2. Добро подружжя: вірність
2.1. Один чоловік – одна дружина
Другим добром, як ми вже згадували зі слів св. Августина – це добро віри. Віра – це взаємна вірність подружжя у виконанні умови подружнього стану, аби, згідно з затвердженої Божим законом умови, другій стороні в цьому не було відмовлено, ані кому іншому дозволено. Шлюб зароджується через зав’язування «вузла», котрим «поєднуються душі». А наслідком цього поєднання є «взаємна приналежність до себе» подругів, також і в тілесних справах, котрі пов’язуються з інтимним подружнім співжиттям. Подруги, поєднуючись вузлом, зобов’язалися перед Богом, що вони будуть належати тільки один одному і не мають права дозволяти іншій стороні подружню невірність, ані самому допускатися подружньої невірності.
Та Св. Віра, якою шлюбуються навзаєм обидві сторони, вимагає цілковитої єдності подружньої спільноти, яку сам Творець установив на початку у подружньому стані наших прародичів. Подружній стан не може існувати інакше, як між одним чоловіком і однією жінкою. Будь-яка інша модель ніколи не буде подружжям. Бог, як найвищий Законодавець, ставився толерантно у дохристиянські часи до відхилення від цієї первісної засади і як про це сказав Ісус, що Бог дозволив «задля жорстокості сердець ваших…» (Мт. 19, 8), але «спочатку так не було» (Мт. 19, 8).
У жидівському суспільстві дозволялася полігамія, однак, коли прийшов час і на землю прийшов Спаситель, Бог повернув подружньому стану його первісну форму - досконалу єдність одного чоловіка і однієї жінки. Закон Св. Євангелія скасував усякі винятки: «А так вже не двоє, але одне тіло». Ці слова Христа Господа не може скасувати навіть бажання хоч би одного з подругів чогось іншого, адже вони виражають закон Бога, котрому повинна беззаперечно підпорядковуватися людська воля, а за нею і природа. Христос Господь не тільки знищив будь-який черговий або одночасний вчинок спрямований до полігамії або поліандрії, а також кожний зовнішній вчинок, що противиться Творцеві, водночас Він заборонив добровільні нечисті думки і прагнення: «А я вам кажу, що той, хто дивиться з пожадливістю на жінку, вже з нею чужоложить у своєму серці». Цей суворий закон має на меті оберігати кордони подружжя від всякої ганьби. Причиною знеславлення подружжя може бути віроломство (свідомий обман чужої довіри), хоч би тільки одного з подругів, а також брак належної скромності в самому подружжі. Фамільярне (або невимушене чи розкуте) інтимне співжиття подругів повинно носити знамено скромності, щоб подружня вірність сяяла у повному блиску.
Цілковитою помилкою є переконання, що у шлюбі подругам дозволено усе. Інтимне співжиття подругів наражається на збочені форми його проявів, натомість воно повинно відбуватися згідно з природою та віддавати честь людській особі, а також вродженій встидливості. Так як ціле життя, так й інтимне подружнє співжиття повинно керуватися розумом. Коли в інтимному подружньому житті з’являється поведінка, що суперечить почуттям сором’язливості, котра ображає гідність людської особи або здоровому глузду, тоді в рамках реакції природи виникає взаємна відраза в подружжі один до одного. Тому раптова і нерозумна «любов», почуттєва «любов» призводить до надужиття, а закінчується взаємною відразою.
З тієї причини подружнє інтимне життя повинно характеризуватися трьома ознаками: ставитися з повагою до другої сторони, сором’язливістю й делікатністю.
2.2. Подружня любов
Чеснота подружньої віри вимагає, аби шлюбні чоловік та жінка поєднувалися особливою, святою і чистою любов’ю. Їм заборонено кохати, так як це роблять перелюбники, вони повинні любити один одного так, як Христос полюбив свою Св. Церкву. Але ж Христос обдарував Св. Церкву своєю любов’ю не для власної вигоди чи користі, але виключно для добра самої Церкви – своєї Обручниці. Любов виявляється, передусім, в даруванні, а не в отриманні.
Чи можна взагалі шлюбувати собі щось таке, як взаємну любов? Щоб відповісти на це запитання, треба поставити два зустрічні: що таке любов і чи вона залежить від волі? Отож, треба розрізняти любов почуттєву (eros, amor) та любов духовну (agape, caritas).
2.2.1. Почуттєва любов
Почуттєва любов в значній мірі незалежна від волі людини. Вона з’являється невідомо звідки і зникає невідомо чому. Можна докладати чимало зусиль для її збереження. Наприклад, можна оминути мовчанкою недосконалості чи дивакуватість шлюбного чоловіка чи дружини. Можна намагатися зосереджувати свою увагу на добрих прикметах другої сторони. Кожна людина, навіть найгірша, володіє якоюсь позитивною рисою. Так можна робити і навіть потрібно. Треба усвідомлювати те, що власні вади можуть дратувати другу сторону. Кожна людина, навіть найкраща, має якісь недосконалості чи дивацтва. Треба дбати про свій охайний і чистий вигляд та про привабливість, треба намагатися взаємно подобатися одне одному. Треба у своїй мові та поведінці виявляти взаємну ніжність, делікатність, терплячість. Треба мати час завжди для подружжя, особливо тоді, коли одна сторона хоче щось розповісти другій. Не можна залишати другу сторону з якоюсь проблемою наодинці і використовувати злу засаду: давай собі раду сам, бо ти також не хотів мене слухати. Усе це продовжує життя почуттєвої любові, зберігає її тепло, свіжість і сердечність, оберігає її від закостеніння і рутини.
