Шановні Брати!
Вітання і апостольське благословення
Тягар пастирського уряду в Христовій вівчарні
Звертаюся до Вас перший раз зі словом з цієї найвищої апостольської столиці, на яку з недослідимих Божих вироків ми були вознесені, відчуваємо за корисне пригадати, скільки ж то сліз ми пролили і як гаряче благали, щоб віддалити від себе цей страшний тягар понтифікату.
Зовсім не рівні заслугами, можемо, здається, застосувати цілком до Нашого становища ці слова, в яких св. Анзельм скаржився, коли проти його волі і помимо опору був змушений до прийняття сану єпископства. Для того, щоб показати в якому стані розум і волі ми прийняли цей найважчий тягар пастирства у Христовій вівчарні. «Свідками, - говорить, - є мої сльози, стогони і болі, які походять з глибини мого серця, і яких не пам’ятаю, щоб коли був це робив з якої-небудь жалості, аж до сьогоднішнього дня, в якому, здавалося, що спала на мене ця доля кантерберійського єпископа. Не могли не зауважити того ті, які в цьому дню оглядали моє обличчя… Подібний виглядом до померлого, ніж до живого, блід з перестраху і болю. Цьому вибору, а краще насильницькому наклонюванню, до тих пір, кажучи щиро, спротивлювався скільки міг. Однак хоч не хоч, мушу визнати. Що Божі вироки з кожним днем щораз сильніше опираються моєму зусиллю, так що не бачу, щоб міг від них в жодний спосіб ухилитися. Звідси також переможений не так людською, але Божою силою, на яку немає ради, відчуваю, що нічого іншого понад те мені не залишається, щоб по стількох молитвах і стараннях – щоб на скільки це можливо, минула мене ця чаша, щоб з неї не мав пити, зрікаюся власного суду і волі, і на Божий суд та волю цілковито віддався…»[1].
Переживання у виконанні завдання Христового Наступника
Направду не забракло нам багато і великих причин до Нашого опору. Крім причини Нашої нездатності не признавалися ми в жодний спосіб за гідних честі понтифікату, хто ж бо не був здивований винесення на наступника Того, який керуючи Церквою з великою мудрістю на протязі двадцяти шести літ, заблистів такою швидкістю розуму, таким блиском різних чеснот, що з’єднав собі подив навіть у противників і увічнив свою пам’ять непроминаючими працями?
Далі опускаючи вже багато інших речей, перестрашує Нас плачевний стан людства в тих часах. Коли це невідомо, що людське суспільство переживає сьогодні глибоку неміч, страшнішу за всі інші в давніших часах, яка міцніє з дня на день і отруюючи її дощенту, пхає її до заглади? Яка це є хвороба, розумієте це, Шановні Брати: відвернення і відступництво від Бога; направду понад це немає нічого згубнішого, згідно слів пророка: «Бо ось загинуть ті, що віддаляються від Тебе» (Пс. 72, 27).
Уважаємо за наш обов’язок, що виходить з повіреної Нам папської гідності, запобігти тому нещастю; уважали за скероване до Нас поручення: «Оце настановляю тебе я нині над народами й над царствами. Щоб ти викорінював і руйнував, вигублював і валив, будував і насаджував» (Єр. 1, 10); але переконані в цілковитій Нашій слабості, побоювалися прийняти на себе це завдання, таке повне труднощів і заразом, яке не терпить зволікання.
Все відновити в Христі
Однак коли Богу сподобалося піднести Нашу нищість до цієї високої влади, черпаємо прохолоду «в Тому, якій Нас укріплює», і споможені Божою силою, прикладаючи руку до діла, визнаємо, що в сповненні понтифікату це є Нашою єдиною ціллю, щоб: «все відновити в Христі» (Еф. 1, 10)[2], щоб був: «все й у всьому – Христос» (Кол. 3, 11).
З певністю знайдуться люди, які, міряючи Божі речі людською міркою, будуть старалися дізнатися, які є також найтаємніші думки Нашої душі, щоб їх використати для земних цілей, для противних намірів. Щоб їм відняти всяку надію, об’являємо їм з цілою рішучістю, що не прагнемо бути нічим іншим, і при Божій допомозі нічим іншим для людського суспільства не будемо, як Божим слугою, якого владу представляємо: для неї ми постановили посвятити всі Наші сили і навіть життя. Коли б хтось прагнув мати до Нас відклик, яке би вміщувало прагнення Нашої душі, то одне можемо завжди сказати: «Все направити в Христі!».
