Приниження подружнього стану

ІІІ. Приниження  подружнього стану

Тепер у нашому сьогоденні глузують і топчуть святість подружнього життя вже не тільки потаємно, скрито, але це відбува­ється публічно, і то з безсоромною зухвалі­стю. Роблять все те живим словом, друком, у театральних виставах і в жартах на шоу з еротичним підтекстом, у пісеньках, в ра- діопередачах, а передусім, у фільмах (ко­трі транслюються без перешкод у теле- і кіно програмах та інтернеті).

Розлучення, чужоложство, зради, таєм­ні романи – все це або вихваляється, або трактується, наче щось нормальне, буден­не, так, ніби ці вчинки не є гріхом і вони не ганьблять суспільство. Злий дух від­працював як слід передові методи пропа­гування морального зіпсуття, знищення в душах невинності та чистоти. У подруж­ньому житті домінують тілесні, почуттєві елементи, завданням яких є спричинити­ся до реалізації духовних цілей. Злий дух знає про це і намагається відірвати тілесні (почуттєві) справи від духовних. Він хоче потягнути людей з точки зору сексуально­сті до чуттєвого рівня тварин, а навіть ще нижче. Бо тварини у статевій сфері керу­ються інстинктом, а цей, як прояв приро­ди, не знає відхилення. А диявол найохо­чіше хоче бачити подружжя, які загрузли у статевих відхиленнях.

1. Джерело зла

Головний корінь зла таїться у хибній тезі, мовляв, подружжя не було встановле­не Богом, а тим більше воно не було підне­сене Ісусом Христом від рівня природи до рівня Св. Тайни.

Чим є, на думку розпусних людей, по­дружжя? Це – добровільна угода, укладена між чоловіком та жінкою. Лютер в цьому дусі стверджував, що «подружжя – зем­на і світська річ, так як харчування, одяг і сон». Вважається, що у подружжі існує тільки репродуктивна здатність і насиль­ницький потяг, котрий веде до статевого самовдоволення. Що більше, стверджу­ється, що подружжя – винятково людське творіння, а як таке, воно підлягає лише людській волі та положенням цивільного кодексу про сім’ю. Батьківство схвалюєть­ся як у шлюбі, так і поза ним. Шаноблива дружина у світлі цивільного права в лібе­ральному дусі зрівняна із декілька разів розлученою чи жінкою «легкої поведінки», яка офіційно займається проституцією. По­дружжя трактується ліберальними припи­сами, як одностатевий зв’язок, або т. зв. вільний зв’язок. Змінено також визначен­ня, чим є подружжя, вважаючи, що це не обов’язково зв’язок чоловіка і жінки, а ним може бути зв’язок двох осіб однакової ста­ті. В такий спосіб підняли престиж огидно­го гріха, котрий топче вже не тільки Божий Закон, здоровий людський глузд, але на­віть і закони, згідно яких функціонує неро­зумна природа.

2. Гріх проти передавання життя

2.1. Контрацептивні засоби

Світ вважає, що усі засоби, за допо­могою яких можна унеможливити зачаття людського життя чи обмежити кількість зачатих дітей, морально прийнятні. Вже в школах дітей навчають, що таке контра­цепція і яким чином слід нею користувати­ся. Св. Церква вважає гріхом використан­ня контрацептивних засобів. Ще відносно недавно жінки не боялися народжувати дітей, наявність в родинах декількох дітей не було рідкістю, ніхто цьому не дивував­ся, ніхто цього не коментував, бо це було загальноприйнятною нормою суспільства. Тепер дуже часто зустрічаємо подружніх пар, котрі мають одну чи двоє дітей, або бездітних загалом. Наявність п’яти дітей вважається сьогодні героїзмом, якому одні дивуються, а інші висміюють. Люди хо­чуть користуватися подружніми правами без обмежень, але не бажають брати на себе батьківські зобов’язання. Тому такі й ведуть інтимне життя у такий спосіб, аби виключити можливість зачаття життя (пе­рерваний статевий акт, взаємне самозлов­живання подружжям). Вони використову­ють цілу гаму тих засобів, котрі унемож­ливлюють зачаття (механічні або хімічні контрацептиви), а також засоби, котрі вбивають нове людське життя одразу ж після його зачаття (абортивні засоби). Та­ким чином, інтимне співжиття подругів стає низкою гріхів. Мимо тих грішних практик, ніщо не в стані вчинити добрими вчинки суперечні з моральним правом. Не кожен подружній інтимний акт має закінчуватися зачаттям нового життя, але жодний, гідний в Божих очах, подружній інтимний акт, не може чинити зачаття неможливою річчю. Тому кожний, хто чинить подружній інти­мний акт і свідомо чинить його безплідним, той грішить. Іншими словами, той, хто про­живає в інтимному співжитті та чинить за­чаття неможливим, той допускається гріха.

