У Південній Африці поблизу Дакару знаходиться місто Руфіск (Rufisque), його населення налічує 29000 жителів, з яких 1872 – католики. Місіонерська діяльність Католицької Церкви в цьому регіоні була почата сто років тому, але за ці десятиліття не досягла великого успіху. В містах в основному панує іслам, у селах люди донедавна були язичниками, вони боялись злих духів і підпорядковувалися духовній владі шаманів. Сучасна техніка багато в чому змінила свідомість сенегальців, які в XX ст. прагнуть знайти щось більш духовне, ніж раніше. В цей час багато невіруючих навернулись в християнську віру, але вкрай рідко траплялось навернення мусульман у католицизм. У цій частині землі зараз ведеться величезна духовна війна, проти якої Друга світова здається грою. Але надія, що Африка все-таки навернеться в християнство, не така вже й мала.
Якось у 1953 році в старому пріораті в місті Руфіск, два священик розмовляли і ділились своїм місіонерським досвідом. Як раптом десь здалеку їм почувся спів. Один священик підійшов до вікна і побачив натовп чоловіків і жінок, що налічував 250– 300 осіб різного віку, інший священик теж підійшов до вікна і був дуже здивований: у цей день не було свята, а ці люди прийшли з тієї місцевості, де майже не було християн. Протягом століття католицькі місіонери – попередники нинішніх двох священиків – старались виростити зерна християнства серед сенегальців, але все було марно, так як неймовірно живучими й сильними були язичницькі обряди і багатоженство.
«Salve Regina... Vita dulcedo... Ad te clamamus» (Радуйся Царице… Життя і солодкосте… до Тебе взиваємо), – безумовно, цей гімн співали люди з сусіднього села. Подив священиків був страшенним. «O clemens, o pia, o dulcis Virgo Maria» (О щедрая, о милостивая, о сладкая Діво Маріє). Священики поспішають назустріч цій дивній процесії. І тут трапляється щось неймовірне: при виді священиків всі 250 людей, які були в процесії, стають на коліна і просять їх охрестити: «Ми хочемо стати християнами».
На чолі цієї процесії знаходиться маленький семінарист, хлопчик-сенегалець шістнадцяти з половиною років. Невиліковна хвороба крові призвела до того, що цьому сенегальцю довелось перервати навчання в передсемінарії. Для нього, глибоко віруючого, ця хвороба стала крахом його єдиної мрії – бути священиком і всім серцем служити Богу при Вівтарі, тому сили, що залишились, він вирішив присвятити наверненню до християнства своїх співвітчизників. Він ходив від хатини до хатини, його виганяли, сварили, навіть били. Він витримав усе, щоб тільки проповідувати католицьку віру. Серед юрби на базарі він розказав про Христа. Люди глузували з нього, але вже за кілька тижнів його почали сприймати серйозно, все більше і більше людей приходило послухати його і в результаті він цілими днями навчав все більшу кількість людей.
– Шановний отче, все село прийшло просити про Хрещення
– Це так швидко неможливо здійснити, для цього необхідно три роки вивчати Катехизис, поводити себе згідно християнським етичним нормам. Це мінімум, який вам необхідний перед Хрещенням.
– Шановні отці, ті, що прийшли вже все знають і доказали свою віру: вони спалили язичницьких ідолів і відіслали додому своїх дружин, у кого було більше однієї, хоча це було зробити дуже складно.
Священики проекзаменували бажаючих охреститись. Старійшина села зізнався, що нелегко було з п’яти дружин вибрати одну, а решту відіслати додому, так як тепер йому доводилось працювати самому. Щоб залишитись сильним духом, він також просив про звершення Таїнства Хрещення.
Для шамана цього села стати католиком означало одне: втратити владу, вплив на оточуючих і заробіток. З Божою допомогою він мужньо перед усіма своїми односельцями визнав себе брехуном і закликав їх разом з ним відректись від диявола. З тих пір йому довелось голодувати. Але шаман не хвилювався про це: він просив прощення у Бога, так як був старий і хотів померти християнином.
У ці дні у священиків було багато справ. Маленький семінарист допомагав як міг, але він був важко хворий і часто втрачав свідомість. Єпископ Дакара вирішив дати дозвіл на Хрещення цих людей, незважаючи на те, що три роки для доказу віри ще не минули і лише небагато хто з них мали чекати кілька місяців, щоб доказати вірність католицькій вірі.
До вечора третього дня після описаних подій приїхав сам архієпископ Марсель Лефевр, апостольський делегат Папи Римського в Африці, яка знаходилась під впливом Франції. Йому запропонували хрестити найбільш шанованих новонавернених, але архієпископ відповів так: «Нехай маленький семінарист з моєю допомогою їх охрестить». Сенегальці були вражені цим фактом. «Це Таїнство не залежить від значущості того, хто хрестить перед Богом, важлива лише святість і тому я хочу, щоб наш улюблений С. вас хрестив».
І архієпископ, посол Святійшого Отця, став помічником бідного, важкохворого хлопчика-сенегальця під час хрещення вісімнадцяти чоловік.
Після цієї незвичної церемонії й невеликого звернення до присутніх, архієпископ Лефевр причащав їх під відкритим небом.
Минули місяці. Новоохрещені повернулись у своє село і побудували там невелику капличку з глини з солом’яним дахом. На перший погляд – бідне місце для Св. Літургії, але істинне мешкання нашого Господа знаходиться в серцях людей, які носять одяг Божої благодаті. Кожні два тижні тут відправляє Святу Літургію священик з Руфіск.
У молодого апостола-сенегальця прогресує рак крові. Його відвідав єпископ Жільбер і в потіху сказав: «Може бути, що вже це Різдво ти будеш святкувати з новонародженим Ісусом в Небі». Відповідь була такою: «Не дивлячись на мій біль, я хотів би ще пожити, щоб навернути в католицьку віру ще якесь село, але нехай станеться Воля Божа».
Найновіші ліки привели до покращення його стану здоров’я, і тоді він з подвійною силою почав навертати в християнство своє село. Але це покращення було тимчасове.
Завзяття молодого сенегальця допомагає нам зрозуміти, наскільки ми є ницими перед вічністю і що не варто жаліти витрачених сил і засобів на добру справу, якщо в результаті з’являться такі герої, як він.
І в Африку має прийти Різдво, на честь Господа і на радість так багатостраждаючим людям.