Співпраця єпископів у боротьбі з ворогами Церкви
При підняттю і впровадження цієї прекрасної праці додає Нам найживішої прохолоди певність, що знайдемо в ній охочу співпрацю Вас всіх. Коли б про це сумнівалися, ми мусіли б неслушно уважати, що або не розумієте цієї святотацької війни, яку сьогодні, можливу річ, роблять на кожному місці і провадять проти Бога; або також, що Вас та боротьба зовсім не обходить. Направду, бо проти свого Творця сьогодні «метушаться народи, і люди задумують марне» (Пс. 2, 1), так, що всезагально підноситься щит неприятелів Бога: «Відступи від нас!» (Йов 21, 14). Звідси то в багатьої людяй завмерла всяка пошана до вічного Бога, звідси то в інституціях життя як публічного, так і приватного обминають сьогодні цілком Його найвищу волю: бо всіма силами і всіма підступами прямують вже до того, щоби викорінити навіть пам’ять про Бога, саме навіть Його поняття.
Людина вдерлася на місце Бога
Хто правдиво над тим застановиться, цей мусить слушно затривожитися, чи часом ця дволикість розумів не є певною пробою і вже немовби початком нещасть, які є призначені останнім часам; чи часом «син погибелі» (ІІ Сол. 2, 3), про якого говорить апостол, не перебуває вже на тій землі. З такою ж зухвалістю, з такою ненавистю нападають всюди на релігію, особливо докази об’явленої віри, вперто стараються зірвати по просто всі зв’язки людини з Богом! Натомість «сама людина» - а це власне згідно того самого апостола властива ознака Антихриста – з найвищою легкодумністю вдерся на місце Бога, «який зноситься понад усе, що зветься Богом»; до того ступіня, що хоч не може знищити в собі цілковито самого поняття Бога, однак, відкидає повагу Його маєстату, вчинив собі з того світу видиму власну святиню, в якій сам має бути через всіх обожнюваний. «Сяде сам у храмі Божім і видаватиме себе за Бога» (ІІ Сол. 2, 4).
Перемога є завжди за Богом
Який хід візьме ця боротьба слабих людей з Богом, про це жодна розсудна людина немає сумніватися. Направду, людина може надуживати своєї вільності, нарушити право і образити маєстат Творця всіх речей; однак перемога є завжди за Богом: більше того, навіть поразка є тим ближча, чим зухваліше людина виступає, впевнена тріумфу. Бог нас сам про це перестерігав в Святому Письмі. Закриває очі на людські гріхи[3], немов забуваючи про свою потугу і великість: однак швидко по цьому позірному відступу, «мов зі сну пробудився, немов витязь, якому вино сил додало» (Пс. 77, 65)[4], «розторощить голову своїх ворогів» (Пс. 67, 22); щоб всі пізнали, що «цар всієї землі Бог» (Пс. 66, 8)[5] і «щоб народи знали, що вони – люди» (Пс. 9, 21).
Найвища Божа влада над людьми і над цілим створінням
Це все, Шановні Брати, визнаємо, того всього сподіваємося з непорушною вірою. Але тут не перешкоджає, щоб ми також, кожний згідно свого уділу, не мав співпрацювати в пришвидшенні Божої справи і то не тільки у витривалій молитві: «Встань, Господи, щоб не подолав смертний» (Пс. 9, 20), але щонайменше боронячи словом і вчинком, в ясності денного світла, найвищої Божої влади над людьми і над цілим створінням, також вимагаючи, щоб Його право і влада володіння були свято визнані і заховувані. Того знов вимагає не тільки обов’язок, що пливе з порядку природних речей, але також і загальне добро.
Прагнення миру після зречення Бога є недоречністю
Шановні Брати, кого не огортає боязнь і біль на цей вигляд, як велика частина людей, хоч не без слушності любить людський поступ, воюють між собою так завзято, що здається немов всі боряться проти всіх? Прагнення миру з певністю переповнює кожне серце, немає також людини, яка б гарячо його не взивала. Але прагнучи миру, після зречення Бога є недоречністю, бо коли немає Бога, звідти зникає справедливість, із зникненням справедливості пропадає ціла надія миру: «І ділом справедливості мир буде» (Іс. 32, 17).