Не дивно, що такі грішні практики ви­кликають різні нервові недуги та призво­дять до надмірного розпалювання почуттє­вості, а потім до переситу. Іншим наслід­ком застосування контрацепції є розірван­ня тих духовних зв’язків, котрі поєднують подругів. Дружина почуває себе зведеною до ролі об’єкта (іграшки), а чоловік почу­вається цілковито звільненим від почуття відповідальності за неї. Як тільки виникає можливість насолоджуватиcя хтивою по­чуттєвістю, з виключенням будь-яких бать­ківських обов’язків, то тоді у трактуванні співжиття зникатимуть моральні гальма, а інтимне спілкування буде для жінки упо­коряючим і нестерпним. Докори сумління будуть ставати щораз важчими, затьмарю­ючи подружнє щастя. Контрацепція стає причиною тієї обставини, що в здорового подружжя народжується одна або лише двоє дітей.

Трапляється, що несподівана недуга забирає у батьків сина чи доньку одинака (одиначку), а на чергову дитину вже запі­зно. Що тоді відбувається? Розпач і взаємні докори. Старість батьків є тим безпечні­шою, чим більше вони мають дітей, готових опікуватися ними до смерті. Контрацепція є обмеженням Божих законів, позаяк Бог хоче вирішувати питання народжуваності дітей в подружжях. До охочого прийняття дітей (скільки Бог дасть) зобов’язуються Св. Церкві чоловік і дружина, складаючи собі навзаєм шлюбні обітниці. Немає та­кого подружжя, котре б, використовуючи контрацепцію, не стягнуло на себе тієї чи іншої Божої кари. Часто одному з подру­гів в інтимному співжитті доводиться , всу­переч власній волі, терпеливо переносити гріх другого. В такому випадку дана особа немає за собою провини, аби вона лишень не занедбувала плекати чесноту любові до ближнього, що означає, намагатися відво­дити другу особу від гріха.

Не можна незаслужено звинувачувати у порушенні Божого закону і природного по­рядку ті подружжя, котрі користуються сво­їми правами у природний та закономірний спосіб, хоч вони вже не можуть очікувати насліддя через свій похилий вік чи якісь прояви недуги. У такому випадку вони, не маючи змоги з об’єктивних причин реалі­зувати першу мету подружжя, реалізують другу його мету – виявлення взаємної лю­бові, зміцнення взаємного подружнього зв’язку і подолання похоті. Вони мають право так поводитися настільки, наскільки дотримуються природного перебігу самого подружнього інтимного акту і підпорядко­вують його першій меті, тобто, це означає, що вони погоджуються з можливістю за­чаття нового життя.

Багато родин долає матеріальні трудно­щі. Св. Церква ніколи не стояла осторонь нещасливої долі католицьких родин, котрі, незважаючи на свої щирі зусилля, не мо­жуть уникати лиха чи нестатків. Якщо, од­нак, лихо спрямовує подружжя до викори­стання контрацепції, то тоді до нещасливо­го майнового стану додається ще гріх, що ще більше ускладнює ситуацію. Бо жодні труднощі не в стані зруйнувати законну силу Божих заповідей і навчання Св. Цер­кви. Згідно християнської моралі, природ­ний метод планування зачать допускається у подружжі.