Самої почуттєвої любові є замало, аби закласти під подружжя міцний фундамент. Почуття, емоції – навіть якщо докладати чимало зусиль для його зміцнення – є доволі нестійкі, вони легко піддаються ослабленню, згасанню. Вони позбавляють реалізму в оцінюванні іншої сторони, провадять до ідеалізації супутника життя. Вони повинні бути додатком всього того, що становить суть подружнього життя, але вони нездатні виконати ролі фундаменту подружнього життя. Чимало подружніх пар помилялись, хибно вважаючи, що великі почуття і взаємна зачарованість є достатньою умовою того, щоб укладати щасливий шлюб. Після укладання шлюбу розпочалось «сіре» щоденне життя, і дуже швидко на місце палких почуттів прийшло розчарування. Разом удвох, мало б бути мило і приємно, а тут з’явилось так багато проблем. Почуттєву любов подружжя не шлюбує собі перед вівтарем.
2.2.2. Духовна любов
Духовна любов є чимось значно вагомішим, ані ж почуттєва. Вона народжується актом волі і пізніше її тривалість залежить від волі. Подружня пара може (в разі якоїсь кризи) до неї звернутися. І саме ця духовна любов є предметом шлюбної обітниці. У чому полягає сутність такої любові? Особи, котрі бажають вступити до подружнього стану, урочисто обіцяють один одному взаємно (якщо не вустами, то серцем): я хочу поєднати своє життя з тобою назавжди, я хочу зберегти свою вірність аж до смерті одного з нас, я хочу ділити з тобою долю і недолю життя, нещастя і недуги, молодість і старість, радість і смуток; хоч би почуття зраджували, я хочу сумлінно виконувати свої подружні обов’язки щодо тебе.
Духовна любов ґрунтується на таких опорах як: вільний вибір, почуття обов’язку, лояльність і шанобливість, а також готовність до жертв і самовідречень. Закохані, зазвичай, на початку спільної дороги не замислюються над цими речами, бо їм «шумить» у головах, кров у судинах пульсує міцніше, а серця б’ються швидше… Без тих опор, однак, жодне подружжя не витримає проби життя. Тому подружнє і родинне життя треба базувати на духовній основі, як на міцному фундаменті. Тільки тоді зникнуть побоювання, що спільне життя згасатиме через послаблення або втрату почуттів. І хоч би сама духовна любов не дала подружній парі особистого щастя, то в кожному разі вона виєднує їм почуття добре виконаного обов’язку, а за тим іде – чисте сумління. Перебування у подружньому стані на підставі духовної любові є чеснотою і заслугою в Божих очах, а більше цього, воно є приготуванням власного вічного щастя. Напевно, духовна любов є легшою тоді, коли чоловік на декілька років старший від своєї дружини, або тоді, коли вони обидвоє походять з однакових прошарків суспільства.
* * *
Жан-Франсуа Ганнелі та Жанна Бріре були звичайними французькими селянами, які жили у селі Ланвіден, що розташоване в Бретані. Вони обоє народилися і виросли в робочих сім’ях і змалку засвоїли цінності праці, відданості сім’ї та глибокої віри.
Жан-Франсуа народився в 1783 році, а Жанна – у 1792 році. Після одруження вони створили сім’ю та зайнялися сільським господарством. Їхнє життя було наповнене труднощами, пов’язаними з важкою працею та вихованням дітей.
Незважаючи на скромні умови та тяжкість життя, Жан-Франсуа та Жанна були відомі своєю великою вірою та милосердям. Вони часто відвідували церкву, де брали участь у релігійних обрядах та молитвах.
Проте їхня вірність Богові і подружжю була піддана великим випробуванням у період релігійних переслідувань у Франції. У цей час християнство було під загрозою, і практика релігійних обрядів була заборонена. Проте Жан-Франсуа та Жанна залишалися вірними своїм переконанням.
У 1823 році, коли релігійні обряди були суворо заборонені, Жан-Франсуа та Жанна були звинувачені у порушенні закону та арештовані. Вони були засуджені до смертної кари за відмову від відступництва від християнської віри.
Навіть під загрозою смертної кари, Жан-Франсуа та Жанна залишалися вірними своїм переконанням. У день смерті вони взялися за руки і вийшли на страту. Їхня вірність і мужність залишаються прикладом для всіх часів і поколінь, нагадуючи нам про важливість відстоювати свої переконання та вірність одне одному навіть у найважчі часи. Жан-Франсуа та Жанна стали святими у Католицькій Церкві, яка вшановує їх як мучеників віри. Вони залишаються символом відданості одне одному та своїм переконанням, який надихає віруючих у всьому світі.