Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Христос ся хрещає!
Всечесніші отці, преподобні сестри-монахині, дорога родино і вірні парафіяни Святої Традиції! Сьогодні ми відправили Найсвятішу Євхаристію за спокій душі новопреставленого священноієрея Євстахія.
Коли я відвідував сестер-служебниць по вул. Театральній (то були старушки, які мали близько 80 літ), то бачив, як ті сестри-монахині щодня молилися: «Господи, поглянь на свою ниву! Яка вона велика, але на тій ниві робітників мало. Благаємо Тебе, Господи, пішли робітників на жниво своє». Ці слова з Євангелія. І, властиво, ці сестри-монахині щодня молилися о ласку покликань з нашого народу для тих, які б посвятили і віддали своє життя на службу Господу Богові. Щасливий той народ, який слухає Бога. У Святому Письмі читаємо такі слова: «Слухай, Ізраїлю, Я Господь Бог твій. Слухай, Ізраїлю, Господа Бога твого». І щасливий був Ізраїль, коли був вірний Господу, і нещасний був Ізраїль, коли попадав в ту чи іншу неволю, коли покинув Бога, відійшов від Нього. І рівно ж, дорогі браття і сестри, так є з кожним народом, який приймає хрест, Бог щедро його благословляє. Щасливий той народ, який має своїх молільників, тобто духовенство, монашество, що заносить свої неустанні молитви о Боже благословення і Божу опіку. І навпаки, чекає руїна на той народ, який не має покликань, який нехтує покликаннями або стає збайдужілим, і дух матеріалізму бере верх. І тому ми зобов’язані неустанно продовжувати ту молитву в усі часи: «Господи, поглянь, яка велика нива, але робітників мало. Пошли робітників на жниво Своє».
І так Господь Бог хотів вибрати отця Євстахія Галаника для того жнива. Народився 23 жовтня 1936 року в селі Устя. Був четвертою дитиною в багатодітній сім’ї (дев’ятеро дітей). Народився дуже слабким, і тому батьки поспішили і принесли до церкви, попросили священика, щоби охрестив, бо невідомо, чи та дитина виживе. Народився в побожній сім’ї, в батьків Григорія і Ганни. Як згадували батьки покійного Євстахія, коли він ще був маленький, якось на вікні з’явився візерунок Матері Божої. Це був якийсь особливіший знак: Марія хоче сказати, що та дитина буде моєю. Але то не були легкі часи, то були часи, коли наш край, наша Галичина потрапила в окупацію більшовиків, комуністів. Греко-Католицька Церква пішла в підпілля, багато святинь було замкнено, а частина залишилась відкритими – ті, які перейшли до Руської православної церкви. І певно, що не думав про семінарію, не думав про якесь інше життя. У 1961 році одружився з Ганною Сенишин з Устя. Так, пам’ятаю добре пані їмость. Тиха, смиренна, лагідна, бо пройшла сім’я страшний шлях. Батьки, два брати і вона були вивезені в Сибір. Два брати померли в Сибірі, вона сама повернулась у Галичину. Так, знаємо, що чекало тих людей, які поверталися, як кривим оком на них дивилися. Ті люди були позбавлені всього.
О. Євстахій одружується з Ганною Сенишин у 1961 році. Народилося у них четверо дітей, а в ті часи треба було тяжко працювати, дбати про родину, виховувати. Але йшов з Богом. Час від часу згадував, що приснилася йому Мати Божа – знову Марія, знову Та, яка каже, що хоче, щоб він йшов за Моїм Сином. Але то не був той час, бо сім’я, праця, земні турботи вимагали величезних зусиль. Але десь в сумлінні його був той поклик. Не був далеко, був близько Бога.
