Св. Єронім слушно каже: «Полюби Біблію – і не любитимеш своїх тілесних пристрастей і пожадливостей». Приклад моряка Олександра вповні підтверджує слова святого Вчителя. Олександр був зіпсутим юнаком. Під час однієї з морських подорожей корабель розбився. Із усіх пасажирів врятувалися тільки Олександр і декілька жінок. На останках розбитого корабля добралися на маленький острівець серед океану. Тут почали нове життя. Все потонуло в морі за винятком Біблії, яку врятувала одна жінка. Олександр став читати цю Святу Книгу і роздумувати про її вічні правди. Читання Біблії зреформувало його нехристиянське життя. Побачив, як треба служити Богу та яке місце повинен займати Христос у житті людини.
Запалений любов’ю до Христа, став ділитися духовними скарбами з нечисленними мешканцями самотнього острівця, показуючи їм, як Христос навчав людей чинити в щоденному житті. П’ятдесят років проминуло від катастрофи. Поруч пропливав інший корабель. Капітан дуже здивувався, що всі мешканці були добрими християнами.
Подібно були приємно вражені і перші місіонарі, що з Франциском Ксаверієм прибули до Індії. Там застали залишки християнства, яке туди мав занести Св. Ап. Тома. П’ятнадцять століть не мали Христових священиків, а все-таки знали про Бога та про Христа, бо залишилося між ними Святе Письмо, з якого черпали це знання. Погани не знали, навіщо живуть у світі. Життя було для них загадкою, що її ніяк не могли розв’язати, бо без віри не знаємо, хто ми такі, для чого живемо у світі та що станеться з нами по смерті. Тільки віра подає розв’язку цих важливих питань, яких торкається людина, що хоче знати про свою долю після смерті.
Стародавня легенда оповідає, що в горах Тебах, у Греції, була страшна потвора – Сфінкс. Цей Сфінкс завдавав кожному подорожньому загадку: «Що це за створіння, що вранці ходить на чотирьох ногах, в обід – на двох, а ввечері – на трьох?» Горе тому, хто не розгадав. Немилосердний Сфінкс пожирав його. Одного разу попри Сфінкса ішов молодий князь Едип, який теж отримав цю загадку, трохи замислившись князь сказав: «Це сотворіння – людина, бо в дитинстві ходить на ногах і руках. Як підросте, то ходить на двох ногах, а в старості літ на трьох, бо підтримується палицею».
Біблія відкриває людині ціль її життя на землі: Бог сотворив людину, щоб вона Його пізнала, полюбила, Йому служила і по смерті була щасливою із Ним у Небі. Так говорить Бог Своїми словами в Біблії. Краще не можна окреслити цілі людського життя. Люди не сотворені для скороминущих дібр цього світу, але для небесних, які – вічні.
Треба подивляти Божу великодушність і доброту. Людина може купити собі вічне щастя за таку дешеву ціну. Якщо хтось бажає купити автомобіль чи хату, мусить заплатити стільки, скільки вони вартують. Ніхто не купить нового дому за пару монет. Тим часом за декілька літ служби Богові можемо запевнити собі вічне щастя в Небі. Де ж пропорція між вічним щастям у Небі, яке ніколи не скінчиться, і короткою службою Богові, що не може довше тривати ніж наше земське життя? Навіть якщо б людина зреклась всіх багатств світу, щоб запевнити собі Небо, вона мало чим би пожертвувала, бо всі земні скарби не можуть зрівнятись навіть з однією хвилиною щастя в Небі. Те, чого ми зрікаємось або робимо, щоб служити Богові, практично мало що вартує. Те ж, що Бог подасть нам, має безмежну, безконечну вартість.
Америка має найбільше у світі чудових гостинців і доріг. Приємно їхати ними, але які вони часто бувають заплутані, скільки разів перетинаються! Скільки на них різних перехресть! Немало людей знаходять смерть на цих прегарних дорогах через недбалість водіїв, надмірну швидкість, п’янство. Скільки розгублених водіїв, які не знають, куди їхати! З доброї дороги не зблудить лише той, хто часто читає Біблію та слухає навчання Церкви. Читання Біблії тримає перед його очима ціль життя і одночасно подає засоби, щоб осягнути її. Які ж ці засоби, що облегшують людям осягнення вічного спасіння? Вірність Божим Заповідям і всім обов’язкам, що випливають із них. Біблія подає нам, як треба Бога любити і водночас вказує на чудові приклади святих Угодників, що з любові до Бога готові були пожертвувати всім, навіть власним життям. Хто відмовився б зректися забороненої приємності, якщо б думав про великодушного Авраама, що йде на гору приносити в жертву свого одинака Ісаака?
