Цінності подружнього стану

ІІ. Цінності подружнього стану

Подружній стан у Божому плані є наріж­ним каменем цілої будови людського су­спільства. Він – наче плідне зерно, з якого впродовж століть виникають щораз нові покоління Божих дітей. Як такий, цей стан, Бог оточив своєю особливою опікою; Він поєднав його пристрасною чуттєвістю; Він вдихнув у нього найделікатніші, найвираз­ніші, і водночас, найпотужніші порухи сер­ця; Він покрив його таємничою заслоною надприродного символізму; Він назначив його стигматом своєї Божої ласки; Він захи­стив його щитом свого Закону, одне слово – Він вчинив його не тільки легким і близь­ким, але також святим і незнищенним. Бог хоче також, аби сама людина трактувала цей стан святим і незнищенним.

Святий Августин навчав: «Прикметними ознаками добротного подружжя є: наслід­дя, вірність і Св. Тайна. Подружня вірність означає те, що подружній зв’язок виклю­чає взаємини з третьою особою; насліддя слід приймати з любов’ю, його треба вихо­вувати добротливо і побожно; а Св. Тай­на Подружжя регламентує його нерозрив­ність…».

Св. Павло писав про подружній стан, що він символізує велику таємницю, містичний зв’язок Христа з Церквою (Пор. Еф. 5, 32), з котрого народжуються для Неба людські душі. Те, що Бог поєднав, те не в стані роз­лучити жодна людська сила. Жодні при­писи, навіть найвища гілка влади (Папа Римський) нічого не можуть змінити в тому сенсі. Ті католики, котрі серйозно усвідом­люють та послідовно визнають свою св. Віру, не можуть погоджуватися з приписа­ми державних законів, щодо розлучення. Цивільне розлучення ніколи не розв’яже добре укладеного подружжя, цей подруж­ній вузол буде тривати до смерті одного з подругів. Це слід усвідомлювати і ніколи не йти проти цієї правди, яку Бог беззапереч­но підтвердить на суді Божому.

Прикладом тому хай послужить істо­ричний факт. Король Англії Генріх VІІІ хотів розірвати свій шлюб із своєю закон­ною жінкою Катериною Арагонською, щоб одружитися (через пристрасть) з іншою – Анною Болейн. Тому вимагав від тодіш­нього Папи Римського Климента VІІ розі­рвання першого шлюбу і неодноразово старався це отримати від Папи. Король на­віть поставив ультиматум Папі, що відірве Англію від Католицької Церкви, що пізні­ше і зробив в 1532 р. Але Папа Климент VІІ не піддався: він відписав з повчанням королю: «Що Бог злучив, людина не розі­рве. Не маю влади теж це зробити». Тому ніхто на землі не може розірвати раз добре укладеного подружжя, навіть Папа. Хай всі цінують подружній вузол і легковажно до нього не ставляться, бо за це здадуть звіт перед Богом.

1. Перше благо подружнього стану: насліддя

   1.1. Перша мета подружнього стану.

   Взаємини чоловіка та жінки перебува­ють під загрозою виникнення різних мож­ливих найбільших небезпек. Може трапи­тись нагода до приниження гідності люди­ни, душевного розладу, відвернення від Бога, симпатія до іншої людини. У такому випадку дуже легко сприйняти за мету те, що є тільки засобом. Зв’язок двох істот протилежної статі, сам по собі є частиною природи. Імпульс до нього дає людині ви­никаючий у ній, незалежно від її волі, ста­тевий потяг. Наслідком цього потягу є за­чаття нового життя чи передавання життя наступному поколінню, що є умовою під­тримання існування людського роду. Цей вислід є метою зв’язку між чоловіком та жінкою. Все інше, у цьому сенсі є тільки за­собами. Таким чином, цей зв’язок, хоч він є зв’язком двох одиниць, має по своїй при­роді служити не тільки тим одиницям, але й всьому людському роду. Коли одиниці щось отриму­ють – хвилеву розкіш, чут­тєве задоволення і душевну втіху – тоді ця винагорода, якою великою вона не була б, є в загальному порядку речей чимось, цілковито побічним, а радше є чимось підпорядкованим у цілому головній меті або насліддю, потомству. Це, наче та за­плата, яку за зачаття, на­родження і виховання на­щадків, Бог дає подружжю. Самого вдоволення, самої тільки розкоші, без можли­вого зачаття життя, немає в природі. Хоч би де, появ­ляється приємність, розкіш, там скрізь вона відіграє роль засобу для отримання насліддя, принади (якщо можна так сказа­ти), спонукальним механізмом отримання потомства. Якби з актом зачаття не пов’я­зувалась приємність, тоді найправдоподіб­ніше, люди назагал, не хотіли б ставати батьками (не хотіли б докладати зусиль ними бути), а людство опинилося б, перед загрозою швидкого вимирання.

