Добро подружжя – вірність

2. Добро подружжя: вірність

2.1. Один чоловік – одна дружина

Другим добром, як ми вже згадували зі слів св. Августина – це добро віри. Віра – це взаємна вірність подружжя у виконан­ні умови подружнього стану, аби, згідно з затвердженої Божим законом умови, дру­гій стороні в цьому не було відмовлено, ані кому іншому дозволено. Шлюб зароджу­ється через зав’язування «вузла», котрим «поєднуються душі». А наслідком цього поєднання є «взаємна приналежність до себе» подругів, також і в тілесних справах, котрі пов’язуються з інтимним подружнім співжиттям. Подруги, поєднуючись вуз­лом, зобов’язалися перед Богом, що вони будуть належати тільки один одному і не мають права дозволяти іншій стороні по­дружню невірність, ані самому допускатися подружньої невірності.

Та Св. Віра, якою шлюбуються навзаєм обидві сторони, вимагає цілковитої єдно­сті подружньої спільноти, яку сам Творець установив на початку у подружньому стані наших прародичів. Подружній стан не може існувати інакше, як між одним чоловіком і однією жінкою. Будь-яка інша модель ні­коли не буде подружжям. Бог, як найви­щий Законодавець, ставився толерантно у дохристиянські часи до відхилення від цієї первісної засади і як про це сказав Ісус, що Бог дозволив «задля жорстокості сердець ваших…» (Мт. 19, 8), але «спочатку так не було» (Мт. 19, 8).

У жидівському суспільстві дозволялася полігамія, однак, коли прийшов час і на землю прийшов Спаситель, Бог повернув подружньому стану його первісну форму - досконалу єдність одного чоловіка і однієї жінки. Закон Св. Євангелія скасував уся­кі винятки: «А так вже не двоє, але одне тіло». Ці слова Христа Господа не може скасувати навіть бажання хоч би одного з подругів чогось іншого, адже вони виража­ють закон Бога, котрому повинна беззапе­речно підпорядковуватися людська воля, а за нею і природа. Христос Господь не тільки знищив будь-який черговий або од­ночасний вчинок спрямований до полігамії або поліандрії, а також кожний зовнішній вчинок, що противиться Творцеві, водно­час Він заборонив добровільні нечисті дум­ки і прагнення: «А я вам кажу, що той, хто дивиться з пожадливістю на жінку, вже з нею чужоложить у своєму серці». Цей су­ворий закон має на меті оберігати кордо­ни подружжя від всякої ганьби. Причиною знеславлення подружжя може бути віро­ломство (свідомий обман чужої довіри), хоч би тільки одного з подругів, а також брак належної скромності в самому подружжі. Фамільярне (або невимушене чи розкуте) інтимне співжиття подругів повинно носи­ти знамено скромності, щоб подружня вір­ність сяяла у повному блиску.

Цілковитою помилкою є переконан­ня, що у шлюбі подругам дозволено усе. Інтимне співжиття подругів наражається на збочені форми його проявів, натомість воно повинно відбуватися згідно з приро­дою та віддавати честь людській особі, а також вродженій встидливості. Так як ціле життя, так й інтимне подружнє співжиття повинно керуватися розумом. Коли в інти­мному подружньому житті з’являється по­ведінка, що суперечить почуттям сором’яз­ливості, котра ображає гідність людської особи або здоровому глузду, тоді в рамках реакції природи виникає взаємна відраза в подружжі один до одного. Тому раптова і нерозумна «любов», почуттєва «любов» призводить до надужиття, а закінчується взаємною відразою.

З тієї причини подружнє інтимне життя повинно характеризуватися трьома озна­ками: ставитися з повагою до другої сторо­ни, сором’язливістю й делікатністю.

2.2. Подружня любов

Чеснота подружньої віри вимагає, аби шлюбні чоловік та жінка поєднували­ся особливою, святою і чистою любов’ю. Їм заборонено кохати, так як це роблять перелюбники, вони повинні любити один одного так, як Христос полюбив свою Св. Церкву. Але ж Христос обдарував Св. Цер­кву своєю любов’ю не для власної вигоди чи користі, але виключно для добра самої Церкви – своєї Обручниці. Любов виявля­ється, передусім, в даруванні, а не в отри­манні.

Чи можна взагалі шлюбувати собі щось таке, як взаємну любов? Щоб відповісти на це запитання, треба поставити два зустріч­ні: що таке любов і чи вона залежить від волі? Отож, треба розрізняти любов почут­тєву (eros, amor) та любов духовну (agape, caritas).

2.2.1. Почуттєва любов

Почуттєва любов в значній мірі незалеж­на від волі людини. Вона з’являється неві­домо звідки і зникає невідомо чому. Можна докладати чимало зусиль для її збережен­ня. Наприклад, можна оминути мовчанкою недосконалості чи дивакуватість шлюбно­го чоловіка чи дружини. Можна намагатися зосереджувати свою увагу на добрих при­кметах другої сторони. Кожна людина, на­віть найгірша, володіє якоюсь позитивною рисою. Так можна робити і навіть потрібно. Треба усвідомлювати те, що власні вади можуть дратувати другу сторону. Кожна людина, навіть найкраща, має якісь недо­сконалості чи дивацтва. Треба дбати про свій охайний і чистий вигляд та про при­вабливість, треба намагатися взаємно по­добатися одне одному. Треба у своїй мові та поведінці виявляти взаємну ніжність, делікатність, терплячість. Треба мати час завжди для подружжя, особливо тоді, коли одна сторона хоче щось розповісти другій. Не можна залишати другу сторону з яко­юсь проблемою наодинці і використовува­ти злу засаду: давай собі раду сам, бо ти також не хотів мене слухати. Усе це про­довжує життя почуттєвої любові, зберігає її тепло, свіжість і сердечність, оберігає її від закостеніння і рутини.