2.2. Аборт

Аборт – вбивство ненародженої дитини. Через надзвичайно поширену практику абортів і її ідеологічний контекст це явище доречно назвати «сучасним ліберальним геноцидом». Слово «аборт» – евфемізм, що приховує потрійне вбивство дитини. Воно – потрійне, позаяк, дитина є невинною, беззахисною і неохрещеною. Розваж­мо про три аспекти, пов’язані з абортом, саме вони, на думку багатьох, стають при­чиною абортів.

а) Погляд на життя матері

Чи можна виконувати аборт у тому ви­падку, коли вагітність або пологи загрожу­ють життю матері? Життя матері вартісне і його треба оберігати, особливо тоді, коли вона вже виховує дітей. Проте, чи не ле­жить в самій сутності материнства готов­ність матері до оборони життя дитини, не­залежно від того, чи це перша або наступ­на дитина у родині? Кожна любляча матір зробить усе можливе, аби врятувати життя своєї дитини, навіть тоді, коли йтиметься про втрату власного життя. Материнські обов’язки важкі і, буває, справді загрожу­ють її життю, але кожна жінка, виходячи заміж, добровільно бере їх на себе.

Багато професій загрожують втратою здоров’я чи життя, наприклад, професії лі­каря, шахтаря, міліціонера чи військового є небезпечними, однак, люди виконують її задля вищих цілей. Нам відомо безліч ви­падків, коли матері рятували своїх дітей з різних небезпек (під час пожежі чи повені), самі при цьому втрачали життя. Подібно, коли дитина була ще в лоні матері. Таких матерів ми називаємо героїнями, і дореч­но. Кого не охопить найвищий подив, спо­стерігаючи за матір’ю, котра з геройською посвятою готова іти на вірну смерть, аби тільки врятувати життя дитини, котра спо­чиває під її серцем? Її терпіння, виконані у бездоганній реалізації природного обов’яз­ку, Бог у своєму великому милосердю зуміє винагородити.

Жодна, по-справжньому любляча, матір не погодиться на вбивство у її лоні дити­ни, рятуючи при цьому своє власне жит­тя. Чудовим прикладом зразкової матері є італійська лікарка Іванна Беретта Молла. Вона мала троє малих дітей, під час чет­вертої вагітності лікарі підтвердили, що ва­гітність загрожує життю матері. Пані Мол­ла вирішила, незважаючи на це, народити свою четверту дитину. Вона казала, якщо вона помре, тоді її чоловік буде опікувати­ся трійко старшими дітьми і тією четвертою новонародженою дитиною. А коли батька не стане, тоді про них піклуватиметься у властивий спосіб Всемогутній Господь Бог. 21 квітня 1962 р. вона народила дівчин­ку і через декілька днів померла. Її кано­нізували. Св. Мати-Церква високо цінує такого роду героїзм, однак не зобов’язує під санкцією смертельного гріха жінку до цього, залишаючи в таких випадках сво­боду вибору. Варто також пам’ятати, що лікарі можуть помилятися, вони зрідка зі стовідсотковою певністю стверджують, що вагітність неминуче приведе до смерті ма­тері; найчастіше вони переконують, що вагітність загрожує життю матері, тобто, це означає, що майбутня матір має якийсь шанс на виживання. Деякі лікарі дораджу­ють виконання аборту, обґрунтовуючи це бажанням зберегти життя матері. Таким чином вони хочуть застрахувати себе (у випадку ускладнення) від звинувачення у недбальстві під час дородового періоду майбутньої матері. Натомість, висококва­ліфікований, досвідчений і відповідальний лікар все ж не радо пропонує аборт.

