В неділю, 29 жовтня 2023 р. Б., традиційні священики разом із вірними молились на могилі блаженного священномученика Олексія Зарицького. 30 жовтня випадає 60-та річниця з дня смерті отця, який зокрема душпастирював у с. Рясна-Руська та Рясна-Польська (тепер Рясне). У травні 1993 р. (цього року - 30 років) мощі блаженного були привезені з Караганди в Україну і перепоховані в с. Рясна-Руська на подвір’ї храму Св. Димитрія.
Хочемо згадати життя цього «Христового скитальця», який так жертвенно поширював католицьку віру в нашому народі та в засланні.
Життя блаженного о. Зарицького
Олексій Зарицький народився 17 жовтня 1912 р. в селі Більче Мединицького повіту (тепер Миколаївського району) на Львівщині в сім’ї дяка парафіяльної церкви Василя Зарицького та його дружини Марії, які виховували шестеро дітей.
Від 1922 до 1931 року юнак навчався у Стрийській гімназії, після закінчення якої вступив до Львівської Богословської Академії, відчуваючи безсумнівне священниче покликання. 28-29 квітня 1935 року Олексій одержав піддияконські та дияконські свячення, а 7 червня 1936 року в соборі св. Юра митрополит Андрей Шептицький рукоположив в сан священика.
Невдовзі після свячень отця Олексія було призначено сотрудником на одну із найбільш занедбаних парафій – у села Стинова Нижня і Стинова Вижня на Стрийщині. Здивувало й засмутило молодого отця те, що дуже мало людей приходило на богослуження. З’ясувавши причину (селяни пристали до протестантської спільноти), він намагався виправити цю ситуацію: відвідував місця, де збиралися люди, працював з дітьми, молоддю, намагаючись оживити парафіяльне життя.
Згодом молодого священика скерували в село Струтин, на Золочівщину. Отець активно працював і на цій парафії, де вірні щораз чисельніше долучались до життя церковної спільноти, пожвавлювалося духовне життя: щомісяця люди приступали до таїнств Покаяння та Пресвятої Євхаристії. Для найменших отець створив дитячий садочок, де діти вивчали пісні, вірші, а також пізнавали основи катехизму. Смиренність, лагідність, надмірна скромність, турбота про ближнього, батьківська мудрість… Ці риси отця Олексія полонили його парафіян.
Після першого приходу радянської влади у будинок, де мешкав отець Олексій, поселили кілька сімей із Росії, які працювали на будівництві нової залізничної колії. Таке сусідство перешкоджало душпастирській праці, було заборонено проводити уроки релігії в школі. На свій страх і ризик отець поділив дітей на групи за місцем проживання, призначивши в кожній із груп найкращого учня, який мав навчати інших.
Настали часи голоду… Люди, приходили до будинку отця із надією на підтримку. Він із співчуттям та милосердям ділився тим, що мав.
До жахіть воєнного лихоліття долучилося намагання радянської влади знищити Українську Греко-Католицьку Церкву. На настирливі «прохання» перейти в лоно Російської Православної Церкви отець Олексій відповів однозначно: «Я є в своїй вірі і Церкву не зраджу!», продовжуючи своє душпастирське служіння.
1946 року отець Зарицький переїхав у село Рясна-Руська біля Львова, де перебував під пильним оком органів влади. Хоча знав, відчував, що заарештують, зрештою, як і багатьох греко-католицьких священиків після Львівського псевдособору, проте й відступати не думав: «Якщо така воля Божа бути заарештованим, то я готовий». Людей закликав бути витривалими у вірі і попри заборону продовжував душпастирювати.
«Чекали того дня, коли перед школою дорогою пройде з поглядом на вікна – то означало, що сьогодні [буде] релігія. Діти один одному передавали про те і після уроків – бігом до отця на приборство. Він посадить нас – кого на ліжко, кого на лавку […] Отець якось так вмів завжди побудувати, що то було з жартами, з цікавими розповідями, смішними. І це дітей дуже вабило».
Отець жив у передчутті неминучого. Його останньою настановою, яку пам’ятають парафіяни, була: «Не зрадьте віри батьків!»