Направду нам відомо, що немало є людей, які ведені любов’ю до миру, тобто як говориться, спокою чи порядку, лучаться і організовуються в товариства і партії, які називаються партіями порядку. Пусті надії і страчені зусилля! Існує тільки одне товариство порядку, яке є здібне привернути мир між пануючим замішенням: це є товариство тих, які тримаються з Богом.
Товариство тих, які тримаються з Богом – товариство порядку
Необхідно його підтримувати, наскільки це можливо більше до нього залучати людей, якщо керуює нами любов до публічного порядку. Того повернення народів до маєстату і Божої влади не дасться інакше осягнути, Шановні Брати, як би ми не старалися, інакше ніж через Ісуса Христа. Напоминає нас в цьому апостол: «Іншої бо основи ніхто не може покласти, крім покладеної, якою є Ісус Христос» (І Кр. 3, 11). Він є єдиний, «кого Отець освятив і у світ послав» (Йо. 10, 36); «Він – відблиск його слави, образ його істоти» (Євр. 1, 3), правдивий Бог і правдивий чоловік, без якого ніхто не може пізнати Бога, як належить, бо «ніхто не знає Сина, крім Отця, і Отця ніхто не знає, крім Сина, та кому Син схоче відкрити» (Мт. 11, 27).
Навернути людей до Божого послуху
Звідси виникає, що «направити все в Христі» означає те саме, що навернути людей до Божого послуху. Тому Нам належить скерувати Наші зусилля до того, щоб ми людський рід завернули під царювання Христа: коли це буде зроблене, навернеться вже до самого Бога. Говоримо до Бога, не до того безвладного божества і байдужого на людські справи, якого видумали матеріалісти своєю маячнею, але до живого і правдивого Бога, одного в природі, в трьох особах, творця світу, наймудрішого керівника всіх речей, найсправедливішого законодавця, який карає злі вчинки, але також є вірний в нагородженні чесноти.
Церква є дорогою, що провадить до Христа
Дороги, що провадить до Христа, не потрібно шукати – це є Церква. Слушно говорить св. Йоан Золотоустий: «Церква є твоєю надією, Церква є твоїм спасінням, Церква є твоїм прибіжищем»[6]. Для цього і заснував її Христос, набувши його за ціну своєї крові; на це і повірив їй свою науку і приписи своїх заповідей, одночасно обсипаючи її скарбами Божих ласк для освячення і спасіння людей.
Викорінити злочин привласнення собі через людину місця належного Богу
Отож бачите, Шановні Брати, до чого вкінці спроваджує завдання, вложене як на Нас, так і на Вас, щоб людство, яке блукає поза Христовою мудрістю навернути до послуху Церкві; Церква ж віддасть його Христові, Христос врешті Богу. Якщо того доконаємо при Божій помочі, тоді будемо могли собе поздоровити, що несправедливість уступила місце справедливості, і ущасливлені почуємо «голос могутній, що говорив на небі: «Нині настало спасіння, і сила, і Царство Бога нашого, і влада Христа його» (Одкр. 12, 10).
Щоб наслідок відповідав Нашим прагненням, необхідно докласти всіх старань, щоб всіма середниками і зусиллями викорінити цілком цей страшний і вражаючий проступок, властивий нашим часам, що людина привласнила собі місце, належне Богу, привернути відвічну гідність найсвятішим правам і радам Євангелії; піднести високо правди, які голосить Церква і викласти його науку про святість подружжя, про виховання і навчання молоді, про володіння і уживання дочасних дібр, про обов’язки відносно тих, які управляють публічними справами; повернути врешті належну рівновагу між різними вествами суспільства, відповідно до прав і християнських законів.
Такі є засади, які, послушні Божій волі, маємо намір застосувати під час Нашого понтифікату і які застосуємо з цілою енергією. До Вас належить, Шановні Брати, співпрацювати з Нашими починаннями своєю святістю, своєю наукою, своїм свідченням, а понад все, своєю ревністю, про славу Божу. Не шукаючи нічого іншого, окрім того, щоб у всім був «виображений Христос»[7].