Подібно є на багатьох інших площинах людського життя. Подібну роль заохоти ві­діграє приємність, пов’язана з хвилюван­ням, відпочинком, харчуванням. Людина часто виконує ці чинності, тільки і виключ­но завдяки пов’язаними з ними приєм­ностями, і в результаті людський організм не підлягає недугам, вимиранню чи висна­женню.

Вдоволення статевого потягу є більше засобом, а не метою. Можна також сказати, є певною нагородою для досягнення мети. Таким чином, той хто хоче відчувати стате­ве вдоволення і свідомо відкидати реаліза­цію мети, якою є зачаття життя і отриман­ня насліддя, той обманює природу, а через неї він ображає Творця природи – Госпо­да Бога. Пошук у статевому житті тільки і виключно почуттєвої розкоші, вдоволення з виключенням першорядної мети, яким є передавання життя, становить нехтування природного порядку, перекреслення Бо­жих планів, чи гріх, за котрий людині до­ведеться відповідати перед Богом в день Страшного Суду.

Негідна такого роду поведінка мстить подружній парі вже під час тривання їх­нього шлюбу на землі. Послаблення шлюб­ного зв’язку, відчуття деградації закон­ної дружини, відношення як до предмета, зростання нервової напруги, спричиненої острахом перед зачаттям життя, а на кі­нець незгода і розпад подружжя – отакі наслідки тих, хто виступає проти плідності подружжя та утримується від потомства. Слід зауважити, що утримання є двоякого роду: штучне і природне. Кількість штуч­них протизапліднюючих засобів є дуже значною і немає потреби тут їх презенту­вати. Натомість, природне утримування від потомства – це використання так званого «природного методу регуляції зачать», з таким же самим наміренням, з яким вико­ристовуються штучні протизапліднюючі за­соби, контрацептиви. Якщо фізично здоро­ве подружжя стверджує, що вони ніколи не використовували штучних протизаплідню­ючих засобів, але коли впродовж 25-ти ро­ків їхнього спільного життя у них народи­лося тільки двоє дітей, тоді це означає, що вони використовували «природний метод регуляції зачать», вважаючи його de facto, запобіжним засобом проти зачаття. Або що вони проживали значний період цього часу в сексуальній стриманості.

Подружній зв’язок має на меті, переду­сім, продовження життя. В статевому акті здорового подружжя, якщо він співпадає зі статевою плідністю жінки – бере участь сам Бог. Вони починають нове фізичне життя, а Бог вдихає в запліднену, безпо­середньо Ним створену зиготу, безсмертну душу. Тому виходить, що дитина батьків є істотою такого самого роду, як і вони, що більше, духовно-тілесною істотою.

Бути батьками це не тільки дати поча­ток тілу дитини, але розвинути і сформу­вати в цьому тілі дух. А душа не форму­ється в момент зачаття. Над формуванням душі, свідомості, характеру дитини треба працювати впродовж багатьох років. Це виснажливий процес виховання, в котрому повинні брати участь обоє батьків, кожен на свій лад. Тому подружній зв’язок має бути тривалим, щоб вони змогли виконати свої батьківські зобов’язання відносно сво­го потомства.

1.2. Наявність потомства – співучасть у творчому ділі Господа Бога, щоб «залюд­нити землю і Небо».

Людина вже самою значимістю своєї ро­зумної природи перевищує всі інші види­мі створіння. Понад те, ще Бог хоче, щоб люди розмножувалися не тільки для того, щоб вони існували і наповнювали землю, але передусім з цією метою, аби вони ста­вали шанувальниками Бога, Його пізнава­ли і любили, і впродовж усієї Вічності вті­шалися Його присутністю в Небі. Ця мета, внаслідок дивовижного вивищення люди­ни Богом до надприродного порядку, пере­вищує все те, що око бачило, що вухо чуло і все те, що вступило у людське серце.

Нехай же зрозуміють християнські бать­ки також і те, що їхнім завданням є не тіль­ки розширення і збереження людського роду на землі, і навіть не тільки виховання певної кількості шанувальників правдивого Бога, але також збільшення кількості дітей Церкви Христової, зростання мешканців Неба і Божих дітей так, щоб народ, посвя­чений Богові і Христу, ставав з дня на день численніший.

Чому подружня пара повинна зачина­ти і народжувати дітей? Ким є дитина, для якої народження, а особливо, згодом ви­ховання, потребує стільки праць, зречення і обмеженням вигод? Тут, на землі, вона, передусім, є «дитиною Бога», а після смер­ті вона має стати «мешканцем Неба і роди­ною Божою». Тільки наявність вільного від хиб погляду на сенс дочасного людського життя, дозволяє зрозуміти покликання батьківства і гідність християнських бать­ків, котрі є співпрацівниками самого Го­спода Бога у справі заснування спільноти спасенних в Небі.