І ось дійсно такий третій випадок. Працював водієм, возив людей автобусом. Знаємо, які то були набиті автобуси і які дороги були в нас – страшні. Їхав, і вмить йому стало темно в очах, а повний автобус людей, якесь хвилеве затемнення, він просить Марію, щоби Мати Божа врятувала тих людей, яких він везе. І дійсно, Марія його почула. В 1970 році почав дякувати в селі Дроговиж при отцю Михайлові Гавриліву. Отець Михайло Гаврилів закінчив на той час Ленінградську академію, був знаний після того, як зробив дуже важливий крок у своєму житті, а саме, офіційно заявив, що покидає Православну церкву, приймає католицизм і переходить до Католицької Церкви. На цей час зробити такий крок могла тільки дуже відважна і смілива людина. Почалось велике переслідування отця Гавриліва. Це я вже знаю не з описів, а зі свого досвіду, бо знав отця Михайла, який також відвідував сестер-служебниць з вулиці Театральної. І те спілкування, зацікавлення отця Євстахія Греко-Католицькою Церквою в підпіллі, її діяльністю почало формувати його. То були важкі пошуки, але він і надалі тримався отця Гавриліва, а отець схиляв його до духовних справ, бо бачив його, як людину сумлінну. Як дяк, був добрий, був людиною, яка не вживала алкоголю, не матюкався, був порядним християнином. Таких людей треба було у винограднику Христовому.
На початку 90-х років навчався в Станіславові в Греко-Католицькій Духовній семінарії. Священичі свячення отримав з рук владики слуги Божого ісповідника віри Софронія Дмитерка 8 березня 1994 року. І відразу після цього отримав скерування на місії на південь України в село Агафіївка Одеської області. Отець Євстахій не вагався, не боявся, що буде там робити, як дасть собі раду, але відважно пішов на місії в Одеську область. Відбув ті місії сім років, вступив в Третій Василіянський чин. Я в тому часі був настоятелем Третього Василіянського чину. Раз на місяць ми збиралися в церкві Святого Онуфрія, мали священичі збори, також збиралися і вірні. Це були нелегкі часи, це були дуже бурхливі часи. З одного боку наступав всім ходом модернізм, з іншого – візантіїзм. І ніби таким острівком традиції були отці Василіяни, церква Святого Онуфрія. Там був (нині покійний) отець Процик з Мостиськ та багато ще інших священиків, більшості з них вже немає, відійшли до вічності. То були ті священики, які приїжджали і розказували, як їм роблять прикрість, як їх змушують згадувати «православних», причащати людей на стоячи і багато іншого. Ті священики якось збиралися, правда, приїжджав також священик Ковчинський із Стебника, священик, який знав добре блаженного Григорія Хомишина. То були такі часи, в яких були ще живі свідки віри. Сьогодні їх вже майже немає. І ось тоді, коли був відкликаний отець Євстахій з місії з Агафіївки в 2001 році, а в 2000 році (минулого року минуло 20 років) було засноване наше братство Святого Священномученика Йосафата. Ми зналися здалеку, але він прийшов і розказав відкрито і щиро – хто він, що хоче, за чим він шукає, якого він духа. 27 років його священичого життя, 7 років місій в Одеській і Донецькій області, а останні 20 років він посвятив для нас, для Братства Святого Священномученика Христового Йосафата. То були тяжкі часи, надзвичайно тяжкі часи, дорогі браття і сестри. Властиво, коли повстало Братство і семінарія, то Сам Господь Бог та Марія нам послали отця Євстахія. То був великий трудівник на ниві Господній, то був невтомний трудівник для Царства Божого тут на землі. Маючи сім’ю, дітей, онуків, маючи де жити і спокійно жити, він покинув все знову задля Христа, знову, щоби підтримувати справу Божу. Я був дуже спокійний, бо він був поруч. Я мав тут парафію, в Рясне-2, Янів, опісля ще сестри, – то було дуже багато праці і не можливо було одному все