12 серпня 2008 року… Нарешті настав той очікуваний день для багатьох спраглих душ. Ювілейна 10-та проща на Макавейських мучеників у село Ліс, що на Яворівщині. Гарний погідний літній день, ще наразі лагідно припікає ранкове сонечко і подуває легенький вітерець. Прогнозують спекотний день...
Біля нашої милої церковці свв. верх. апп. Петра і Павла в Рясному зібралося чимало людей, а найбільше дітей та молоді. Кожен застановляється, з яким наміренням він іде на цю прощу, за кого жертвує свою дорогу... Чи за мир і спокій в родині, чи за хвору дитину, за навернення грішників, за прощення гріхів, за душі, терплячі в чистилищі... Напевно, скільки було людей, стільки було і намірень. Кожен ішов зі своїм болем у серці, зі своїм проханням. Гаслом цьогорічної прощі були слова св. ап. Павла: ”Не я живу, а Христос живе у мені”. І з молитвою на устах та благословенням нашого настоятеля отця Василя Ковпака: “Благословення Всемогутнього Бога, опіка Матері Божої і заступництво св. Архангела Рафаїла і всіх святих Божих нехай перебуває із нами на цій прощі в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь” ми вирушили у триденну мандрівку до села Ліс.
Першою нашою зупинкою була могила блаженного отця Зарицького на парафії Святого Великомученика Димитрія в селі Рясна-Руська, біля якої ми просили у молитві до Господа Бога зміцнення нашої віри, співали пісню про отця Олексія Зарицького, а також слухали науку, виголошену отцем Василем Ковпаком.
“...святий апостол Павло задля Христа сіяв зерно тої Божої науки, подібно як і наш отець блаженний Зарицький. Він був послідовником апостола Павла. Так, як і апостол Павло, казав: “нема ні грека, ні юдея, а всі в Христі”. Так і блаженний отець Олексій Зарицький, той, який був засланий в Караганду, став апостолом народів, для німців він був німцем, для поляків він був поляком, для українців він був українцем, для литовців він був литовцем. Він ніс Христа тим людям, які терпіли за свої переконання, релігійні чи національні, в Казахстані, в Сибірі та інших частинах поневолення. Він у всьому наслідував святого апостола Павла. Як і апостол Павло, в холоді, у в’язницях, в терпіннях, бурях, стражданнях, з кайданами на руках, блаженний отець Олексій Зарицький з в’язниці до в’язниці, в голоді, холоді та в нещасті, покинутий і в забутті не зважав ні на що, навіть на своє здоров’я, але ішов від села до села, від в’язниці до міста, ішов, як той подорожній, як той жебрак, як та немічна людина, але сильна духом Божим, щоб потішити кожну спрагнену душу, кожну людину. Він у всьому наслідував Святе Євангеліє, а також і писання святого апостола Павла. Про нього можна сказати, що він був відблиском, тінню апостола Павла. Для всіх він став усім. Це добре пам’ятають ті люди, які в часах Другої Світової війни були переселені з Холмщини, Любачівщини, Підляшшя, Перемишля, інших околиць. Коли в Рясну Польську приїхали люди із порожніми руками, було багато дітей, багато хворих.... він і туди ніс надію, духовну потіху для тих людей та підтримку. Як свідчать, він ніколи і нікого не відпустив з порожніми руками. Отець Олексій міг не мати їжі, не снідати, не обідати, не вечеряти, але як до нього хтось приходив, то він міг віддати останній шматок хліба, тим, які потребували, які були голодні. Він був батьком, який наслідував Найсвятіше Ісусове Серце. Останні слова, коли ув’язнили і везли з Рясни Руської, були: “Люди, не зрадьте віри своїх батьків!”. Молодий священик забув про себе, про майбутнє, про кар’єру… це все жодного значення в його житті не мало, навіть його особисте здоров’я. Людина, яка цілком посвятила себе служінню Церкві, Богові та своєму народу. І на цій першій нашій зупинці ми маємо закарбувати собі ці слова: “Люди, не зрадьте віри своїх батьків”. І то він сьогодні з могили до нас наче промовляє: “Не продайте свою віру, не проміняйте ні на що. Віра - це неоцінений скарб, який ми отримали від наших предків”. Тому на цій могилі ми будемо просити блаженного отця Зарицького, щоб він утвердив наші серця у святій вірі. Бо неодноразово нам здається, що ми такі сильні у нашій вірі, але то не є так. Інколи найменша нагода до гріха призводить до того, що ми падаємо, піддаємося спокусі. А це означає, що наша віра слабне, що наша віра є не такою сильною, як ми собі думаємо, що може хтось собі уявляє, що він є святий, але так не є направду. Ми є дуже немічні і мусимо щодня просити у Господа Бога: “Боже, утверди нас у святій вірі”. Якщо будемо просити, то Бог обов’язково зміцнить нас у цій вірі”.