Вироблення Христа в священиках
Переходячи далі до середників, якими маємо послуговуватися до осягнення так великих цілей, видається майже збитковим, щоб їх тут перераховувати: кидаються самі в очі. Першим Вашим завданням повинно бути т, щоб виховувати Христа в тих, які з свого обов’язку покликані мають Його виховувати в інших. Маємо тут на думці священиків, Шановні Брати, ті, які посідають вищі свячення, повинні пам’ятати, що серед народів, між якими є установлені, ту саму мають місію, яку отримав св. Павло, згідно цього власного свідчення вираженого в тих сердечних словах: «О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос виобразиться у вас!» (Гал. 4, 19). Як вони сповнять це завдання, якщо найперше самі не облекуться в Христа? І не просто облектися, але щоб могли застосувати до себе слова апостола: «живу вже не я, а живе Христос в мені» (Гал. 2, 20); «для мене бо життя – Христос» (Фил. 1, 21).
Також до всіх вірних відноситься заохота «аж поки ми всі не дійдемо до єдности в вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Однак в особливіший спосіб вона відноситься того, який сповняє священичу послугу, який також є установлений «другим Христом», безсумніву не для участі тільки у Христовій владі, але також для наслідування його вчинків через які має відбити в собі образ Христовий.
Духовна формація в семінаріях
Шановні Брати, яка ж велика має бути Ваша турбота про духовну формацію у всіх напрямках освячення. Цій турботі повинні уступити всі інші. Тому також найвищим вашим старанням повинно бути, щоб добре установили семінарії і ними керували, щоб в них одночасно процвітала чистота навчання побіч святості звичаїв. Вважаєйте кожну семінарію за потіху вашого серця і для її успішності не занедбуйте найменшої речі, як це постановив з найбільшою прозорливістю Триденський Собор.
Коли наблизиться час, що клерику будуть мали приймати свячення, не забувайте, прошу Вас, про це, що св. Павло поручав Тимотеєві: «рук надто поквапно не клади ні на кого» (І Тим. 5. 22); добре в тому пересвідчуйтесь, чи будуть такі вірні, яких допускаєте до священства. Тому також не під ніяких поглядом не дивіться на різного роду приватні користі: дивіться тільки на Бога, на Церкву, на вічне добро душ, щоб згідно остереження апостола, не бути «причетним до гріхів інших» (І Тим. 5, 22).
Охорона священиків перед блудами
Далі є необхідно, щоб молоді священики, залишаючи семінарії, не були позбавлені Вашої опіки. З глибини Нашої душі заклинаємо Вас, щоб часто притискали їх до свого серця, яке повинно горіти небесним вогнем, щоб зігрівати і запалювати, щоб прагнули тільки Бога і добра душ. Ми, з Нашої сторони, Шановні Брати. Будемо над тим чувати з цілим зусиллям, щоби духовні особи не підалися спокусі певної нової і звабної науки, в якій не відчувається Христа, а яка за допомогою звабних і підступних аргументів прямує до засіяння блудів раціоналізму або так званого семі раціоналізму, про охорону перед якими вже апостол на поминав Тимотея пишучи: «Бережи передання. Уникай світського пустословства та суперечностей неправильного знання, що його деякі визнаючи, відхилилися від віри» (І Тим. 6, 20-21).
Першість для посвячення потреб душ
Не маємо наміру через це відмовляти похвали тим споміж молодих священиків, які провадять наукові дослідження, у всіх ділянках науки, щоб стати здібнішими до оборони правди і відбивання нападів неприятелів віри. Не можемо однак затаїти, більше того голосно це визнаємо, що завжди будемо віддавати першенство тим, які не легковажачи принаймні духовних і світських наук, передусім посвячуються потребам душ, сповнюючи ті обов’язки, які є на відповідніші для священика, що є ревний про славу Божу. «Смуток мені великий і безнастанний біль у моїм серці» (Рим. 9, 2), бо бачимо, що і до наших часів відноситься ця скарга Єремії: «маленькі дітки просять хліба, та нікому їм дати» (Пл. Єр. 4, 4). Не бракує священиків, які йдуть за потягом власних уподобань, уживають свою діяльність на справи радше поверхневі, ніж ті які мають глибшу користь: і знов небагато є таких, які б за прикладом Христа відносили до себе ті слова пророка: «Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригнблених на волю» (Лк. 4, 18).