Якось дорогою додому отця перестріли агенти держбезпеки, сказали, що його заарештовано.
Спершу отець перебував у Золочівському замку, переобладнаному на в'язницю.
«Люди мали вервички з хліба. Щодня відправляли вечірню, деколи молебен, рано, в обід і ввечері молилися […] Отець Олексій був завжди спокійний, мав дар впливати на людей»
Згодом отця перевели до львівської в’язниці, де він перетерпів нелюдські знущання та голод… 29 травня 1948 року за політичною статтею (як голову «Просвіти») отця Олексія засуджено до восьми років у виправно-трудових таборах.
Табори в Мордовській АРСР, Кемеровській та Омській області. Муляр, штукатур, вантажник цегли… На рівні з усіма терпеливо виконував усю каторжну роботу, а долоні його були стертими до крові.
11 січня 1955 року отець Олексій прибув на заслання в Караганду. Йому було заборонено повертатися до України. Наступного року цю заборону було знято, але отець вирішив залишитись, щоб продовжувати своє душпастирське служіння. Отець Олексій служив не лише вірним східного обряду. Щодня на катехизацію приходили діти різних національностей – поляки, німці, латвійці. Аби духовно послужити їм, отець відправляв для них у латинському обряді.
Навесні 1957 року отець Зарицький відвідав Україну. Життя в його Україні – тепер радянській – краяло серце: греко-католицькі храми, які побудували діди, прадіди, належали іншій Церкві, як і багато його колишніх парафіян…Упродовж літа 1957 року отець жив у Рясній-Польській. Його несподівана поява, богослуження, таїнства, які він звершував, були колосальною підтримкою та розрадою для багатьох священиків, монахинь, зокрема Згромаджень Св. Йосифа та св. Вінкентія. Отець і далі залишався під пильним наглядом міліції, а тому 21 вересня 1957 року він повернувся до Караганди. Його словами прощання стали: «До зустрічі в небі!»
Місіонерська діяльність отця Зарицького поширюється на терени Самари, Уралу, Оренбурга, Казахстану. У Красноярському краї отець зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим, який призначив отця адміністратором Казахстану з осідком у Караганді. Від того часу за отцем Олексієм стежили ще пильніше…
Отець дізнався, що його богослуження відвідує особа, яка все детально переповідає органам. У 1960 році отця Олексія позбавили прописки, місця офіційної реєстрації за місцем проживання, що загрожувало арештом. І отець вирішив стати добровільним «Христовим скитальцем». Отець Зарицький здолав тисячі кілометрів Сибіру та Казахстану, опікуючись вірними. Служив віддано й безкорисливо. Він міг цілу добу не їсти і не спати, аби не втрати часу…
9 травня 1962 року в Караганді отця заарештували – біля тієї шахти, де колись діяла українська церква, у якій він служив. Винесено вирок – два роки позбавлення волі – за «дармоїдство», а насправді за активну душпастирську діяльність. В таборі отець працював кравцем. І хоча робота не була важкою, здоров’я цього великого мандрівника-апостола щоразу погіршувалося і врешті потрапив до в’язничної лікарні у поселенні Долінка.
«Він був дуже худий. Жінки плакали. Він каже: «Не плачте. Мати Божа приходила до мене і сказала, що невдовзі Вона мене забере».
Помер отець Олексій Зарицький 30 жовтня 1963 року. Очевидці пригадують, що, коли в сутінках тіло покійного отця на возі везли на кладовище, «похоронну ходу» супроводжувала жінка в незвичному білому вбранні. Коли ж прибула до могили, жінка в білому зникла…
Коли Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля, тлінні останки отця Олексія привезли в Україну, у Рясну-Руську, і поховали на подвір’ї храму, в якому він служив перед арештом.
І ми йдімо його слідами,
Виконуймо його заповіт
Слова ті святі пам’ятаймо:
Не зрадьте ви віри батьків.
Блаженнійший любий наш отче
Молися й вставляйся за нас,
Щоб засів Христової віри
Ніколи в Рясне не пропав.