І з молитвою та піснею до Матері Божої: “О Пресвята Царице херувимів, о Пресвята Княгине людських сліз...” наша проща попрямувала до села Страдч.
По дорозі вже добре припікало сонце і було важко іти, але дух молитви, покаяння, жертви підтримував нас. Ми відчували присутність нашого Господа Бога, Пречистої Діви Марії і наші серця випромінювали радість і вдячність за те, що ми ідемо на Святу Прощу. Шлях видавався коротким, здавалось, що від останнього перепочинку-обіду минула лише одна мить... і вже видніються гори, Хресна Дорога і церковця у селі Страдч.
Ми прийшли на могили отця Миколи Конрада та дяка Володимира Прийми, блаженних, яких жорстоко катували енкаведисти. На могилі отець Любомир Митлевич розповів нам про цих двох блаженних.
“...кожна людина стремить до Неба, кожна людина хоче осягнути святість, кожна людина хоче наслідувати Христа, який несе свій важкий Хрест. Але те наслідування Христа виявляється у наслідуванні Божої волі. Як можна охарактеризувати життя блаженного Миколи Конрада? Як він завжди говорив: “Нехай не моя воля буде, Господи, але Твоя” – то було його кредо, його гасло, ціль його життя. Блаженний Микола Конрад народився на Тернопільщині 16 травня 1876 року в родині простих міщан. Його батько був різьбярем. І можна подивляти, яке то є велике Боже Провидіння... Де є Тернопільщина, де Львів, а де є Страдч... Як Господь Бог закерував, що він потрапив сюди, де мусів понести мученицьку смерть, де здобув мученицький вінець. Він був простим, але дуже обдарованим хлопцем. Вчився у Тернополі, у Львові, в Римі. Здобув вищі студії, але залишився скромним, тихим, покірним священиком. Він нічим не відрізнявся від інших, але ніс у своєму серці хрест. Як свідчить одна пані, яка вчилася у нього катехизму, будучи малою дівчинкою: “Одного разу, коли вчив мене катехизму отець Миколай, він витягнув хрест і говорить: “І я маю понести мученицьку смерть так, як Христос”. Він ніби знав, що його чекає мученицький вінець. Так і сталося... Він працює у Львові, а коли у 1941 році прийшли до Львова комуністи, радянська армія, то від’їжджає до Яворова, щоби там у своєї сестри знайти притулок і щоби можна було успішніше працювати між народом, бо тоді священиків було дуже мало. Як він їхав до Яворова, заїжджає у містечко Страдч, а люди, які його побачили, подумали, що це є біженець, який втікає за кордон. І один чоловік сказав: “Отак чинять священики, залишають свою паству і біжать геть. Що ж це є за пастирі?!” І ці слова зворушили його до болю, і він залишився в Страдчі, де виконував нелегку місію, багато працював. Два роки перебув у Страдчі аж до того часу, коли змушений був прийняти мученицьку смерть. А сталося це 26 травня 1941 року. Після Святої Літургії підійшов до нього один чоловік і попросив висповідати хвору жінку, яка жила далеко. І хоч отцю казали, що це є військовий час і що це небезпечно, він говорив: “Це є мій обов’язок, яким я буду пастирем, якщо не піду до тої жінки, яка потребує допомоги?”. Це була ціль його життя. І він йде. А його дяк Володимир Прийма говорить: “Отче, я піду з вами”. Але отець Миколай немовби передчував і каже: “Ні, не треба, того разу я піду сам. Залишися”. Але дяк просить: “Отче, візьміть мене зі собою, я завжди був з вами”. Але отець відмовляв і казав, що скоро повернеться. Та вони пішли обидва, і обидва знайшли смерть. У лісі після того, як висповідали хвору жінку, їх схопили енкаведисти і в жорстокий спосіб замордували. І коли по трьох днях знайшли тіла отця Миколи та дяка, то тіло Володимира було понівечене до невпізнання, його відразу положили в труну і закрили. А тіло отця Миколи через п’ять днів залишилося нетлінним. І як свідчать очевидці, під звук дзвонів і плач людей несли тіло отця Миколая і воно не те, що не було зіпсоване, але й мало приємний запах, тіло було немовби свіже. А з рани, яка була під боком, стікала свіжа чиста кров. Він не боявся трудів, переслідувань і гонінь. В своєму житті покірно, терпеливо, наполегливо ніс хрест. Не боявся, не втікав, але зранку до вечора, з вечора до ранку перебував на молитві, на служінні Богові. Він казав, що його покликання – це рятувати молоді, незрілі душі, щоб привести їх до Бога. «Не зважаючи ні на які труди, клопоти і проблеми, я буду старатися поки ми не одержимо перемогу». І на могилі блаженного Володимира Прийми та отця Миколи Конрада просімо, щоб ми завжди мали відвагу нести свій хрест, не втікали від нього. Щоби ми, подібно як Христос, несли ту любов до знедолених, до тих, які зневірились, до тих, які потребують помочі, а не раз ми цього і не бачимо. Аби ми в своєму житті виконували те, до чого нас покликав Господь”.
