Набоженство до Пресвятого Серця Христового

Відбуяв, приголомшуючи різноквіттям і ряснотою зелені, дощовий травень на нашій галицькій землі. Цей місяць кожного вечора скликав нас до спільної молитви, щоб прославити нашу Богоматір і Відкупительку людського роду – Пречисту Діву Марію. Збиралися, як колись давно наші предки, наші діди і батьки, бо серця всіх палали любов’ю до Неї, а з грудей одна за одною нестримно виривалися прекрасні пісні:

Маріє Діво, Царице мая!

Тобі несемо в жертві любов!

А Ти заступиш всіх, Всеблагая,

Хто тільки прийде під Твій покров.

У щирих піснях і молитвах ми представляли могутній Заступниці і Покровительці свої найпекучіші проблеми, потреби серця і душі, виявляли їй найпотаємніші скарги і бажання. Ми не втомлювалися називати нашу Небесну Неньку «Радістю радостей», «Святістю святости», «Невістою нескверною», «Палатою Духа Пресвятого», «Небесним кивотом», «Всемилостивою Владичицею», «Непоборимою Твердинею», «Заступницею всьому світові», «Царицею Неба і землі, ангелів і людей», «Преблагословенною і Пренепорочною», «Пахучою Лелійкою» і безліччю інших найвищих і найпрекрасніших титулів, на які вона заслужила у Бога і людей.

«Через Марію – до Ісуса!» ідемо все життя, ідуть усі покоління християн, усі народи. Вона чує нас і веде кожного за руку, як любляча дбайлива мати своїх нерозважних дітей.

Травень приводить нас до червня, а Пречиста Діва Марія – до Свого Сина. Саме в червні величаємо Найсвятіше Серце Ісуса.

11 червня 1899 р. Святіший Отець Лев XIII у Римі, а за Ним кожний єпископ Вселенської Церкви у своїй єпархії посвятили Найсвятішому Серцю Христа-Спасителя цілий світ, усі людські справи, потреби і біди, віддаючи все таким чином під особливу опіку любові і милосердя Христового. «Через той акт, – писав із цієї нагоди Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький у квітні 1909 року, звертаючись до духовенства і вірних УГКЦ, – сталося річчю ясною, що культ Христової любови і Христового милосердя, представленого під символом людського прободеного Серця Богочоловіка, ніяким способом не можна уважати за виключний привілей латинського обряду. Це почитання належить очевидно до тих сторін об’явленої Богом релігії, що стоять понад усякі літургічні форми, понад усякі обряди – належать до всіх обрядів, не є монополем жодного, цілком так само, як Богом об’явлена правда, як вселенська віра, християнська моральність, почитання Бога, Христа, Пречистої Діви і Святих» (Митрополит Андрей Шептицький. Твори – OPERA, Рим, 1983. Видання УКУ ім. Св. Климента Папи, с. 6). Український пастир обстоював вселенськість почитання Найсвятішого Серця Христового, бо воно, стверджував він, «стягає обильне благословення Боже», сприяє зростові і скріпленню християнського духа нашого народу, збуджує правдиву побожність і прив’язання до Церкви та утверджує католицький дух (там же, с. 6– 7). «Першим Нашим і Вашим, Всечесні Отці, обов’язком, – наголошував він, – є так працювати над спасенням вірних, щоб вони ясно знали свою віру і ясно здавали собі справу з різниці, яка заходить між вселенською вірою, а вірою приміром найближчих наших сусідів, православних. Єдність обряду могла б дійсно бути небезпекою для наших людей, коли б поза обрядом не бачили важнішої речі, т. є. віри й моральности, коли б того самого обряду не вчилися цінити й уживати з іншим, католицьким вселенським духом. Без цього католицького духа наш нарід, стрічаючись на чужині з різними сектами східних церков, – не зрозуміє єресі, укритої під зовнішніми красними й святими видами, і не зможе опертися платним агентам, які їх будуть провадити до Київа або до Почаїва, щоб їм там «нашу» віру показати. Без цього католицького духа наш нарід буде несвідомо вливати в себе отрую, подавану безнастанно в часописах і брошурах, що вічно заставляються за вірою і за Церквою, але не за нашою вірою і не за нашою Церквою; але лиш остільки – оскільки такий розказ дістають від світської власти, і то не нашої, та оскільки це відповідає їх інтересам» (там же, с. 7).