б) З огляду на здоров’я дитини

Деякі вважають виконання аборту до­пустимою річчю, коли лікарі прогнозують, що дозріваюча в лоні матері дитина неви­ліковно хвора і що такою вона народить­ся. Це цілковито хибне переконання! Адже хворі люди також мають право на життя! Відколи це закон дозволяє на вбивство немічних, калік чи душевнохворих? Такі практики, які виконувалися, наприклад, у стародавній Спарті чи під публічними гаслами соціалістів, ми доречно вважаємо варварством. Зрідка коли можна перед­бачити з цілковитою певністю, яким буде здоров’я дитини в її дорослому віці. Адже на початках невиліковна недуга може зго­дом відступити, і людина може одужати. Як багато людей у світі народилися немічні ті­лом, але сильні обдаруваннями чи духом (Шопен, Бетховен). Матері завжди повинні пам’ятати про слова Господа Ісуса: «Жур­ба жінці, коли вона народжує, бо година її вибила. А вродить дитятко – з радощів, що людина на світ народилася, вже й пам’яті про болі нема» (Йо. 16, 12).

в) Зачаття дитини внаслідок насилля

Такі трагедії мали місце, наприклад, під час розпаду Югославії, коли жертвами ґвалтувань (ґвалтівниками були вояки) у монастирях були католицькі монахині. У таких випадках Св. Мати-Церква заклика­ла їх до народження дитини, зречення від монашого життя і самопосвяти цій дити­ні. Вони народжували (внаслідок зґвалту­вань) дітей, а коли не відчували правдивої материнської любові, тоді могли віддавати дітей в опікунські заклади, котрими опіку­ється Церква. Наскільки нам відомо, жодна з них не віддала своєї дитини до такого за­кладу. Всі скривджені жінки присвятилися вихованню своїх небажаних дітей. Коли б ми схвалили аборт зачатої внаслідок зґвал­тування дитини, тоді до одного важкого переступу, яким є зґвалтування, ми дода­ли б ще другий – вбивство. Не можна за ганебний вчинок ґвалтівника винити зача­ту дитину! Дитина не має провини у тому, що вона була зачата внаслідок зґвалтуван­ня. Такі діти мають право на життя, а якщо матері не в стані оточувати їх опікою, тоді вони повинні віддавати їх на адаптування католикам чи у спеціалізовані опікунські церковні заклади.

3. Гріхи супроти святості подружжя

3.1. Гріхи супроти подруга (подружньо­го співжиття)

Найвагомішим серед них є невірність, подружня зрада. Через невірність зрива­ється міцний вузол, що поєднує чоловіка та жінку. Св. Мати-Церква з усією відпові­дальністю наголошує на тій кривді, яку не­вірність однієї сторони завдає у подружжі другій стороні. Св. Мати-Церква засуджує невірність, як зневагу Св. Тайни Подруж­жя, порушення урочистої шлюбної присяги, яку подружня пара складала собі навзаєм перед Богом, священиком та перед усіма присутніми загалом. Винуватець подруж­ньої зради може виправити свою велику провину тільки сердечним розкаянням та подвійними виявами вірності та любові. Треба додати, що зневажити подружню вірність можна не тільки фізичною дією, але й думкою і почуттями, особливо по­чуттям байдужості, нехіттю або навіть по­чуттям ненависті до подруга. Добровільне і свідоме тривале скерування своїх почуттів до якоїсь третьої особи – теж вважається подружньою зрадою. Вона не фізична, але почуттєва, емоційна. Така зрада дуже не­безпечна, бо легко переходить у фізичну, тілесну.

В минулих століттях під час складання урочистої обітниці посвяти в лицарі, вояки обіцяли оберігати переслідуваних і неміч­них, а особливо жінок і дітей. Лицарська ­прикмета особливо бажана у подружньому житті. Кривдить дружину той чоловік, який має схильність розглядати дружину не як приятеля і товариша життя, найближчої щирої подруги, а як рабиню. Він може до­сягти мети проханням, але він наказує; він може говорити лагідно, але говорить категорично, ударяючи кулаком по столі; він може досягти мети делікатним нагаду­ванням, але він злиться і кричить. Чоловік має бути для дружини захистом і підпорою, а стає тираном. І навпаки, дружина може зробити життя свого чоловіка нестерпним, через свою надокучливість, злість, свар­ливість, через затятість і впертість, через надмірну балакучість і холоднечу серця. Жінка має бути в домі уособленням добро­ти, а стає в’їдливою відьмою.