тримати. Він був не тільки права, а й ліва моя рука. Він показував приклад, приклад віри, приклад покори і смиренності, жертви і посвяти. Я не пам’ятаю, щоб він коли – небудь сказав, що не можу, мені затяжко. Я не кажу вже про ті останні роки, коли йому було дуже важко. «Є щось до відправи, то прошу мене кликати в будь-якій годині. Як не встигаю, то таксі візьму, приїду». Він був людиною безвідмовною, людиною молитви, отець був першим вдосвіта в каплиці, в семінарії, молився і чекав семінаристів на молитву. То була людина, яка віддала все для Христа – серце, тіло, свої ноги, свої руки, свої уста. З паличкою йшов на третій поверх. То був мученик конфесіоналу, людина, яка слухала сповіді. Людина, яка дбала і не цуралася бідного каліки. Багато людей, які приходили до семінарії (немічні, бідні), отримували з його рук допомогу. Завжди вмів поділитися або сказав комусь із семінаристів, щоб дати, винеси, бо хтось прийшов. Він знав, що треба. Пам’ятаю такий приклад: одна хвора, яка добре не бачила і не могла читати, потребувала помочі, він з нею зв’язувався по телефону і провадив їй вечірні молитви. То була потіха для людини, з якою молиться разом священик. І таких прикладів, дорогі браття і сестри, можна давати дуже багато. Також ота посвята, його любов до Марії. Я ніколи його не зустрічав, щоби в нього в кишені або в руках не було вервиці. То була людина такої глибокої-глибокої молитви, внутрішньої молитви. І Бог дав йому ту ласку – він випросив, дорогі браття і сестри, тої великої ласки в Господа Бога. На Щедрий вечір був о. Мар’ян – висповідав. На наступний день, на Йордан, закінчувалася Григоріянка за померлу Тетяну. О дванадцятій вночі відправив останню. Ще на Щедрий вечір ви, його родина, разом щедрували, вчив вас пісень, молилися, і він спокійно вночі заснув – і тихо відійшов до Господа Бога. Чи то не є ласка Божа?! Чи то не є ласка Божа, питаю вас?! Ласка! Щоби так завершити свою дорогу, зробивши порядок у своєму житті, у своїх обов’язках. У той останній день – висповідався, відправив Службу Божу, заснув – і душа покинула тіло. Так, за ту покору, за ту смиренність, за ту молитву, яку він заносив до Господа Бога. Це є надзвичайно велика ласка від Господа Бога.
Так. Тепер родина. Він вас любив. Не раз, приїхавши з села, він казав: «О, моя Паска буде радісна. Всі висповідалися, всі запричащалися. Я спокійний». Я не раз казав: «Прошу отця, може вам треба помогти, може вам треба грошей, маєте дітей, онуків, може вам треба їм щось допомогти?» «Ні, прошу отця, там все в порядку». Я кажу: «Звідки ви знаєте, що все в порядку?» Він вам, я розумію, так матеріально не допомагав, але ви мали великий щит, дуже великий щит, дуже великий захист – молитву вашого батька, дідуся і прадідуся. Він жив вірою. Ви не знаєте, як він тішився – оті шлюби, які ми давали його онукам в тій церкві, в тій святині, ви не знаєте, як він переживав не тільки за братів, за сестер, як він хотів, щоб всі навернулися, щоби всі пізнали правду, щоби всі любили Ісуса. Як він то тверезо, деколи, знаєте, дуже боляче переживав, коли не все розуміли. Він мені розказував приклад про брата, який також відійшов до вічності. Там були і якісь політичні розбіжності, суперечки, а він ви- йшов і каже: «Ну скажіть мені, хто у вашому житті на першому місці – Бог чи Україна?» А присутні відповіли: «Україна». І він каже: «Боже, прошу отця, ми діти одної мами. Я не кажу, що вони не віруючі, але не можна так говорити. Бог завжди має бути на першому місці в нашому житті». Він старався, щоб Бог у вашій сім’ї, у вашій родині завжди був на першому місці. Для нього це було найважливіше. Він вас знав, він вас любив, він завжди за вас молився, неустанно за вас молився і просив Божого благословення і Божої опіки для вас.