Віра слабне з неосвіченості
Отож кому це може бути невідомо, Шановні Брати, що коли б людина керувалася тільки розумом і вільною волею, то це буде найкраща дорога до повернення Божого керівництва над душами, і чи не є це релігійне навчання? Скільки ж то є дійсно таких, що ненавидять Христа, бридяться Церквою і Євангелією, більше з причини несвідомості, ніж зі злості, про яких треба сказати: «зневажають те, чого не знають» (Юда 10).
Таких стан душі зустрічаємо не тільки в народі і в найнищих верствах, легких до зведення на хибну дорогу, але навіть і у вищих верствах, більше того навіть посеред тих, які зрештою посідають не просту собі освіту. Звідси то у багатьох слабне віра. Бо не можна припустити, щоб слабла віра з поступом знання, бо радше з неосвіченості, так що де більша несвідомість, там також спостерігається широке відступництво від віри. Тому також Христос поручав апостолам: «Ідіть, отже, і зробіть учнями (навчайте) всі народи» (Мт. 28, 19).
Любов важливіша ніж гірка ревність
Щоб знов з того апостольства і ревності в навчанні можна було збирати сподівані плоди і щоб у всіх «вообразився Христос», хай про це добре кожний пам’ятає, Шановні Брати, що немає нічого ефективнішого понад любов. Бо «не у вітрі Господь» (І Цар. 19, 11). На марно сподівалося, що потягнете душі до Бога гіркою ревністю, більше того – суворе громлення блудів, ґвалтовне картання вад провадить не раз радше до шкоди, ніж до користі.
Дійсно упоминав апостол Тимотея: «картай, погрожуй, напоумлюй», однак додавав: «із усією терпеливістю» (ІІ Тим. 4, 2). Того також, направду, навчав нас Христос своїм прикладом. «Прийдіть, - читаємо, як говорить, - до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11, 28). Через «втомлених» і «обтяжених» розумів не інших, як тих, які були в неволі блуду і гріха. Яка ж то була в цьому Учителю ласкавість! Яка лагідність, яке милосердя над стурбованими всякого роду! Його Серце вірно описав Ісая такими словами: «Я поклав на нього дух мій: він сповістить народам правду. Він не буде кричати, ані вигукувати, і голосу свого на вулиці не дасть почути. Надломленої очеретини не доламає; льону, що куриться, він не погасить» (Іс. 42, 1-3).
Любов до неприятелів і переслідувачів
Та любов «довготерпелива і лагідна» (І Кр. 13, 4) має розтягатися навіть на наших неприятелів і переслідувачів. «Нас ображають, а ми благословляємо», - свідчить про себе св. Павло, - «нас гонять, а ми терпимо» (І Кр. 4, 12). Вони видаються гіршими ніж насправді. Товаристські відносини, упередження, чужі ради і приклади, а врешті нещасні людські погляди штовхнули їх до табору безбожних: їх воля однак не є ще цілком зіпсута, як це в себе прагнуть вмовити. Чому ж тоді ми не могли мати надії, що полум’я християнської любові розжене темноту, що залягла в таких душах, і заразом внесе там світло і Божий мир? Наслідок наших трудів може не раз запізнитися, однак любов ніколи не знудиться очікуванням, бо знає, що Бог обіцяв свою нагороду не за наслідкам осягнутих в трудах, але добрій волі.
Допомога єпископів, духовенства і вірних
Шановні Брати, далека є від Нас думка, немов в цілій тій тяжкій справі відновлення в Христі всіх народів ви мали би залишитися без помічників, як Ви самі, так і Ваше духовенство. Добре знаємо, що «дав кожному з них заповіді щодо ближнього» (Сир. 19, 14). Далі не тільки священики, але і всі без винятку вірні мають співпрацювати в Божому ділі і спасінні людських душ: зрозуміло, не на власну руку і не у власному напрямі, але завжди під керівництвом і провідництвом єпископів, бо провадити, навчати і керувати в Церкві не дано нікому поза Вами, яких «Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу» (Ді. 20, 28).
Католицьку товариства. Приклад християнського життя
Ця річ вже давно визнана і поблагословлена через Наших попередників, що католики в різних цілях, завжди для добра релігії, злучуються в товариства. Не вагаємося надати також і Нашим визнанням ці діяльні інституції і усильно бажаємо, щоб ширилися і розквітали по містах і селах. Бо нашим бажанням є щоб того роду товариства до того найперше і передусім прямували, що ті що до них вступають, вели неустанно християнський спосіб життя.
