ІІ. Цінності подружнього стану
Подружній стан у Божому плані є наріжним каменем цілої будови людського суспільства. Він – наче плідне зерно, з якого впродовж століть виникають щораз нові покоління Божих дітей. Як такий, цей стан, Бог оточив своєю особливою опікою; Він поєднав його пристрасною чуттєвістю; Він вдихнув у нього найделікатніші, найвиразніші, і водночас, найпотужніші порухи серця; Він покрив його таємничою заслоною надприродного символізму; Він назначив його стигматом своєї Божої ласки; Він захистив його щитом свого Закону, одне слово – Він вчинив його не тільки легким і близьким, але також святим і незнищенним. Бог хоче також, аби сама людина трактувала цей стан святим і незнищенним.
Святий Августин навчав: «Прикметними ознаками добротного подружжя є: насліддя, вірність і Св. Тайна. Подружня вірність означає те, що подружній зв’язок виключає взаємини з третьою особою; насліддя слід приймати з любов’ю, його треба виховувати добротливо і побожно; а Св. Тайна Подружжя регламентує його нерозривність…».
Св. Павло писав про подружній стан, що він символізує велику таємницю, містичний зв’язок Христа з Церквою (Пор. Еф. 5, 32), з котрого народжуються для Неба людські душі. Те, що Бог поєднав, те не в стані розлучити жодна людська сила. Жодні приписи, навіть найвища гілка влади (Папа Римський) нічого не можуть змінити в тому сенсі. Ті католики, котрі серйозно усвідомлюють та послідовно визнають свою св. Віру, не можуть погоджуватися з приписами державних законів, щодо розлучення. Цивільне розлучення ніколи не розв’яже добре укладеного подружжя, цей подружній вузол буде тривати до смерті одного з подругів. Це слід усвідомлювати і ніколи не йти проти цієї правди, яку Бог беззаперечно підтвердить на суді Божому.
Прикладом тому хай послужить історичний факт. Король Англії Генріх VІІІ хотів розірвати свій шлюб із своєю законною жінкою Катериною Арагонською, щоб одружитися (через пристрасть) з іншою – Анною Болейн. Тому вимагав від тодішнього Папи Римського Климента VІІ розірвання першого шлюбу і неодноразово старався це отримати від Папи. Король навіть поставив ультиматум Папі, що відірве Англію від Католицької Церкви, що пізніше і зробив в 1532 р. Але Папа Климент VІІ не піддався: він відписав з повчанням королю: «Що Бог злучив, людина не розірве. Не маю влади теж це зробити». Тому ніхто на землі не може розірвати раз добре укладеного подружжя, навіть Папа. Хай всі цінують подружній вузол і легковажно до нього не ставляться, бо за це здадуть звіт перед Богом.
1. Перше благо подружнього стану: насліддя
1.1. Перша мета подружнього стану.
Взаємини чоловіка та жінки перебувають під загрозою виникнення різних можливих найбільших небезпек. Може трапитись нагода до приниження гідності людини, душевного розладу, відвернення від Бога, симпатія до іншої людини. У такому випадку дуже легко сприйняти за мету те, що є тільки засобом. Зв’язок двох істот протилежної статі, сам по собі є частиною природи. Імпульс до нього дає людині виникаючий у ній, незалежно від її волі, статевий потяг. Наслідком цього потягу є зачаття нового життя чи передавання життя наступному поколінню, що є умовою підтримання існування людського роду. Цей вислід є метою зв’язку між чоловіком та жінкою. Все інше, у цьому сенсі є тільки засобами. Таким чином, цей зв’язок, хоч він є зв’язком двох одиниць, має по своїй природі служити не тільки тим одиницям, але й всьому людському роду. Коли одиниці щось отримують – хвилеву розкіш, чуттєве задоволення і душевну втіху – тоді ця винагорода, якою великою вона не була б, є в загальному порядку речей чимось, цілковито побічним, а радше є чимось підпорядкованим у цілому головній меті або насліддю, потомству. Це, наче та заплата, яку за зачаття, народження і виховання нащадків, Бог дає подружжю. Самого вдоволення, самої тільки розкоші, без можливого зачаття життя, немає в природі. Хоч би де, появляється приємність, розкіш, там скрізь вона відіграє роль засобу для отримання насліддя, принади (якщо можна так сказати), спонукальним механізмом отримання потомства. Якби з актом зачаття не пов’язувалась приємність, тоді найправдоподібніше, люди назагал, не хотіли б ставати батьками (не хотіли б докладати зусиль ними бути), а людство опинилося б, перед загрозою швидкого вимирання.
