І сталось неможливе...

У Південній Африці поблизу Дакару знаходиться місто Руфіск (Rufisque), його населення налічує 29000 жителів, з яких 1872 – католики. Місіонерська діяльність Католицької Церкви в цьому регіоні була почата сто років тому, але за ці десятиліття не досягла великого успіху. В містах в ос­новному панує іслам, у селах люди доне­давна були язичниками, вони боялись злих духів і підпорядковувалися духовній вла­ді шаманів. Сучасна техніка багато в чому змінила свідомість сенегальців, які в XX ст. прагнуть знайти щось більш духовне, ніж раніше. В цей час багато невіруючих на­вернулись в християнську віру, але вкрай рідко траплялось навернення мусульман у католицизм. У цій частині землі зараз ве­деться величезна духовна війна, проти якої Друга світова здається грою. Але надія, що Африка все-таки навернеться в християн­ство, не така вже й мала.

Якось у 1953 році в старому пріораті в місті Руфіск, два священик розмовляли і ділились своїм місіонерським досвідом. Як раптом десь здалеку їм почувся спів. Один священик підійшов до вікна і побачив на­товп чоловіків і жінок, що налічував 250– 300 осіб різного віку, інший священик теж підійшов до вікна і був дуже здивований: у цей день не було свята, а ці люди прийшли з тієї місцевості, де майже не було христи­ян. Протягом століття католицькі місіонери – попередники нинішніх двох священиків – старались виростити зерна християнства серед сенегальців, але все було марно, так як неймовірно живучими й сильними були язичницькі обряди і багатоженство.

«Salve Regina... Vita dulcedo... Ad te clamamus» (Радуйся Царице… Життя і со­лодкосте… до Тебе взиваємо), – безумов­но, цей гімн співали люди з сусіднього села. Подив священиків був страшенним. «O clemens, o pia, o dulcis Virgo Maria» (О щедрая, о милостивая, о сладкая Діво Ма­ріє). Священики поспішають назустріч цій дивній процесії. І тут трапляється щось не­ймовірне: при виді священиків всі 250 лю­дей, які були в процесії, стають на коліна і просять їх охрестити: «Ми хочемо стати християнами».  

На чолі цієї процесії знаходиться ма­ленький семінарист, хлопчик-сенегалець шістнадцяти з половиною років. Невиліков­на хвороба крові призвела до того, що цьо­му сенегальцю довелось перервати нав­чання в передсемінарії. Для нього, глибоко віруючого, ця хвороба стала крахом його єдиної мрії – бути священиком і всім сер­цем служити Богу при Вівтарі, тому сили, що залишились, він вирішив присвятити наверненню до християнства своїх співві­тчизників. Він ходив від хатини до хатини, його виганяли, сварили, навіть били. Він витримав усе, щоб тільки проповідува­ти католицьку віру. Серед юрби на базарі він розказав про Христа. Люди глузува­ли з нього, але вже за кілька тижнів його почали сприймати серйозно, все більше і більше людей приходило послухати його і в результаті він цілими днями навчав все більшу кількість людей.

– Шановний отче, все село прийшло просити про Хрещення  

– Це так швидко неможливо здійснити, для цього необхідно три роки вивчати Ка­техизис, поводити себе згідно християн­ським етичним нормам. Це мінімум, який вам необхідний перед Хрещенням.

– Шановні отці, ті, що прийшли вже все знають і доказали свою віру: вони спалили язичницьких ідолів і відіслали додому своїх дружин, у кого було більше однієї, хоча це було зробити дуже складно.

Священики проекзаменували бажаючих охреститись. Старійшина села зізнався, що нелегко було з п’яти дружин вибрати одну, а решту відіслати додому, так як тепер йому доводилось працювати самому. Щоб залишитись сильним духом, він також про­сив про звершення Таїнства Хрещення.

Для шамана цього села стати католиком означало одне: втратити владу, вплив на оточуючих і заробіток. З Божою допомогою він мужньо перед усіма своїми односель­цями визнав себе брехуном і закликав їх разом з ним відректись від диявола. З тих пір йому довелось голодувати. Але шаман не хвилювався про це: він просив прощен­ня у Бога, так як був старий і хотів померти християнином.

У ці дні у священиків було багато справ. Маленький семінарист допомагав як міг, але він був важко хворий і часто втрачав свідомість. Єпископ Дакара вирішив дати дозвіл на Хрещення цих людей, незважа­ючи на те, що три роки для доказу віри ще не минули і лише небагато хто з них мали чекати кілька місяців, щоб доказати вір­ність католицькій вірі.

До вечора третього дня після описаних подій приїхав сам архієпископ Марсель Лефевр, апостольський делегат Папи Рим­ського в Африці, яка знаходилась під впли­вом Франції. Йому запропонували хрести­ти найбільш шанованих новонавернених, але архієпископ відповів так: «Нехай ма­ленький семінарист з моєю допомогою їх охрестить». Сенегальці були вражені цим фактом. «Це Таїнство не залежить від зна­чущості того, хто хрестить перед Богом, важлива лише святість і тому я хочу, щоб наш улюблений С. вас хрестив».

І архієпископ, посол Святійшого Отця, став помічником бідного, важкохворого хлопчика-сенегальця під час хрещення ві­сімнадцяти чоловік.

Після цієї незвичної церемонії й невели­кого звернення до присутніх, архієпископ Лефевр причащав їх під відкритим небом.

Минули місяці. Новоохрещені поверну­лись у своє село і побудували там невели­ку капличку з глини з солом’яним дахом. На перший погляд – бідне місце для Св. Літургії, але істинне мешкання нашого Го­спода знаходиться в серцях людей, які но­сять одяг Божої благодаті. Кожні два тижні тут відправляє Святу Літургію священик з Руфіск.

У молодого апостола-сенегальця про­гресує рак крові. Його відвідав єпископ Жільбер і в потіху сказав: «Може бути, що вже це Різдво ти будеш святкувати з ново­народженим Ісусом в Небі». Відповідь була такою: «Не дивлячись на мій біль, я хотів би ще пожити, щоб навернути в католиць­ку віру ще якесь село, але нехай станеться Воля Божа».

Найновіші ліки привели до покращення його стану здоров’я, і тоді він з подвійною силою почав навертати в християнство своє село. Але це покращення було тим­часове.

Завзяття молодого сенегальця допома­гає нам зрозуміти, наскільки ми є ницими перед вічністю і що не варто жаліти витра­чених сил і засобів на добру справу, якщо в результаті з’являться такі герої, як він.

 І в Африку має прийти Різдво, на честь Господа і на радість так багатостраждаю­чим людям.

24 листопада 1960 р.

Автор статті Dr. E. Schörer

З журналу «Молись за нас»

вересень 1999–березень 2000, №4–5