Направду мало приносить користі заторкнення різних тонких питань, голосне обговорення про права і обов’язки, де це все далеке від діла. Саме вчинків вимагають ті часи, але діл, які прямують до сумлінного виконання всіх Божих і церковних заповідей, до щирого і відкритого визнавання релігії, до сповнення діл милосердя у всіх його проявах, без жодних особистих поглядів і земських користей. Такого роду прегарні приклади Христових борців далеко діяльніші будуть для порушення умів і їх навернення, аніж вимова і властива розправа, і так легко це осягнеться, що дуже багато залишить страх, відкине упередження і сумніви, повернеться до Христа і розширить всюди Його пізнання і любов до Нього, і це є середники до правдивої і певної щасливості.
Зрозуміло, коли по всіх містах і селах будуть сумлінно зберігати Божі заповіді, коли святі речі будуть в пошані, коли будуть часто приступати до Святих Тайн, коли взагалі будуть зберігати все, що належиться до цілості християнського життя, тоді, Шановні Брати, небагато вже залишиться до виконання, щоб все було відновлено в Христі.
Прагнення до осягнення небесних дібр причиниться до дочасного щастя
Не можна того всього уважати виключно за прагнення до осягнення небесних дібр, бо це причиниться якнайбільше також до дочасного щастя і до загального добробуту. Бо після виконання того всього, заможні і багатші завдяки справедливості і любові будуть помагати убогим. Ті в спокою і терпеливості будуть зносити труднощі життя в не достатку, громадяни будуть керувати правами, а не самоволею, всі будуть вважали за святий свій обов’язок пошану і любов до княжат і іншої керівників, «нема бо влади, що не була б від Бога» (Рим. 13, 1). Що більше? Тоді всі переконаються, що Церква мусить посідати повну і цілковиту вільність, яка була установлене від Христа, її творця, що не може підлягати чужій зверхності, що врешті Ми самі, боремося за повернення цієї вільності, обороняємо не тільки найсвятіші права релігії, але понад це причиняємося до загального добра і всесвітнього миру. Бо «благочестя на все корисне» (І Тим. 4, 8), і там де є в пошані і в силі, там, направду, «народ мій житиме в оселі миру» (Іс. 32, 18).
Молитва до Бога про відродження народів. Посередництво Богородиці.
Щоби Бог, «багатий милосердям» (Еф. 2, 4), ласкаво пришвидшив це відродження народів в Ісусі Христі, бо «(вибрання) не справа того, хто хоче, ані того, хто біжить, але Бога, що милує» (Рим. 9, 16). Ми, Шановні Брати, «з смиренним духом» (Дан. 3, 39) в щоденній і усильній молитві благаймо Його про це через заслуги Ісуса Христа. Прибігаймо також до всемогутнього посередництва Богородиці, для виєднання собі того, користаючи з обставини, що нинішній лист видаємо в дню, який є призначений для почитання Вервиці Марії. Заряджаємо і затверджуємо також це все, що-небудь було заряджене і затверджене Нашим попередником в справі посвячення місяця жовтня на честь Цариці Св. Вервиці, за допомогою публічного відмовляння Вервиці у святинях. Нагадуємо, щоб також прибігали до заступництва св. Йосифа, пречистого Обручника Матері Божої, і покровителя Католицької Церкви, і свв. Петра і Павла, Князів Апостолів.
Благословенство
Щоб це все добре сповнилося і щоб всі Ваші праці віднесли добрий наслідок, благаємо для Вас пребагатих Божих ласк. На доказ найщирішої любові, якою обіймаємо Вас і всіх вірних, яких Боже Провидіння Нам повірило, уділяємо найласкавіше в Господі Вам, Шановні Брати, духовенству і Вашому народу апостольське благословенство.
Пій Х
[1] Св. Анзельм з Кантербері, Epistolae 3, 1: PL 159.
[2] Переклад за Вульгатою.
[3] Пор. Муд. 11, 24.
[4] Переклад за Вульгатою.
[5] Переклад за Вульгатою.
[6] Св. Йоан Золотоустий. Homilia de capto Eutropio, 6.
[7] Пор. Гал. 4, 19.
