Після виселення українців із с. Жукова 1946 року їх доля буде різною. Їх розвезуть по різних місцевостях України, а на серці залишиться біль і туга за рідним селом. Родина Григорія і Марії Вавриковичів поселилася у селі Родатичі Городоцького району. Треба було все починати з нуля: чужа місцевість, незнайомі люди, післявоєнний період (голод, холод), немає що їсти, в що одягнутися...
Закінчилася Друга світова війна. Радянський Союз отримав перемогу, але це не була перемога українського народу. Для української нації це була нова окупація — більшовицька неволя, воюючий атеїзм, нове ярмо. Більшість населення Західної України була свідома цього, і тому повстанський рух за визволення України від більшовицького ярма ще довго буде тривати в підпіллі. Найкращі сини і дочки українського народу принесуть своє життя в жертві в ім'я Бога, Церкви і самостійності Української держави. Рідний брат Марії Ваврикович Володимир Паньків, маючи 19 років, пішов в українську партизанку, щоб разом з іншими юнаками боротися за визволення рідного народу. 1947 року партизани зібралися до однієї домівки (очевидно, мали домовленість про зустріч), але з невідомих причин хату, де мала відбутися ця зустріч, підпалили, а Володимира Панькова, Костельного і Котеляка заарештувало НКВД. Ніхто більше не зустрічав тих хлопців, і їхня подальша доля невідома. Швидше всього, вони були замордовані або розстріляні, адже більшовики були дуже мстиві, винищували всіх, хто їм не підходив ідеологічно чи на кого падала найменша підозра. Винищували не тільки окремі родини, а навіть цілі села і місцевості. Дітям мстилися за батьків, батькам за дітей, братові за сестру, сестрі за брата...
У немилість радянської влади потрапила і родина Вавриковичів. Сестра Марія Ваврикович мала відповісти за свого 19-річного брата Володимира Панькова, який боровся за визволення рідного краю від більшовицької неволі.
Не засиділася довго родина Вавриковичів у селі Родатичах Городоцького району. Пережили страшну годину виселення з рідного села Жукова. Наїлися страху від німецької влади і польських бандитів. Хотілося спокою, стабільності, впевненості в завтрашньому дні, адже є сім'я, діти, для яких треба жити, працювати, виховувати їх. Але всі тривоги і терпіння, які зазнала родина до цього часу, це був тільки початок тих великих випробувань і тортур, які вона мала пережити в майбутньому.
У жовтні 1947 року до села приїхало НКВД. Все село — немов завмерло: до кого ж сьогодні завітали ці непрошені "гості", чия черга надійшла? Відповідь не забарилася. Більшовики зупинилися біля помешкання Вавриковичів. Ввійшовши до хати, наказали всім негайно збиратися — мають їхати до Городка на перевірку документів і повернутися назад. Марія Ваврикович встигла взяти з собою перину і подушку. Їх посадили на підводу і — поїхали... Мешканці Родатич добре знали, в чому полягає перевірка документів — це в'язниця або заслання. Дехто з односельців вкинув хліба і картоплі, на очах у людей виступали сльози. То були сльози співчуття і терпіння. А хіба могло бути по-іншому? Адже на підводі сиділа молода сім'я—батьки і діти. Отож, сім'я Вавриковичів, Григорій і Марія з трьома дітьми (семи, чотирьох і двох років), вирушила на заслання в далекий Сибір.
У Городку людей посадили у товарні вагони, навіть не сказавши, куди їх везуть. Потяг рушив під зойки, плач і ридання. У вагонах були молоді і старші, діти, здорові і хворі, ні до кого не було ні милосердя, ні співчуття. Дорога була жахливою. Людей у вагоні — як оселедців у банці. Поїзд зупинявся тільки тоді, коли треба було набрати гарячої води або. викинути померлих. Не раз потяг зупинявся просто серед поля, померлих викидали з вагонів, де попало. Яка це місцевість — ніхто не знав.
Разом з Вавриковичами їхали родини Ханасів, Пелешаків, Мух. У вагонах люди допомагали собі взаємно морально і духовно, підтримували одні одних, ділилися продуктами з тими, які нічого не мали. Продукти — переважно хліб, сушеня, горіхи.