Коли правдиво християнська мати роз­важить, тоді вона напевно зрозуміє, що саме її стосуються ці втішні слова Спаси­теля: «Жінка (…), коли народить дитятко, вже не перестає радіти, адже людина при­йшла на світ» (Пор. Йо. 16, 21).

1.3. Народження і виховання

З Божої волі зв’язок чоловіка і жінки не має на меті їх самих, але те дитя, котре за­чинається з їхнього зв’язку. А добро цього дитяти вимагає, щоб цей зв’язок був трива­лий. Добро дитини вимагає, аби вона зна­ла не тільки свою матір, але також свого батька. Дитина має зростати під турботли­вим оком, у теплій любові обох батьків, а не одного! Смерть одного з батьків є дуже болючою для дітей, так само, як відхід або відчуження одного з батьків. Щодо смер­ті ми є безпорадними, але відхід чи відчу­ження від родини є людським ділом. Ка­толицькі родини виключають можливість залишення своїх дітей чи якогось від них відчуження на тривалий термін. Подібно, будучи католиками, подружня пара ви­ключає розлучення. Особливо розповсю­дженим у нашому сьогоденні є болюче для дітей явище відсутності в родинах чолові­ків і батьків. Часто вони відходять самі, але часто і дружини відхиляють батька від ді­тей. У переважній більшості випадків, саме жінки звертаються у світські суди з позова­ми щодо розлучення зі своїми чоловіками.

У практиці життя розлучення найчас­тіше спричиняє відчуження батька від ді­тей. Діти не знайдуть тепла ані в притулку, ані в інтернаті. Вони можуть знайти його в родинному колі, в якому є батько і матір. У випадку смерті одного з батьків, помер­лий, наче з потойбіччя бере участь у житті родини. Його оплакують, про нього згаду­ють з жалем, щорічно відзначають річницю смерті, на цвинтарі доглядають його моги­лу, на стіні висить портрет померлого бать­ка чи матері. Такий померлий родич вихо­вує своїх дітей, наче з потойбіччя.

Добро дитини, а загалом всього люд­ського суспільства, вимагає, аби до життя і виконання великих життєвих обов’язків її готували обидва родичі. Батьки подають синам взірець мужності, а дочкам – через свої батьківські відчуття, дозволяють від­чувати всю повноту радісного усвідомлен­ня свого дівицтва, жіночості. Матері по­дають дочкам взірець жіночості, а синові – через свої материнські відчуття почуття делікатності та турботливості щодо жінок. Та дочка, котра любить свого батька, буде доброю дружиною свого чоловіка, а той син, котрий любить свою матір, буде до­брим чоловіком своєї дружини. Натомість, та дочка, котра легковажить своїм батьком, не шанує і свого чоловіка; байдужий щодо своєї матері, син, таким самим буде для своєї дружини. Так, це напевно не завжди, але часто буває. Тому важливо, щоб дити­на мала біля себе обох батьків, і щоб вона могла черпати від них приклади здорових родинних взаємин.

Добро дитини вимагає постійної і запо­бігливої опіки батька та жертвенної турботи матері. Подружжя – батьки, повинні удвох піклуватися про добро гнізда, котре вони збудували і про потомство, котре вилупи­лося в цьому гнізді. А щоб ті зусилля були дієвими, вони мають тривати безупинно, неустанно. Саме у цьому полягає природна підвалина нерозривності шлюбу, усвідом­лення котрого, під впливом пристрастей, світ втратив, але котре Господь Христос виразно всім нагадав. Добро насліддя не вичерпується, однак, добродійством його появи на світ. Треба обов’язково додати ще інше добродійство, котре продовжує перше і котре полягає у вихованні дитини.

Фізичне народження вимагає духовно­го зростання, а це відбувається завдяки вихованню дитини. Фізичне народження є початком природного процесу, а духовне зростання (виховання) є розвитком і сталі­стю цього першого. Бог виявив би, справді, дуже мало піклування про новонароджену дитину, а тим самим, про все людство, коли б Він водночас не виєднав права і не на­клав обов’язку виховання тим, котрим Він надав здібності і право зародження нового життя. Адже, відомою річчю є те, що сама дитина, навіть в царині природженого жит­тя не може достатньою мірою задовільнити свої потреби, і що вона впродовж багатьох років є приреченою отримувати допомогу від інших, їхні повчання і виховання. Що ж тоді, коли йдеться про царину надприрод­ного життя. Тому батькам забороняється залишати розпочату ними справу незакін­ченою і піддавати її, таким чином на певну згубу.

Підготував о. Андрій Коваль, СБССЙ