Що означає жива Традиція для всієї Церкви? Джерела Традиції не підлягають розвитку — Церква від своїх початків володіє сімома таїнствами, і тут неможливо щось додати або відняти. Не розвивається також модель святості, вона не підлягає еволюції, бо абсолютною досконалістю є Ісус Христос. І хоча святі можуть видаватися дуже різними, однак це відмінності в межах єдиного, різне укладання тих самих квітів в одному букеті, як окреслює св. Франциск Салезький. Тому кодекс святості Церкви не підлягає змінам, так само як не міняється і її моральний кодекс. Їхня вартість є однаковою у всі часи.
У цій незмінній Традиції криється однак гідна подиву здатність її використання за всіх можливих умов. Йдеться про застосування одвічних і незмінних основ віри до проблем і потреб кожного часу. Погляньмо на вселенські собори — кожен з них є ніби окремим застосуванням, додатком основ, які завжди залишаються незмінними. Традиція є живою в тому значенні, що вона застосовується передусім для боротьби проти хибних вчень кожного часу, для боротьби проти небезпек, які загрожують душам у кожних наступних століттях. Власне про це говорить Папа Пій IX у листі "Gravissimas inter" (1862 p.): "Церква, як Божа установа, мусить якнайдокладніше охороняти цілісність і непорушність депозиту віри, постійно, з найбільшими зусиллями дбати про спасіння душ і з якнайбільшим піклуванням відкинути і усунути все те, що або противиться вірі, або якимось чином може стати небезпекою для спасіння душ". Католицька доктрина власне і володіє цією чудовою здатністю застосування — для осудження, виключення, відкинення всього, що противиться Вірі і спасінню душ.
Жива Традиція — це застосування незмінних основ віри до змінних обставин. Засади є, отже, живі, якщо їх можна застосувати. Саме тому, що Традиція (передання) є живою, тобто завжди потрібною, Церква постійно видобуває зі своєї власної і незмінної скарбниці нові осудження єресей, нові догматичні дефініції. Там, де відбувається справжнє "застосування", там точиться боротьба проти лжевчень, які треба перемогти, і проти небезпек, які загрожують вічному життю душ.
4. Цілісний розвиток догм
Таке застосування незмінних основ віри за різних обставин, така необхідність відповісти на потреби кожної епохи і охорони душ від лжевчень свідчить про дієву Божественну силу такого розвитку католицької доктрини під проводом Святого Духа. І цей розвиток є внутрішньо єдиним, цілісним! Як говорить сама назва, це не мутація чи зміна, але, як навчає св. Вінкентій з Лєрини: "Отже, не буде в Христовій Церкві жодного поступу релігії? Ні, повинен бути, і навіть якнайбільший. Бо хто ж би то бажав людям зла, а Бога так ненавидів, щоб намагався цього не допустити? Але цей поступ хай справді буде поступом віри, а не її зміною. Бо ж суть поступу полягає у тому, що певна річ розростається у собі; а суть зміни в тому, що певна річ змінюється на зовсім іншу". Цілісний поступ Традиції Церкви є тільки і виключно поступом у сфері уточнення і пояснення правд віри.
Поступ у сфері уточнення полягає у тому, що все те, що в давніх часах було повсюдно предметом віри, у наступні віки виокремлюється і оздоблюється. Так само, як шорсткий, щойно видобутий із землі алмаз не є привабливим, а тільки після шліфування сотень граней стає діамантом, виблискує тисячами променів. Але це — все той же алмаз! Необхідно шліфувати сотні граней, щоб алмаз заяснів усіма кольорами веселки.
Поступ у поясненні зводиться до переходу від того, що є знаним, але наче прихованим, неявним (implicite), до безпосереднього вираження (explicite). Те, що було лише предметом віри, стає чітко і безпосередньо означеним. Як приклад, можна навести примат юрисдикційної зверхності Папи над усіма єпископами світу. Він завжди був предметом віри (інакше Церква не могла б тривати). Але від І Ватиканського Собору ця догма стає правдою віри, вираженою розгорнуто і зрозуміло.
Частина католицької доктрини, яка стосується формулювань правд віри, є такою важливою, що св. Тома Аквінський присвятив їй цілий розділ своєї "Суми теології": "Якщо йдеться про фундаментальну суть положень віри, то вона не розвивається з часом: бо все, у що вірили нащадки, до того, як здогад, мало місце у вірі їхніх батьків. Якщо ж ідеться про її розвиток, то кількість положень зросла; адже не одне нащадки виразно пізнали з того, чого попередники так не знали". У Старому Завіті кількість положень віри зростала, бо Святий Дух щоразу виразніше відкривав об'явлені правди. Після проголошення Нового Завіту (котре закінчилося зі смертю останнього Апостола) немає більше Об'явлення, однак існують твердження, які подає Магістеріум Церкви. У Старому Завіті ми спостерігали поступовий розвиток Об'явлення, звідси зростає і кількість положень віри. У Новому Завіті спостерігаємо зростання тверджень Магістеріуму і пов'язаний із цим перехід до безпосереднього, чіткого вираження. Отже, це є розвиток, однак не самих положень віри, а розвиток у сфері пояснень правд об'явленого депозиту.
Такий цілісний розвиток остаточно веде до пункту, якого не можна переступити, тобто до визначеної, чітко окресленої правди віри. З цієї миті, коли правда стає визначеною, наприклад, ex cathedra (тобто незаперечно) Папою або вселенським собором, вона стає найвищою вершиною. Визначені правди є незаперечними і незмінними. Вони повинні бути предметом віри в тому самому значенні, "завжди в тому самому розумінні", як це подає Антимодерністична Присяга. Ці правди не підлягають подальшому розвиткові навіть у своїх формулюваннях. Догматичні формули, застосовані слова і поняття не підлягають уже і подальшому вдосконаленню. Візьмімо, наприклад, слово "транссубстанція", яке вживається для вираження дійсності переєстествлення хліба і вина в Тіло і Кров Ісуса Христа під час Св. Літургії. У латинській мові слово "переєстествлення" є дуже нечітким і означає зміну або перехід від одного стану до іншого. Але для того, щоб виразити згадану дійсність, цього недостатньо. Необхідно точно ствердити, що йдеться власне про транссубстанцію: уся субстанція хліба перетворюється в Тіло Ісуса Христа, а вся субстанція вина перетворюється у Кров Христа. І справді, ніколи не можна було б цього краще виразити. Не можна уявити собі нового формулювання, яке б краще виразило цю дійсність, бо "транссубстанція" є власне тим діамантом, який остаточно сформував Св. Дух. А різні єретики намагаються знайти інше слово, наприклад, о. Шіллебекк вигадав слово "транссиґніфікація" — і тим самим упав у єресь. Необхідно ще раз підкреслити, що з кожною нововизначеною догмою Церква остаточно осягає найвищої вершини. З іншого боку, існують правди, які досі не стали визначеними, не осягнули ще цього найвищого піку, тому вони в подальшому можуть бути предметом повного розвитку.
*Закінчення. Початок див. № 4 (27), 2006.