3.2. Явище емансипації

Важко однозначно сформулювати тер­мін «емансипація». Люди пов’язують з ним різний зміст, тому послуговуючись ним, можна легко стати неправильно зрозумі­лим. Якщо емансипація дружини-жінки передбачає перекреслення ролі шлюбного чоловіка, як очільника родини і занедбан­ня обов’язків, котрі виникають з подружніх обітниць, то її слід оцінювати однозначно негативно. Така емансипація невірно тлу­мачиться рівністю між чоловіком і дружи­ною, неправильним розумінням свободи жінки.

Ось приклади такої негативної еманси­пації жінок-дружин:

а) фізіологічна емансипація призводить до того, що дружина відмовляється ви­конувати обов’язки, котрі випливають зі шлюбних обітниць і материнства (вона без вагомої на те причини відмовляє чоловіко­ві на тривалий період можливість зачаття нового життя);

б) економічна емансипація призводить до того, що дружина без відома чоловіка (або всупереч його волі) самовільно ви­конує фінансові операції (н-д, комусь по­зичає значну суму грошей, бере кредит, робить дорогі покупки; без згоди чоловіка влаштовується на офіційну роботу).

в) суспільна емансипація спричиняє те, що дружина починає занедбувати домаш­ні обов’язки й опіку над дітьми, надаючи перевагу публічним заняттям. Така еман­сипація призводить до поганої атмосфери в подружньому житті та родині. Жінка-дру­жина здійснює її ціною самого подруж­нього життя і родини. Це суттєва складо­ва частина феміністичної ідеології. Через таку емансипацію чоловік залишається без дружини, діти – без матері, а родин­ний дім – без турботливого охоронця до­машнього вогнища. Що більше, таке хибне уявлення свободи жінки і така неприрод­на рівноправність між дружиною і чолові­ком повертаються, передусім, супроти са­мої жінки-дружини і матері. Жінка, котра прагне надмірної свободи у подружньому і родинному житті, починає помалу става­ти залежною від зовнішніх чинників. Вона поступово втрачає своє становищем пані в родині, втрачає духовний вплив на чоло­віка, а це призводить до розпаду шлюбу і погуби родини. З природою не можна вою­вати, проте її треба шанувати.

Католицька етика відкидає надмірну рівноправність та ідентичність прав подру­гів. Вона наголошує і оберігає необхідність брати до уваги ті відмінності статі, що ви­являються у подружньому житті. Гідність подругів однакова, але їх стать різна, тому їхнє становище в родині та суспільстві теж відрізняється. Шлюбні обітниці торкають­ся як взаємних зобов’язань, так і взаєм­них прав. Св. Церква вивільнила жінку з образливої домінації чоловіка, але вона не звільнила жінок-дружин від обов’язку ви­знання у чоловіках голови родини.

4. Гріхи супроти інституції подружжя

4.1. Хибним є погляд на це, що подруж­ній договір (шлюб) був цивільним актом, до якого можна (але не треба) додавати тільки релігійний обряд. Все навпаки. Укладення шлюбу релігійний акт (Св. Тайна), про ви­конання якого Св. Церква тільки інформує відповідну державну установу. Бо годить­ся, аби держава знала про цивільний стан своїх громадян.