Сьогодні ви прощаєтеся з ним: три доньки, зяті, син і невістка… Син сьогодні далеко, далеко за океаном, не може відпровадити в дорогу до вічності свого батька. Така наша доля, доля народу, але певно тяжко йому, що разом не може бути тут з вами. Прощаєтеся з тим батьком, який вам дав не тільки фізичне життя, але який молився за вас, за зріст вашого духовного життя. Він хотів вас бачити побожними, чесними, шляхетними, справедливими, добрими. Він прощається з вами – дев’ятьма онуками, дванадцятьма правнуками – ви всі в нього були на списку, він всіх вас знав поіменно, він молився за кожного із вас. Він знав проблеми ваших сімей, ваших родин… І сьогодні, направду, ви тратите такого великого молільника у вашій сім’ї. Те, що робив ваш тато, ваш дідусь і прадідусь, не має завмерти. То ви мусите своєю молитвою підтримувати один одного. Покійний сьогодні прощається з братом, братовою, прощається з двома сестрами, з якими разом виросли, провадили дитинство, молоді роки. Прощається зі сватами, прощається сьогодні покійний із священиками Братства Святого Священномученика Йосафата, прощається з преподобними сестрами, яких також любив, завжди, як мене не було, то йшли до нього до сповіді, а він підтримував, потішав, молився за вас. І в сьогоднішній день він відходить і просить вас надалі о молитву за його безсмертну душу. Прощається сьогодні зі всіма нашими вірними, які любили отця Євстахія. І не раз питали, як там отець Євстахій, чому його не бачимо, що з ним і так дальше. Дуже багато людей питали, любили його. Любили його за таку простоту, за таке відкрите серце, за доброту, за те, кажу ще раз, мучеництво в конфесіоналі. Коли був здоровий, то не було жодної нічної адорації, де б він не сповідав людей. Отець завжди приходив допомагати, і я цього не забув, не забули цього і вірні. Ми пам’ятаємо і будемо молитися за спокій його душі, бо він заслужив, щоб ми про нього пам’ятали, щоб він був у наших серцях і в наших родинах.
Прощається покійний з родиною з Устя, з Стрия, Новояворівська, Львова, з дальшою і з близькою родиною, сусідами, знайомими, з приятелями. Як я не можу сьогодні не сказати того, як він ретельно виконував свій обов’язок на фабриці «Весна» в каплиці Матері Божої Неустанної Помочі. Коли був здоровий, завжди йшов туди і молився за робітників, за всіх, які там працюють. То була людина великої жертви і посвяти, великої любові, йому лежало на серці спасіння людських душ.
Ми з ним говорили ще скоріше (всі ми смертні), де він мав би бути похоронений. Вже як помер покійний отець Столярчук, о. Євстахій каже: «Знаєте що, отче, людина є людиною, рідні, а особливо молоді, можуть забути, де відправляв їхній тато, їхній дідусь, що таке Традиція, чому та церква є такою, тому я хотів би бути похоронений тут. Вони конче приїдуть, а як приїдуть на цвинтар, то і зайдуть до церкви». Я подумав собі, який він розсудливий. Такою є розсудливість священика. Хіба ні?! І знову дбав не за тіло. Бо міг попросити, щоб його похоронили біля пані їмості. Він дбав за родину, за віру. Ото є правда: ми віримо, але вартує щось опустити і наша віра скоро вивітриться, згасне, як та свічка. І навіть у тих випадках він думав так розумно і розсудливо, бо думав по Божому. Каже: «Вони прийдуть на цвинтар і згадають, вони прийдуть до церкви і почують, як в тій церкві моляться і як треба молитися». Як дійсно він дбав за той дар святої віри.
Сьогодні від себе, від всіх священиків, сестер монахинь, від всіх вірних – дякую, отче Євстахію, за твою послугу, за жертву твого життя, за твою любов, за твою посвяту. Як щось було не так між нами, хай Бог простить і тобі, і нам, а ми обіцяємо, що кожного разу, як будемо йти з похорону чи в інші дні, то будемо молитися за спокій твоєї душі, будемо заносити молитву, щоби добрий Бог прийняв тебе до Царства Небесного. Я дякую всім, які молилися за отця Євстахія, які опікувалися. Особливо хочу подякувати отцю Степану Курилові, який, направду, дбав, який будучи в семінарії, і навіть тоді, коли був вдома, то ретельно виконав оцей обов’язок священика Братства. Він завжди знаходив час, щоби поїхати, щоби відвідати, щоби подзвонити. Це була з боку отця Степана дуже велика послуга. І так має бути. Ми маємо шанувати старість і поважати її, бо Господь Бог це благословляє. Тому ще раз дякую вам за вашу присутність і за вашу молитву. І так як ми молилися за його здоров’я, так і тепер молімся за спокій його душі. Амінь.