Подібно є на багатьох інших площинах людського життя. Подібну роль заохоти відіграє приємність, пов’язана з хвилюванням, відпочинком, харчуванням. Людина часто виконує ці чинності, тільки і виключно завдяки пов’язаними з ними приємностями, і в результаті людський організм не підлягає недугам, вимиранню чи виснаженню.
Вдоволення статевого потягу є більше засобом, а не метою. Можна також сказати, є певною нагородою для досягнення мети. Таким чином, той хто хоче відчувати статеве вдоволення і свідомо відкидати реалізацію мети, якою є зачаття життя і отримання насліддя, той обманює природу, а через неї він ображає Творця природи – Господа Бога. Пошук у статевому житті тільки і виключно почуттєвої розкоші, вдоволення з виключенням першорядної мети, яким є передавання життя, становить нехтування природного порядку, перекреслення Божих планів, чи гріх, за котрий людині доведеться відповідати перед Богом в день Страшного Суду.
Негідна такого роду поведінка мстить подружній парі вже під час тривання їхнього шлюбу на землі. Послаблення шлюбного зв’язку, відчуття деградації законної дружини, відношення як до предмета, зростання нервової напруги, спричиненої острахом перед зачаттям життя, а на кінець незгода і розпад подружжя – отакі наслідки тих, хто виступає проти плідності подружжя та утримується від потомства. Слід зауважити, що утримання є двоякого роду: штучне і природне. Кількість штучних протизапліднюючих засобів є дуже значною і немає потреби тут їх презентувати. Натомість, природне утримування від потомства – це використання так званого «природного методу регуляції зачать», з таким же самим наміренням, з яким використовуються штучні протизапліднюючі засоби, контрацептиви. Якщо фізично здорове подружжя стверджує, що вони ніколи не використовували штучних протизапліднюючих засобів, але коли впродовж 25-ти років їхнього спільного життя у них народилося тільки двоє дітей, тоді це означає, що вони використовували «природний метод регуляції зачать», вважаючи його de facto, запобіжним засобом проти зачаття. Або що вони проживали значний період цього часу в сексуальній стриманості.
Подружній зв’язок має на меті, передусім, продовження життя. В статевому акті здорового подружжя, якщо він співпадає зі статевою плідністю жінки – бере участь сам Бог. Вони починають нове фізичне життя, а Бог вдихає в запліднену, безпосередньо Ним створену зиготу, безсмертну душу. Тому виходить, що дитина батьків є істотою такого самого роду, як і вони, що більше, духовно-тілесною істотою.
Бути батьками це не тільки дати початок тілу дитини, але розвинути і сформувати в цьому тілі дух. А душа не формується в момент зачаття. Над формуванням душі, свідомості, характеру дитини треба працювати впродовж багатьох років. Це виснажливий процес виховання, в котрому повинні брати участь обоє батьків, кожен на свій лад. Тому подружній зв’язок має бути тривалим, щоб вони змогли виконати свої батьківські зобов’язання відносно свого потомства.
1.2. Наявність потомства – співучасть у творчому ділі Господа Бога, щоб «залюднити землю і Небо».
Людина вже самою значимістю своєї розумної природи перевищує всі інші видимі створіння. Понад те, ще Бог хоче, щоб люди розмножувалися не тільки для того, щоб вони існували і наповнювали землю, але передусім з цією метою, аби вони ставали шанувальниками Бога, Його пізнавали і любили, і впродовж усієї Вічності втішалися Його присутністю в Небі. Ця мета, внаслідок дивовижного вивищення людини Богом до надприродного порядку, перевищує все те, що око бачило, що вухо чуло і все те, що вступило у людське серце.
Нехай же зрозуміють християнські батьки також і те, що їхнім завданням є не тільки розширення і збереження людського роду на землі, і навіть не тільки виховання певної кількості шанувальників правдивого Бога, але також збільшення кількості дітей Церкви Христової, зростання мешканців Неба і Божих дітей так, щоб народ, посвячений Богові і Христу, ставав з дня на день численніший.
Чому подружня пара повинна зачинати і народжувати дітей? Ким є дитина, для якої народження, а особливо, згодом виховання, потребує стільки праць, зречення і обмеженням вигод? Тут, на землі, вона, передусім, є «дитиною Бога», а після смерті вона має стати «мешканцем Неба і родиною Божою». Тільки наявність вільного від хиб погляду на сенс дочасного людського життя, дозволяє зрозуміти покликання батьківства і гідність християнських батьків, котрі є співпрацівниками самого Господа Бога у справі заснування спільноти спасенних в Небі.