Самої почуттєвої любові є замало, аби закласти під подружжя міцний фундамент. Почуття, емоції – навіть якщо докладати чи­мало зусиль для його зміцнення – є доволі нестійкі, вони легко піддаються ослаблен­ню, згасанню. Вони позбавляють реалізму в оцінюванні іншої сторони, провадять до ідеалізації супутника життя. Вони повинні бути додатком всього того, що становить суть подружнього життя, але вони нездат­ні виконати ролі фундаменту подружнього життя. Чимало подружніх пар помилялись, хибно вважаючи, що великі почуття і вза­ємна зачарованість є достатньою умовою того, щоб укладати щасливий шлюб. Після укладання шлюбу розпочалось «сіре» що­денне життя, і дуже швидко на місце пал­ких почуттів прийшло розчарування. Разом удвох, мало б бути мило і приємно, а тут з’явилось так багато проблем. Почуттєву любов подружжя не шлюбує собі перед ві­втарем.

2.2.2. Духовна любов

Духовна любов є чимось значно вагомі­шим, ані ж почуттєва. Вона народжується актом волі і пізніше її тривалість залежить від волі. Подружня пара може (в разі якоїсь кризи) до неї звернутися. І саме ця духов­на любов є предметом шлюбної обітниці. У чому полягає сутність такої любові? Особи, котрі бажають вступити до подружнього стану, урочисто обіцяють один одному вза­ємно (якщо не вустами, то серцем): я хочу поєднати своє життя з тобою назавжди, я хочу зберегти свою вірність аж до смерті одного з нас, я хочу ділити з тобою долю і недолю життя, нещастя і недуги, молодість і старість, радість і смуток; хоч би почуття зраджували, я хочу сумлінно виконувати свої подружні обов’язки щодо тебе.

Духовна любов ґрунтується на таких опорах як: вільний вибір, почуття обов’яз­ку, лояльність і шанобливість, а також го­товність до жертв і самовідречень. Зако­хані, зазвичай, на початку спільної дороги не замислюються над цими речами, бо їм «шумить» у головах, кров у судинах пуль­сує міцніше, а серця б’ються швидше… Без тих опор, однак, жодне подружжя не ви­тримає проби життя. Тому подружнє і ро­динне життя треба базувати на духовній основі, як на міцному фундаменті. Тільки тоді зникнуть побоювання, що спільне жит­тя згасатиме через послаблення або втра­ту почуттів. І хоч би сама духовна любов не дала подружній парі особистого щастя, то в кожному разі вона виєднує їм почуття добре виконаного обов’язку, а за тим іде – чисте сумління. Перебування у подруж­ньому стані на підставі духовної любові є чеснотою і заслугою в Божих очах, а біль­ше цього, воно є приготуванням власного вічного щастя. Напевно, духовна любов є легшою тоді, коли чоловік на декілька ро­ків старший від своєї дружини, або тоді, коли вони обидвоє походять з однакових прошарків суспільства.

* * *

   Жан-Франсуа Ганнелі та Жанна Бріре були звичайними французькими селянами, які жили у селі Ланвіден, що розташоване в Бретані. Вони обоє народилися і виросли в робочих сім’ях і змалку засвоїли цінності праці, відданості сім’ї та глибокої віри.

   Жан-Франсуа народився в 1783 році, а Жанна – у 1792 році. Після одруження вони створили сім’ю та зайнялися сільським гос­подарством. Їхнє життя було наповнене труднощами, пов’язаними з важкою пра­цею та вихованням дітей.

   Незважаючи на скромні умови та тяж­кість життя, Жан-Франсуа та Жанна були відомі своєю великою вірою та милосердям. Вони часто відвідували церкву, де брали участь у релігійних обрядах та молитвах.

   Проте їхня вірність Богові і подружжю була піддана великим випробуванням у період релігійних переслідувань у Франції. У цей час християнство було під загрозою, і практика релігійних обрядів була заборо­нена. Проте Жан-Франсуа та Жанна зали­шалися вірними своїм переконанням.

   У 1823 році, коли релігійні обряди були суворо заборонені, Жан-Франсуа та Жан­на були звинувачені у порушенні закону та арештовані. Вони були засуджені до смерт­ної кари за відмову від відступництва від християнської віри.

Навіть під загрозою смертної кари, Жан-Франсуа та Жанна залишалися вірни­ми своїм переконанням. У день смерті вони взялися за руки і вийшли на страту. Їхня вірність і мужність залишаються прикла­дом для всіх часів і поколінь, нагадуючи нам про важливість відстоювати свої пе­реконання та вірність одне одному навіть у найважчі часи. Жан-Франсуа та Жанна стали святими у Католицькій Церкві, яка вшановує їх як мучеників віри. Вони зали­шаються символом відданості одне одному та своїм переконанням, який надихає віру­ючих у всьому світі.