Во імя Отца і Сина і Святаго Духа! Амінь.
Христос ся хрещає!
Хай Мати Божа запровадить його душу до Неба
Спогади отців Братства Св. Йосафата
«Ви є світло для світу», – сказав Христос до своїх апостолів!
Кожна людина проживає лише одне життя, дане Богом, і від цього життя залежить, яка буде її вічність. Один мудрець колись сказав: «Яка віра, таке і життя, яке життя, така і смерть, яка смерть, така і вічність твоя буде!» Не головне, як ти зачав, а головне, як ти скінчив своє життя, – кінець вінчає людину. Це не тільки цитати мудрих людей, це було головне правило життя о. Євстахія. Звідки мені це відомо, можливо хтось запитає, а відповідь проста, я як семінарист, а потім як священик жив з отцем 20 останніх років його життя в семінарії і був свідком його живої віри. Скажу Вам по правді, нам всім далеко до його ревності. Життєрадісний і завжди усміхнений! Щодня, пів до п’ятої ранку в келії отця Євстахія вже світилася настільна лампа. Коли я заходив запитати, чи все добре, чи часом отцеві не погано, отець усміхнулися і сказали, відпочивайте, все добре, я молюся… А молився отець дуже багато… Розважання, Утрення, Вечірня, три повних вервиці на день, Сл. Божа, вервиці до Божого милосердя і Непорочного Серця Марії, вечірні молитви і багато молитов приватних.
А праця рук! Його старечі руки – теж гарний приклад для молодих. Робив (виливав) свічки, які гарно горіли біля кивоту, помагав складати дрова на зиму, а останні роки отець мішками чистив горіхи. Окрім молитви і праці отець дуже любив читати духовні книжки, знав дуже багато віршів Тараса Шевченка та інших письменників напам’ять, а коли виходив на проповідь, то найкращою його проповіддю були його гарячі сльози. Варто наголосити, що отець дуже любив сповідальницю, де чекав на спраглі людські душі, але дуже часто і сам сповідався, бо хотів тримати своє серце в чистоті для Бога. І тому: «Яка віра, таке і життя, яке життя, така і смерть, яка смерть, така і вічність твоя буде!» Смерть отця Євстахія, це його перехід до Бога, якого любив все своє життя, а для нас, священиків, це дуже велика втрата. Втрата батька, священика, заступника… Я пишу ці рядки і розумію, що це капля в морі з його відважного і святого життя, я розумію, що не можливо на папері передати все, що ти бачив щодня, що хвилини… пишу, а душа плаче, що його вже між нами нема.
Отче, ви були тим правдивим світлом для нас! Дякуємо вам від усієї душі!
* * *
Будучи ще семінаристом, пригадується, як прийшла одна жіночка з недалекого будинку. Її мучила невідома хвороба, лікарі не могли дати ради, і вона не знала, як собі зарадити, словом, «гасла»… Шукаючи хоч якогось порятунку, прийшла до нашої семінарської каплиці, просила про поміч, про молитву за оздоровлення. Отець Євстахій взяв требник, поклав руку на голову жінки, що клякнула, і почав відмовляти молитви на оздоровлення. І під час цієї молитви отця Євстахія жінка вся почала тремтіти, трястися, не знаючи що з нею робиться. Отець незважаючи на такі симптоми дочитав молитву до кінця… Після цього жінці полегшало і все відійшло, немов що нечисте вийшло з неї. Вона стала здоровою і побожною нашою парафіянкою. Цей випадок ілюструє про силу молитви отця Євстахія і допомогу людям. І не тільки тій одній жіночці отець Євстахій допоміг своєю молитвою і жертвою Св. Літургії, а багатьом, і близьким, і далеким, і тим, які просили його про молитву, навіть по телефону, і тих, хто не просив, а отець сам брав намірення, особливо за грішників і хворих. За кого отець мав молитися і жертвувати Службу Божу, то записував на листочку, який місяць і більше лежав на престолі, і отець щоденно його перечитував на Св. Літургії.
