Також цілком очевидно, що брехня зачіпає і нашого ближнього. Про це гарно написав есеїст Мішель де Монтень: «Брехня — це справді проклятий порок. Адже ми — люди і спілкуємося із допомогою мови. Якби ми всі зрозуміли всю тяжкість та весь жах, які породжує неправда, то ненавиділи б її більше, ніж будь-який інший гріх». Але дуже рідко ми усвідомлюємо, що самі ж стаємо жертвами власної брехні. Федір Достоєвський у шедеврі «Брати Карамазови» описав, якої шкоди завдає людина своїй душі звичкою обманювати себе: «Людина, яка сама собі бреше та вірить у брехню, цю дійде до того, що не зможе визначити правду всередині себе або навколо себе, тому вона втрачає будь-яку повагу і до себе, і до ближніх. А втративши повагу, людина перестає любити і, щоби заповнити порожнечу, де колись була любов, вона піддається пристрастям і грубим задоволенням, опускаючись до рівня тварини. А все через обман себе та інших. Образитися іноді дуже приємно, чи не так? І хоча людина знає, що ніхто не образив її, а що вона сама собі образу навигадувала й набрехала для краси, сама перебільшила, щоби картину створити, до слова прив’язалася і з горошинки зробила гору, — знає це сама, а все-таки найперше ображається, ображається до приємності, до відчуття великого задоволення, а тим самим доходить і до ворожнечі істинної». Цей уривок описує послідовність подій, які розвиваються з того моменту, коли людина починає брехати собі:
1.Неможливість розпізнати правду.
2.За відсутності правди неможливо знайти Бога.
3.За відсутності Бога в серці неможливо любити.
4.Коли людина перестає любити, її серце схиляється до егоїстичних пороків.
5.Через пороки людина втрачає співчуття.
6.Якщо відсутнє співчуття — то залишаються тільки емоції злоби та ненависті.
7.Злоба й ненависть підштовхують людину принижувати інших. Така перекручена логіка є логікою пекла. Демони мають безмежні бажання, що стикаються з безмежною невдоволеністю, яка і спонукає їх до нескінченної люті й злоби. (Це слід пам’ятати, коли готуємося до Великого Посту). Мистецтво, література, а також багато випадків з історії лише підтверджують цю модель знищення, яка рано чи пізно виходить назовні, якщо ми починаємо брехати собі. Але чому ми це робимо? Чому ми вступаємо в процес, який згодом знищить любов у нашому житті, а також у житті інших людей? (Уже не кажучи про те, що цим ми ображаємо Бога!) Звісно, раціональним це не назвеш. Однак якби справа полягала лише в розумі, то можна було б просто запрограмувати свій мозок постановою: «Не бреши собі, тому що…» Але, на жаль, так це не діє. А все тому, що ми не є повністю раціональними істотами. У нашій природі присутні також нераціональні (ірраціональні) елементи. Ми наділені почуттями, емоціями, бажаннями і прагненнями. Якщо ми стаємо на руйнівний шлях самообману, то це означає, що ми не просто помилилися (як-от, неправильно додали числа в стовпчик). Ця проблема є не проблемою розуму, а проблемою серця. Іншими словами, самообман — це вчинок ідолопоклонства, адже ми любимо щось більше, ніж живого Бога, у якому вся правда, вся краса, усе добро та вся любов. Так, нам необхідно знати правду, ба більше — нам потрібно любити правду! Любов до правди спонукатиме нас упорядкувати своє життя навколо гармонії з тим, що є любов’ю, добром та красою. Таку переміну серця ми не можемо зробити власними зусиллями. Нам потрібно просити про милість і допомогу милосердного Бога, як вчить 51-й Псалом: «Обмий мене зовсім із мого беззаконня, й очисти мене від мого гріха… Ото, полюбив єси правду в глибинах, і в таємних речах виявляєш премудрість мені… Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого духа в моєму нутрі віднови». Визнаймо свої провини, свої потреби та свою недосконалість! Радіймо, що милосердя пропонується тим, хто кається. І приступаймо до сповіді вірно й часто!