4.2. Укладання змішаних шлюбів, не бе­ручи до уваги релігійних відмінностей, по­глядів на світ – велика помилка. Йдеться про подружжя, в яких тільки одна сторона католицького віровизнання. Такі подруж­жя позбавлені справжнього духовного згуртування – визнання однієї католицької релігії. У результаті, їх подружня любов на­ражається на послаблення, а це провокує втрату миру і щастя родинної спільноти. Католицька сторона в таких подружжях може потрапити в релігійну байдужість, а навіть відійти від правдивої віри. В таких подружжях важко виховати дітей по-католицьки, бо один з батьків не дає їм при­кладу католицького життя. З тієї причини Св. Церква своїм дітям завжди відраджува­ла і відраджує укладання шлюбу з іновір­цями. Іновірна сторона, бажаючи укласти шлюб з католицькою стороною, повинна заздалегідь прийняти Св. Тайну Хрещення і визнати правди Католицької віри. Цього домагається Св. Церква! Якщо навернення іновірця є неможливим, тоді іновірна сто­рона має запевнити у тому, що вона доз­волятиме католицькій стороні виховувати потомство в католицькій вірі.

4.3. Розлучення – це трагедія для по­дружньої пари, а ще більше для цілковито невинних дітей. У надзвичайних ситуаціях, католик може звернутися до церковного суду про можливість сепарації, яке є тим­часовим станом, а не остаточним розпадом подружжя. Світський суд може залежно від обставин підтвердити виголошений цер­ковним судом факт сепарації. Натомість, ті католики, котрі вірні визнаваній вірі, не повинні погоджуватися з таким явищем, як, пропаговане ліберальною державою, розлучення.

Шлюб, родина – це фундамент, на якому базується побут і майбутнє народів, дер­жав, а навіть цілих цивілізацій. Якщо цей фундамент крихкий, трухлявий, тоді вод­ночас і ця будівля, котра стоїть на ньому, руйнується і падає. Якщо сім’я розпадаєть­ся, занепадає, то рано чи пізно весь народ розпадеться і загине. Жахливим прикладом такої драми є стародавній поганський Рим. Святий Єронім писав, що за його часів рим­ські дами налічували собі роки життя від­повідно до тієї кількості чоловіків, котрих вони щороку змінювали. За таких умов, очевидно, що родинне життя занепадало щоразу більше. А занепад родини був од­нією з головних причин занепаду держави, котра охоплювала весь середземномор­ський світ. У морально звироднілого Риму не вистачило духовної потуги чинити опір збройним нападам войовничих герман­ських племен. І тепер, коли ми поглянемо на світ, то зможемо з легкістю стверджува­ти, що ті народи, в яких з’являється явище розпаду родин, в яких перестають народ­жуватися діти, в яких кількість домовин перевищує кількість колисок – простують до занепаду.

* * *

Легенди про святого Валентина, пов’я­зані з подружніми парами, підкреслюють його роль як захисника любові та шлюбу. Ось кілька таких історій:

1. Таємні вінчання молодих пар

     Найвідоміша легенда розповідає про те, що святий Валентин, священик у Римі, та­ємно вінчав молоді пари, незважаючи на заборону імператора Клавдія II. Імператор вважав, що неодружені чоловіки є кращи­ми воїнами, тому заборонив шлюби для мо­лодих чоловіків, щоб зберегти їх для армії. Валентин не погодився з цим і вважав, що шлюб є священним союзом, благословен­ним Богом. Він продовжував таємно прово­дити церемонії одруження для закоханих пар, ризикуючи власним життям. Ця діяль­ність зрештою призвела до його арешту та страти.  

     2. Захист християнських подружніх пар

     Інша легенда стверджує, що святий Валентин допомагав християнським па­рам, переслідуваним за їхню віру. У ті часи християнство було незаконним у Римській імперії, і християнські сім’ї часто зазнавали переслідувань. Валентин надавав їм під­тримку та допомогу, проповідуючи їм про важливість вірності і любові в шлюбі, а та­кож допомагав їм залишатися разом під час важких часів. Ця допомога ще більше зміц­нила його репутацію як покровителя зако­ханих і подружніх пар.