Коли вже старість забирала помаленьку сили, і отець вже не міг їздити на парафії, то старався надолужити молитвою. Брав по три повних Вервиці в день (три Помпейські дев’ятниці), відмовляв щоденно Хресну дорогу та інші молитви, багато часу провадив в семінарській каплиці при Євхаристійному Ісусові. На спільні молитви приходив перший завчасу, зранку сам двері відкривав. А як любив сповідальницю?! Вона стала для нього другою «приватною» кімнатою після спальні. Коли йшлося про уділення Св. Тайн, послужити вірним, навіть коли вони прийшли серед дня, коли отець спочивав, то старенький отець Євстахій завжди ставав і сходив до людей. Отець Євстахій горів, коли йшлося про щось, що могло людей привернути до Бога, коли йшлося про спасіння, про апостолят для вірних, про привернення людей до Традиції – це було його життям. Він не тільки виїжджав до домівок вірних близько Львова при потребі, отець, вже будучи в Братстві з 2006 р., ще декілька раз їздив на наші парафії на сході України. Одне слово, «горів» і був перейнятий думками самого Спасителя, щоб чимось послужитися для спасіння людських душ. Багато всього не опишеш, бо це треба було самому побачити у його житті на щодень, тільки тоді зрозуміємо і ще більше полюбимо о. Євстахія.
Ще слід згадати про особливу любов, яку отець мав до душ у чистилищі. Хто зі знайомих відходив до вічності, отець не чекав, щоб його просили про молитву, а сам старався чимшвидше за них відправити Григоріянку, яку часто відправляв, немов її любив. І певно, що є знаком Божим: коли добігали його дні, відправляв Григоріянку, і Бог дозволив, щоб він її не перервав, а дослужив до кінця, бо 30-ту Службу Божу останньої у священичому житті Григоріянки, отець відправив у першу годину дня, який вже наступив – з 0 год до 1 год ночі 19 січня перед своїм спочинком, який став для нього вічним… Дякуємо Вам, Отче Євстахію, від щирого серця за Ваш приклад життя, за Ваші слова повчання і потіхи, за Ваше батьківське і Христове Серце, яке билося у Ваших грудях. І кожен священик нашого Братства, який вихований Вами буде до кінця життя пам’ятати про Вас у своїх молитвах. Вічная пам’ять перед Богом за Ваші труди!
* * *
Світлої пам’яті о. Євстахій Галаник свого часу був духівником у нашій Традиційній Духовній Семінарії Непорочного Серця Матері Божої Фатімської і залишив нам, молодим священикам, приклад побожного, жертвенного й шляхетного душпастиря. У моїй пам’яті він назавжди залишиться, найперше, як священик молитви, невтомної праці й самопосвяти служінню Богові і людям. Коли йшлося про славу Божу і спасіння людської душі – чи то Св. Сповідь, чи будь-які інші Богослуження або церковні треби ‒ отець Євстахій ніколи не жалів ні своїх сил, ні здоров’я, хоча був уже далеко не молодим.
Повертаючись до семінарії з навчання чи роботи (на той час ми мали поле і велику господарку в с. Ясниськах), найчастіше ми бачили нашого о. Євстахія в семінарській каплиці перед кивотом з вервицею в руках. Вервицю отець дуже любив і постійно на ній молився до Матері Божої, подаючи цим самим нам, семінаристам, гарний приклад до наслідування.
Пригадався такий випадок з мого раннього семінарського життя. Отець Євстахій дав мені завдання – поїхати на автовокзал, що по вулиці Стрийській, і забрати якусь передачу від водія певного автобуса. При цьому запитав, чи я маю з собою вервицю, і дав мені духовну настанову: коли буду чекати на прибуття автобуса, який може ненароком і припізнитися, щоб не марнував часу, а взяв у руки вервицю й молився. Звичайно, я з радістю виконав те, що наказав мені мій духівник. Ця духовна порада закарбувалася глибоко в моєму серці по сьогоднішній день. Хоч вервицю в нашій родині молилися щоденно, але це стало для мене мовби ще сильнішим закликом до постійної і більш ревної молитви на Св. Вервиці. Відтоді я старався завжди і всюди носити з собою вервицю й молитися на ній, як тільки випаде вільний час – чи то як їду в маршрутці, чи за будь- яких інших обставин.