До місця призначення приїхали в листопаді: Сибір, Кемеровська область, місто Прокоп'євськ. На вокзалі зібралися місцеві жителі, аби подивитися на тих жахливих бандерівців, як вони виглядають. Розглядаючи приїжджих, сибіряки стенали плечами. "Люди, як люди", — говорили між собою. Якою страшною і облудною була комуністична пропаганда — цькували одних людей проти інших, один народ на інший. Більшовицькі агітатори відповідно підготували місцеве населення, представивши людей із Західної України як бандитів, головорізів, фашистів. О, вони вміли сіяти незгоду, роздор, ненависть, цькувати одних на інших, а самі з цього користали. Українська історія знає багато прикладів, особливо на теренах Західної України в часах Другої світової війни, коли НКВД засилало в села своїх людей, які, одягнені у форму українських повстанців, від імені провідників УПА робили жахливі злочини і беззаконня. А все це списували на повстанські сили, щоб викликати в такий спосіб недовіру, а навіть ворожість місцевого населення до визвольного руху.
Більшість сибіряків була радше співчутливо налаштована до українців, ніж вороже. Вони бачили почорнілі обличчя, заплакані очі цих майже напівживих людей, які після такої важкої і виснажливої "подорожі" нарешті прибули на місце свого "поселення". Приїхали не зі своєї волі, а під дулом автоматів. Своїм поневірянням по концтаборах, засланнях, в'язницях, катівнях народ України давав живе свідоцтво своєї любові і пожертви для Бога, Церкви і України. Не ручкою на папері, не в гарних кабінетах та фотелях писалася історія України, а кров'ю її синів і дочок, і ніхто не повинен забувати, якою ціною заплатили минулі покоління нашого народу за свободу своєї Церкви і Держави.
Людей поселили в дерев'яних бараках. Там були нари у два поверхи, в одному такому бараці могло поміститися декілька родин. Не було ніякої білизни, щоб застелити голі дошки. В одягу, в якому ходили вдень, так і лягали на нари. За два дні Григорій і Марія Вавриковичі пішли на роботу в шахту. Щоб не загинути з голоду, перину і подушку виміняли на картоплю.
Але хіба можна було вижити усій родині на цій картоплі? Робота була важка і виснажлива, тривала 10 годин на добу. Після роботи батьки приходили до бараку дуже втомлені, перемерзлі й голодні. Найменшу дитину Марійку, яка мала два рочки, залишали на опіку старших дітей, які самі ще потребували материнської опіки і виховання. Маленька Марійка, як і старші діти, почала пухнути з голоду, неустанно повторювала: "Гам-гам... гам-гам". Але що могли дати дитині батьки, крім гірких сліз і болю серця, бо самі нічого не мали. У грудні донечка померла...
Надворі величезні сніги і морози, земля промерзла на кілька метрів углиб. Батьки пошили дитині суконочку і понесли на цвинтар, який був досить далеко. Це була жахлива картина, яку неможливо ніколи забути. Пізно ввечері батьки повернулися до бараку. Ні слова не говорили навіть між собою, стояло мертве мовчання. Що відбувалося в їхніх душах — ніхто не в силі ні описати, ні переказати. Насамперед, мучив їх духовний біль, адже це покоління було виховане на засадах християнської віри А тут — рідну охрещену дитину хоронити без священика і церкви. Найстрашніше—це коли батьки неспроможні віддати гідної останньої послуги для дитини, яку проводжають у дорогу до вічності. Як виглядав той "похорон"? Ніхто не знав тоді і ніхто вже не буде знати. Григорій і Марія відійшли до вічності, а старші діти ніколи не насмілилися запитати батьків про це. У родині боялися про те згадувати і говорити. Час гоїть рани. Так, гоїть, але не завжди, бо є рани, для яких на землі немає ліку. Такою раною для родини Вавриковичів була смерть їхньої дитини і її похорон.
Звичайно, смерть малої дитини — це не є щось нове у людському житті. Але залишається слід цієї дитини—її могила, до якої приходять батьки, ставлять квіти і свічки, заносять молитви за упокій душі. Сім'я Вавриковичів була позбавлена такого права. Хіба це не страшно? Викопати могилу в таких важких умовах людям, які напівживі ходили по світі, зморені важкою працею, голодом, страхом, холодом, які працювали, а думки їх були про одне: що там роблять наші діти? Це було жахливо. Навіть знарядь, чим копати могилу, вони не мали. Не було кому допомогти, бо всі мали свої переживання та клопоти і жили в не кращих умовах, ніж вони. Начальство дивилося на них як на злочинців, рабів, бандитів, позбавлених всякого людського права. Це була боротьба за виживання. Боротьба на кожному кроці.
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 3 (20), 2005