Біблія вказує ясну дорогу, що веде-провадить до вічного життя. Одного разу Господь Ісус говорив до своїх учнів про вічне життя. Його слова мусіли захопити їх, бо один юнак наблизився до Нього і щиро запитав: «Що маю робити, щоб здобути собі життя вічне в Небі, про яке Ти так чудово говориш?» Спаситель споглянув на нього, полюбив його і промовив: «Якщо хочеш увійти до життя, зберігай заповіді! Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідчи фальшиво! Шануй батька та матір, люби свого ближнього, як себе самого!» Від виконання цих Заповідей, хоча б вони часом видавалися трудними, Бог дає людям вічне щастя в Небі. Постійна думка про Небо, що про неї оповідає Святе Письмо, розбуджує в людині бажання вічного щастя і скріплює її до самопожертви та геройства, щоб заслужити собі на те прегарне Царство, де нема ні болю, ні печалі, ні зітхання, ні смерті, а тільки безмежне, вічне блаженство в товаристві самого Бога та Його ангелів.
Хто не захопиться геройством ізраїльської матері, що була при мучеництві своїх синів, яких Антіох, сирійський цар бажав привести всілякими муками до відступства від віри?. Мучив їх вогнем, здирав із них шкіру, припікав на гратах, але вони не піддалися мукам, не відреклись віри в Бога, бо їхня геройська мати отак підбадьорювала їх: «Мій сину, змилосердись надо мною…, що кормила тебе і виховала. Мій сину, благаю тебе, поглянь на Небо і на землю та на все те, що в них є, і подумай, що Бог учинив усе те з нічого. Отак ти не злякаєшся цього мучителя!» Споглядаючи на Небо, її сім синів і вона сама, їхня геройська мати, віддали життя за віру, але не зрадили Бога і не переступили Його закону.
Отаку радість вливає в людські серця постійна згадка про Небо, що її так часто знаходимо у Святому Письмі. «Чи це вже не передсмак небесного Царства», – кличе Пій ХІІ, – проживати посеред цих речей, роздумувати про них, не шукаючи нічого іншого?» Деякі Святі Отці називають Святе Письмо духовним жезлом, який вказує людині шлях до Неба, бо християнство – це не легка релігія. Христос вимагає від Своїх визнавців, щоб відреклись пристрастей і похотей, а це трудна для впалої людини річ. Притемнений первородним гріхом людський розум потребує постійного проводу. Цей провід подає Святе Письмо, але треба покірно та довірливо йти за його вказівками, не нагинаючи його до власних примх. Багато тих, що відклали читання Святого Письма – втратили віру, бо не хотіли приймати того, що там написане. Багато дечого виглядало дивне або неможливе для їх слабенького, пристрастями затемненого розуму, тому старались по – іншому вияснити собі трудні місця. І це «інакше» вияснення завело їх на манівці, тобто до повної втрати віри. Проте не помиляться ті, що з довір’ям приймають правди, об’явлені у Святому Письмі, бо вповні довіряють Богові та Святій Церкві, яка запевняє їх, що в Біблії є тільки сама Божа правда. Хоч людський розум не завжди розуміє її, все-таки правда залишається правдою, бо Бог не помиляється, ані не може нас запровадити в блуд.
Християни повинні дякувати Богові за Святе Письмо, бо воно просвічує їх посеред темряви туземного вигнання, скріплює волю до боротьби з дияволом і пристрастями та перемінює слабких людей на Божих велетнів. Нещасний був світ, коли Святе Письмо не було поширене в ньому. Погани не знали Бога, й тому не відали, що слід робити і чого уникати, щоб дійти до Неба. У засліпленні любили те, чим треба погорджувати, тобто розкоші, зіпсуття, розпусту й нехтували тим, що слід шанувати і любити, тобто чистоту, убогість духа, ближнього та Бога.
Людина не знайде щастя поза Богом, як би не шукала за ним. Німецький поет Гете, захоплений успіхами, обдурений людською похвалою, спочатку твердив, що ціль людського життя – це слава та культ себе самого, найперше чуттєві приємності та матеріальні вигоди. І дійсно цей поет провів життя посеред приємностей і задоволень. Проте правдивого щастя не знайшов, бо на 75 році життя заявив: «Все життя я почувався немов той щур, що, проковтнувши солодку отруту, бігає по всіх норах, шукає за водою та по дорозі пожирає все, що йому попадеться... При цьому я відчував дивний вогонь у своїй душі, тобто спрагу чогось вищого та кращого…». А перед само смертю сказав приятелям: «В моєму довгому житті я не зазнав навіть чотирьох тижнів правдивого задоволення». Чому ж таке розчарування? Не знав, навіщо живе на білому світі, тому й не зазнав щастя в житті. Тому слушно твердить французький філософ Блез Паскаль: «Інстинкт дає нам відчути, що щастя треба шукати поза собою…» Де ж воно? В Бозі! Тільки в Ньому можна знайти дійсне задоволення в житті та вічне щастя по смерті.