Після молитви на могилах блаженних ми спустилися вниз до Страдецької Лаври Матері Божої Нерушимої Стіни. Тут отець Мирон Гнип розповів нам історію заснування цієї місцевості.
«Два стрільці полювали за риссю. Рись, втікаючи від своєї смерті, привела їх до гір Страдчу. Їм дуже сподобалась ця місцевість і вони вирішили заснувати тут поселення і назвати його Стрілиська (від слова “стрільці”). Через деякий час сюди прийшли монахи з Києво-Печерської Лаври і заснували печерський монастир. Вони видовбали в цьому кам’яному пагорбі печеру і провадили монаше життя. Одного разу, коли на цих теренах ішла війна і татарська орда розбила військо князя Данила, люди з навколишніх сіл втікали і в цій печері знаходили собі сховок. А коли татари проходили повз печеру, один чоловік вистрелив у хана і тим видав їхню схованку. Тоді татари оточили печеру і хотіли димом витравити людей із печери, але люди не здалися. Вони неустанно просили помочі і порятунку у Господа Бога. А монахи Києво-Печерської лаври в цей час молились зверху в церкві, і коли побачили, що діється, то одягнули свої ризи і вийшли до татар, благаючи не завдавати шкоди людям. Але татари замордували монахів, а людей отруїли в печері димом. За легендою оповідають, що Мати Божа з’явилася в цей час тут і сильно оплакувала тих людей, що загинули. І ще є одне передання, що ця печера поділяється на дві частини, в одній завжди чути, як тече вода (тому її назвали криницею), а друга веде аж до Києво-Печерської Лаври».
Ще трошки перепочивши і попивши водиці зі Страдецької криниці, ми подалися до Янова. Тут і мала завершитись наша сьогоднішня мандрівка. Відправивши Святу Божественну Літургію ми рушили крутою горою просити прощення у терплячого Ісуса, який був бичований, обпльований, зневажений через нас, грішних, і ніс важкого хреста на гору Голгофу, де віддав своє життя задля спасення наших душ.
“Ти, що за нас терпів рани, Сину Божий, змилуйся над нами”... Прости, о Господи, що такого болю завдаємо Тобі щосекунди своїми гріхами і прийми цю нашу Хресну дорогу, як перепрошення за провини наші.
“Ти, що з Христом співтерпіла, Мати Страдальна, молися за нами”. Співвідкупителько людського роду, Надіє і Прибіжище наша, будь милосердною до нас, грішних, і до цілого світу.
13 серпня 2008 року... Початок другого дня нашої прощі. Але передовсім це, напевно, найгарніший і наймиліший день у цьому місяці, бо 13-те число – це день Матері Божої Фатімської.
“До кого я маю прибігти?
До кого я маю прийти?
Як серце моє є розбите,
Як серце моє так болить”.
...тільки до Тебе, Маріє, наша Матінко, наша Царице, наша Заступнице. Просимо Твого Материнського благословення і Твоєї опіки для всіх нас у цей другий день прощі.