Митрополит дає розпорядження (1909 рік) відправляти торжественне богослужіння на честь Найсвятішого Серця Ісуса: «Перед Службою Божою виставляти Святі Дари при пісні «О Спасительная Жертва», – а при закінченні о. Парох, уклякнувши перед престолом, відчитає голосно слово за словом акт посвячення любові Христовій, заохотивши людей до голосного повторювання за ним слів молитви. Потім наступить благальна пісня «Святий Боже» (Суплікація) з благословенням народу Святими Тайнами при пісні «Спаси, Боже, люди Твоя» (там же, с. 8).

У 1932 році перед лицем страшних світових загроз для України – з одного боку, від більшовицького Совєтського Союзу, а з другого – від фашистської Німеччини, Митрополит проголошує: «Прошу Всевишнього Бога про це, щоб вам, вашим родинам, вашим працям, добрим намірам і молитвам – всюди і все благословив, і торжественно віддаю, посвячую Божественному Серцю Христа-Спасителя весь наш нарід, всі наші єпархії, церкви, села, родини – призиваючи на вас усі небесні благословення Христової любови і Христового милосердя». У цей час він укладає прекрасну «Молитву посвяти Українського народу Пресвятому Ісусовому Серцю», якою ми звертаємося до Господа й нині.

Титанічну просвітницьку і духовну працю в напрямку утвердження культу Найсвятішого Серця Ісуса здійснював Блаженний священномученик владика Григорій Хомишин, Єпископ Станиславівський.

У 1920 році побачила світ його книга «Набоженство до Найсвятішого Серця Господа нашого Ісуса Христа», базована на багатих глибоких католицьких богословських джерелах і пристосована до українських обрядових традицій. Вона донині вважається в нашій Церкві найґрунтовнішим підручником для священиків. Вболіваючи над духовним занепадом рідного українського народу і будучи найревнішим почитателем Найсвятішого Серця Ісуса, Блаженний Григорій прагнув кожну душу привести до джерела Христової любові. Бо розумів, що живучи далеко від Солодкого Ісуса, ми п’ємо гірку чашу і наражаємося на вічну загибель.

«О коби-то Господь Бог дав, щоб наші українські родини, – гірко зітхав він, – звернулися до Найсолодшого Серця Ісусового, о коби-то вони зрозуміли, що родина освячена Кров’ю Христа на хресті, о коби-то наші українські установи, організації зрозуміли, що всяка поміч походить від Бога, о коби-то наші родини збагнули і запам’ятали, що при Божій помочі і в наше віконце засяє сонце тоді, коли ми впадемо перед Найсвятішою Євхаристією і будемо перепрошувати Боже Серце за наші і наших родин зневаги…» Блаженний Григорій не боявся стверджувати те, у чому був свято переконаний, а саме: «Почитання Божественного Серця принесло б більше справжньої культури і цивілізації, добрих звичаїв, щастя і добробуту для людства, ніж усі вищі школи і інституції національні герої і Ґенії, але без Ісуса».

Історія людства, а особливо нашого народу, щодня підтверджує слова цього мученика за Христову католицьку віру: ми бачимо, яку маємо «культуру» і «цивілізацію», які практикуємо звичаї.

Події XX століття з його майже безперервними війнами і терором на нашій землі не дозволили розвинутися на повну силу прекрасному набоженству до Найсвятішого Серця Ісуса в нашій стражденній УГКЦ, яка вийшла з-під тієї тотальної заглади хоч живою, але дуже понівеченою.

Особливо в цьому місяці червні поспішаймо відчути божественну розраду, хоч не тільки її потрібно прагнути. Завдання в тому, щоб людина духовно зростала, а не просто стримувалася від гріхів. Тож хай молитовні розважання на кожен день червня поглиблять наше розуміння Христа і Його Жертви, хай допоможуть відкрити наше серце назустріч Серцю Ісуса, Який прагне там оселитися. Хай вивітриться з усіх куточків нашого сумління усе непотрібне, чуже, хтиве, брудне, шкідливе і хай засяє в нашому серці Сонце Христової Любові.