напоїти, а хворому – допомогти, в іншому місці: «Усе, що ви зробили одному з моїх найменших братів, ви мені зробили» (Мт. 25, 40).
Дорогі браття і сестри! Від усієї душі і вдячного серця складаю велику подяку парафіянам смт Івано-Франкового, смт Шкло, парафії с. Коти і с. Мужиловичі за дар вашого серця, який ви склали мені на лікування і операцію на серце. Я щиро вдячний вам за матеріальну допомогу. Завжди пам’ятаю про вас у своїх молитвах і хай ваша жертва ніколи не пропаде, а Господь Бог нехай прийме її як лепту вдови, яка кинула до скарбоні від щирого серця. Хай Господь винагородить вам стократно. Щиро вам дякую.