Наш день розпочався у Янові в церкві Вознесіння Господнього з вислухання Святої Літургії, на якій ми посвятили свої родини Непорочному Серцю Матері Божої Фатімської. І після короткого перепочинку і смачного обіду, який приготували нам парафіяни цієї церкви, ми вирушили далі... І цього дня Господь приготував для нас маленьке випробування. Кожного року на другий день прощі ми робимо зупинку за кілька кілометрів перед Новояворівськом. Ну, і звісно, не могли навіть подумати, що може щось змінитись. Мусимо сказати, що сьогодні було важче йти, чи то від доброго обіду, чи сильної спеки... І кожен, бачачи, що недалеко вже знаходиться наш відпочинок, мріяв про те, що зможе перепочити. Але... процесія, не зупиняючись, прямувала далі... відпочинку цього разу не буде через ремонт дороги. Хтось був розчарований і невдоволений, хтось смиренно опустив очі і мовчки йшов далі, а хтось у своєму серці радів, що може принести цю малесеньку, можна сказати найменшу, жертву для Господа Бога в своєму наміренні. Дякуємо Тобі, Всесильний Боже, за це випробування.
“Маріє, Маріє, о Маріє
До Тебе сьогодні ми кличем,
О Мати Божа із Фатіми
Ім’я ми Твоє возвеличим.”
Цією солодкою піснею ми “розбудили” Новояворівськ...
Багато зацікавлених осіб виходило зі своїх помешкань, з магазинів, базару... З подивом дивились на нашу не маленьку процесію і було видно в очах запал, прагнення також бути з нами.
Тепер ми завітали на парафію св. Юрія у Новояворівську. Гарна старенька дерев’яна церковця перевезена зі села Вільшаниця Яворівського району, настоятелем якої є отець Василь Крошний. Тут ми годинку перепочили і вирушили до села Шкло.
Вже минуло два роки від того трагічного дня, коли була підпалена церква св. Параскевії у Шклі. Біля новозбудованої церкви височіє високий хрест із жалобним чорним рушником, є велика могила, в якій заховані рештки старенької церкви. А в капличці на престолі лежить обпалене Святе Євангеліє... Напевно, хтось мав надію, як підпалить церкву, то і знищить Божий дух в людських серцях, але він цим вчинком хіба зміцнив віру людей, любов до Бога і їхню жертвенність. Бо вже за такий короткий час тут постала нова гарна святиня.
Так, сьогодні ми були втомленими. Подякували Матінці Божій та Господу Богу, що дозволив нам подолати сьогоднішній шлях і з цікавістю слухали науку отця Мар’яна про відпусти.
14 серпня 2008 року... Сьогодні свято Макавейських Мучеників.
“Святі Мученики Макавейські, в тяжкий час
Заступайтесь перед Богом Ви за нас,
Укріпіть нас в Святій Вірі й боротьбі,
Щоби свято ми для Бога жили всі.”
Вже удосвіта, о 7 годині, ми вирушили прощею у село Ліс. Йти нам залишалося недалеко...
Навколо стоять величезні старі липи, а всередині, як в долоньці, захована старенька церковця св. Мучеників Макавейських, яка готова вмістити у себе прочан цілого світу. Біля церкви є дві каплички і Хресна дорога. Маленьке село сьогодні ожило... Напевно, тільки один раз у році сюди приходить так багато людей.
Подячна молитва, Хресна дорога, посвячення води, Свята відпустова Служба Божа, урочиста процесія зі св. Тайнами... і благословення Господнє. Закінчилась наша проща... Але зовсім не хотілось повертатись додому. Напевно, коли людина сильно поєднується з Богом, коли добре і чисто на душі, тоді хочеться залишитись в тому з’єднанні навіки. В одній розумній книжці є такі слова: “Час до часу мусимо давати годинник до загального ґрунтовного чищення чи ремонту. Хто завжди має на увазі свою безсмертну душу, той не буде вдовольнятися лише молитвою, але час до часу поручить її ремонтові, тобто реколекціям або участі в молитовних місіях. Хто раз відбув добрі реколекції, той завжди буде тужити за ними й згадувати якнайкраще, бо там чувся близьким до Бога і міг молитися”. Так, в ці дні нас не турбували клопоти на роботі, ні вдома... Наше серце, наші помисли цілком належали Господу, розважанням над таємницями Святої Вервиці, стаціями Хресної дороги, неустанними піснями, молитвою, Безкровною жертвою – Святою Літургією.
Господи, так добре з Тобою, не дай мені більше віддалитися від Тебе, поринути у земні справи, журби. Залишайся, Ісусе, в моєму серці і не покидай його, Матінко моя Найрідніша, хорони мене від гріха і не дозволь більше ніколи ображати Твоє добре, материнське, чуйне, любляче Серце, а також ранити Серце мого Спасителя.
Благослови нас, Господи, дочекатися наступного року, щоби ми знову могли принести Тобі, найулюбленішому нашому Отцеві, цю маленьку жертву.