Коли правдиво християнська мати розважить, тоді вона напевно зрозуміє, що саме її стосуються ці втішні слова Спасителя: «Жінка (…), коли народить дитятко, вже не перестає радіти, адже людина прийшла на світ» (Пор. Йо. 16, 21).
1.3. Народження і виховання
З Божої волі зв’язок чоловіка і жінки не має на меті їх самих, але те дитя, котре зачинається з їхнього зв’язку. А добро цього дитяти вимагає, щоб цей зв’язок був тривалий. Добро дитини вимагає, аби вона знала не тільки свою матір, але також свого батька. Дитина має зростати під турботливим оком, у теплій любові обох батьків, а не одного! Смерть одного з батьків є дуже болючою для дітей, так само, як відхід або відчуження одного з батьків. Щодо смерті ми є безпорадними, але відхід чи відчуження від родини є людським ділом. Католицькі родини виключають можливість залишення своїх дітей чи якогось від них відчуження на тривалий термін. Подібно, будучи католиками, подружня пара виключає розлучення. Особливо розповсюдженим у нашому сьогоденні є болюче для дітей явище відсутності в родинах чоловіків і батьків. Часто вони відходять самі, але часто і дружини відхиляють батька від дітей. У переважній більшості випадків, саме жінки звертаються у світські суди з позовами щодо розлучення зі своїми чоловіками.
У практиці життя розлучення найчастіше спричиняє відчуження батька від дітей. Діти не знайдуть тепла ані в притулку, ані в інтернаті. Вони можуть знайти його в родинному колі, в якому є батько і матір. У випадку смерті одного з батьків, померлий, наче з потойбіччя бере участь у житті родини. Його оплакують, про нього згадують з жалем, щорічно відзначають річницю смерті, на цвинтарі доглядають його могилу, на стіні висить портрет померлого батька чи матері. Такий померлий родич виховує своїх дітей, наче з потойбіччя.
Добро дитини, а загалом всього людського суспільства, вимагає, аби до життя і виконання великих життєвих обов’язків її готували обидва родичі. Батьки подають синам взірець мужності, а дочкам – через свої батьківські відчуття, дозволяють відчувати всю повноту радісного усвідомлення свого дівицтва, жіночості. Матері подають дочкам взірець жіночості, а синові – через свої материнські відчуття почуття делікатності та турботливості щодо жінок. Та дочка, котра любить свого батька, буде доброю дружиною свого чоловіка, а той син, котрий любить свою матір, буде добрим чоловіком своєї дружини. Натомість, та дочка, котра легковажить своїм батьком, не шанує і свого чоловіка; байдужий щодо своєї матері, син, таким самим буде для своєї дружини. Так, це напевно не завжди, але часто буває. Тому важливо, щоб дитина мала біля себе обох батьків, і щоб вона могла черпати від них приклади здорових родинних взаємин.
Добро дитини вимагає постійної і запобігливої опіки батька та жертвенної турботи матері. Подружжя – батьки, повинні удвох піклуватися про добро гнізда, котре вони збудували і про потомство, котре вилупилося в цьому гнізді. А щоб ті зусилля були дієвими, вони мають тривати безупинно, неустанно. Саме у цьому полягає природна підвалина нерозривності шлюбу, усвідомлення котрого, під впливом пристрастей, світ втратив, але котре Господь Христос виразно всім нагадав. Добро насліддя не вичерпується, однак, добродійством його появи на світ. Треба обов’язково додати ще інше добродійство, котре продовжує перше і котре полягає у вихованні дитини.
Фізичне народження вимагає духовного зростання, а це відбувається завдяки вихованню дитини. Фізичне народження є початком природного процесу, а духовне зростання (виховання) є розвитком і сталістю цього першого. Бог виявив би, справді, дуже мало піклування про новонароджену дитину, а тим самим, про все людство, коли б Він водночас не виєднав права і не наклав обов’язку виховання тим, котрим Він надав здібності і право зародження нового життя. Адже, відомою річчю є те, що сама дитина, навіть в царині природженого життя не може достатньою мірою задовільнити свої потреби, і що вона впродовж багатьох років є приреченою отримувати допомогу від інших, їхні повчання і виховання. Що ж тоді, коли йдеться про царину надприродного життя. Тому батькам забороняється залишати розпочату ними справу незакінченою і піддавати її, таким чином на певну згубу.