     3. Листи подружнім парам

   Деякі легенди стверджують, що під час свого ув’язнення Валентин писав листи по­дружнім парам, підбадьорюючи їх і нага­дуючи про важливість збереження любові та віри у шлюбі. Хоча ці листи є частиною легендарного переказу, вони символізують те, як Валентин підтримував подружні сто­сунки, навіть перебуваючи у в’язниці.

     4. Святі покровителі шлюбу

    З плином часу святий Валентин став асоціюватися з подружньою любов’ю і його образ використовували для благословен­ня шлюбів. У середньовіччі його ім’я часто згадувалося під час весільних церемоній, і він став символом вірності, довіри і любові в шлюбі.

 Легенди про святого Валентина, що пов’язані з подружніми парами, часто зба­гачені деталями та іменами, які, хоча й не ­завжди мають історичне підтвердження, збереглися як частина народної традиції.

1. Святий Валентин і пара – Сергій і Сабіна

Згідно з однією з легенд, святий Вален­тин допомагав парі християн, Сергію і Сабі­ні, які були під загрозою розлучення через їхню віру. Сергій був римським легіонером, а Сабіна — знатною римлянкою. Вони були таємно охрещені Валентином і, всупереч волі родичів Сабіни, вінчалися. Імператор наказав заарештувати Сергія за непокору державним законам і заборонив Сабіні ба­чити його. Валентин допомагав їм підтри­мувати зв’язок через листи, які передавав, а також молився за їхній шлюб і зміцнення їхньої віри. Завдяки його підтримці Сергій і Сабіна залишилися вірними одне одному і Христу, що стало відомо серед інших хри­стиян.

2. Святий Валентин і пара – Марій і Марта

Ще одна легенда розповідає про Марія і Марту, молоду християнську пару, яка звернулася до святого Валентина по до­помогу, оскільки їхній шлюб був під загро­зою через переслідування. Вони прагнули таємно вінчатися, але боялися викриття. Валентин, не зважаючи на ризики, пого­дився провести обряд таїнства шлюбу. Він не лише здійснив церемонію, але й надав їм захист – допоміг їм знайти безпечний прихисток. Їхній шлюб, освячений Вален­тином, став символом вірності та сили хри­стиянської любові, не зважаючи на пере­слідування.

3. Легенда про Юлія і Юлію

Згідно з іншою легендою, святий Вален­тин допоміг молодій парі Юлію і Юлії, яка була змушена приховувати свій шлюб че­рез ворожнечу їхніх родин, подібно до Ро­мео і Джульєтти. Валентин таємно вінчав їх і благословив їхній союз, надавши їм на­станови щодо збереження миру та любові в подружньому житті, не зважаючи на зов­нішні обставини. Пара, надихнувшись під­тримкою Валентина, вирішила відмовитися від ворожнечі та переконала свої родини примиритися.

   4. Листи від Святого Валентина

Існує легенда, що святий Валентин пи­сав листи парам, які він вінчав, даючи їм поради щодо подружнього життя та вка­зуючи на важливість любові та вірності в шлюбі. Одним із таких відомих листів було послання до пари Флавія і Флавії, які після вінчання не мали можливості бути разом через розлуку під час війни. Валентин на­писав їм листа з підписом «Ваш Валентин», у якому втішав їх і нагадував про силу їх­нього союзу перед Богом. Цей лист став передвісником традиції підписувати «ва­лентинки» на День святого Валентина.

   5. Святий Валентин і пара Приск і Приска

Приск і Приска, за легендою, були рим­ськими громадянами, які прагнули одру­житися за християнськими традиціями. Вони звернулися до святого Валентина, і він таємно вінчав їх. Коли імператор діз­нався про це, він наказав стратити Приска і Приску, але перед їхньою стратою Вален­тин благословив їх, і вони прийняли муче­ницьку смерть разом, залишившись вірни­ми одне одному та своїй вірі.

Ці легенди, хоча і мають більш роман­тичний та народний характер, ніж історич­ний, зміцнили образ святого Валентина як покровителя закоханих і подружніх пар.