Отець Євстахій завжди, щоденно відмовляв повне священиче правило. Коли ми поверталися пізно ввечері до Семінарії дуже змученими – бо цілий день працювали на господарстві чи в полі – він чекав на нас і в таких випадках завжди давав нам диспензу (звільнення) від Вечірні. Запрошував на кухню повечеряти, коротко помолитися й лягати відпочивати. При цьому казав: ви працювали весь день, а я вже помолився за вас усе церковне правило. Звичайно, що й ми також старалися молитися і при праці, й дорогою в маршрутці.
Отець Євстахій дуже любив і цінував Службу Божу. Йому важко було уявити, як це можна опустити щоденну Св. Літургію. Останніми роками хворів на серце, пережив інфаркт. Його забрали до лікарні. Але як тільки трохи прийшов до сил, отець одразу став вимагати в лікарів, щоб відпустили його до семінарії. Він ніяк не міг змиритися з тим, що не може в лікарні відправляти щоденно Службу Божу. І справді, Господь Бог подарував цьому ревному священикові ласку, що до останнього дня свого життя він міг відправляти Службу Божу. А останню в своєму житті Св. Літургію наш о. Євстахій відправив опівночі на Свято Богоявлення Господнього за кілька годин до того, як Бог покликав його до Вічності. Він ніби передчував, що не можна чекати до ранку, і як тільки вибила дванадцята година, опівночі розпочав свою останню Службу Божу на землі. Дякувала йому старша дочка, яка опікувалася ним і доглядала його. Згодом вона згадувала, що отцеві вже дуже важко було відправляти… Він вже не міг стояти, тому відправляв сидячи і весь час витирав лице від поту… Але ніщо не могло стати на перешкоді, бо отець знав, яка велика вартість Служби Божої, дуже любив і цінував її й тому віддавав усі свої сили, щоб її не опустити. Казав: «Я вже немічний і не можу працювати як священик на парафії, але відправити Службу Божу я зобов’язаний, бо я священик і багато людей потребують її...»
Отець завжди переживав, щоб усі вірні, а особливо ми, молоді священики, ніколи не втратили католицької віри, щоб були добрими послідовниками наших блаженних мучеників і подавали добрий приклад людям.
У нашій Традиційній Семінарії о. Євстахій був нашим духовним сповідником, і ми, тоді ще зовсім юні питомці, не маючи належного духовного досвіду, у Св. Сповіді відкривали отцеві свою душу, визнавали свої немочі, гріхи, упадки… Отець бачив, що моя душа розбита, бо не можу дати собі раду з гріхами, часто повторював мені: «Ти маєш брати за приклад наших блаженних ‒ священиків, єпископів. Якщо Бог дав їм ласку бути святими, то й тобі Бог поможе побороти твої гріхи, але ми повинні працювати над собою, молитися й просити про це Бога!»
Хочу щиро подякувати Господу Богові за ласку, що дав нам такого о. Євстахія в ті нелегкі часи випробування нашої віри. Бо це був важкий час для нас, а особливо для о. Василя Ковпака, нашого Генерального настоятеля, який узяв тоді на себе весь тягар і відповідальність за збереження Св. Традиції УГКЦ в нашому народі… У той час тільки формувалась наша Духовна Семінарія, було дуже важко, бракувало священиків на парафіях, а тим більше для опіки над семінарією. І саме тоді Господь Бог подарував нам Свою поміч і підтримку в особі о. Євстахія. Впевнений, що завдяки його священичій ревності й неустанній молитві в наміренні збереження Св. Традиції УГКЦ наше Священиче Братство на чолі з Генеральним настоятелем о. Василем змогло пережити бурхливу бурю цькувань, судів, переслідувань і вистояти до сьогодні. Впевнений також, що Бог нас ніколи не покине. А о. Євстахій відтепер буде постійно пам’ятати й молитися за нас у Небі. Дякую нашому дорогому отцеві Євстахію за його молитву, за святий приклад служіння Богові і людям!
Хай Мати Божа запровадить його душу до Неба, а Милосердний і Добрий Господь дарує йому вічну радість у Царстві Небесному!
