24 липня 2006 року Божого
Отець Василь Ковпак:
Слава Ісусу Христу!
Дорогі мої, сьогоднішній день - це день великого смутку, це день жалоби. В цей день у наших серцях кипить океан болю. Я також відчуваю цей біль, але, напевно, ви його відчуваєте ще більше, тому що це була ваша святиня, в ній ви виросли, вона втішала ваші серця. Люди старшого віку ще пам'ятають, як мати чи батько брали їх за руку і вели до цієї святині, як припадали перед образами, перед вівтарем Святого отця Миколая. І цієї нашої святині, яка простояла майже 400 літ, на нинішній день вже немає. І від усвідомлення цієї ситуації серце наповнюється великим болем, сум огортає душу...
Але ми дякуємо Богові, що маємо змогу зібратися на цьому місці під хрестом. Тут також стоїть фігурка Серця Матері Божої. Пречиста Діва Марія стоїть під хрестом разом з нами. Мати Божа промовляє до нас, що ми не залишилися сиротами. Марія є з нами і чуває над нами, як любляча Мати над своїми дітьми. Вона огортає своєю любов'ю кожну сім'ю, яка нині переживає цю трагедію. Марія подає нам до наслідування Своє Непорочне Серце, яке було зранене сімома мечами болю, коли Вона стояла під хрестом. А нині ми стоїмо під хрестом біля цього згарища...
Нам дуже важко, але це не означає, що ми маємо опустити руки. Це не означає, що ми маємо впасти в розпач і зневіру. Навпаки, той випадок, що стався сьогодні, має з'єднати нас в одну сім'ю, в одну родину. Я бачив, як трепетно ви ставилися до своєї святині, як старалися все для неї придбати - і фани, і фелони, і Євангеліє, як швидко організували братство, я бачив вашу любов до цієї святині. Ви вкладали в неї свою любов, свою душу, тому для вас бачити це попелище - це, направду, страшний біль.
Але, дорогі мої, на цьому життя не закінчується, воно іде вперед. Це занадто мало - прийти і поплакати над святинею своїх батьків. Ми повинні згуртуватися. Пригадайте, як згуртовувала вас коляда, процесія на празник Божого Тіла, день Першого Святого Причастя. Я бачив, як з вас формувалася парафія, як люди горнулися до церкви, як сильно її полюбили. А тепер прийшов час пережити терпіння, Бог дає нам хрест, нині ми спробували смак жовчі...
В цей нелегкий час я вас всіх благаю і прошу заради Господа Бога: не робіть непоправних помилок, не відповідайте злом на зло. Христа розпинали, а Він молився: "Отче, відпусти їм, бо вони не знають, що чинять". На жаль, ми вже не повернемо нашої святині, але ми маємо силу побудувати нову. Я ніколи не закликав нікого до ненависті і нині також не закликаю, але прошу вас терпеливо нести свій хрест і прошу: не наробіть непоправних помилок. Бог є високо в небі і все бачить. Ми - християни і добре знаємо, що Бог за добро нагороджує, а за зло карає.
Не надійтеся на людський суд, але надійтеся на Божу справедливість і на Боже Милосердя. Одне можу напевне сказати: ця трагедія сталася не випадково чи через електрику, але була вчинена навмисно. Хто це зробив - хай буде на його совісті. Ми не можемо визначити винуватця, можемо осудити невинну людину, тому не осуджуймо нікого, бо правда перед нами закрита, один Бог її знає.
Гуртуймося, не думаймо про минуле, але працюймо для майбутнього. Наші традиційні священики вас ніколи не покинуть, ми всі будемо допомагати вам - молитвою і матеріально - будувати нову церкву. І хай Господь Бог нам у цьому допомагає. Закликаю і вас бути жертовними, щоб ми могли знову мати свій храм.
Слава Ісусу Христу!
Отець Любомир ГАЄВСЬКИЙ:
Слава Ісусу Христу!
Вчора був такий радісний день - ми разом молилися, отримали Боже благословення, будували плани на майбутнє. Я закликав вас відновитися на дусі так само, як відновлюється ваш храм, щоб ваша парафія стала дзеркалом, в якому відбиваються на всю округу ваші чесноти. І це дзеркало вже існує, бо багато людей розповідають про вас, багато беруть приклад, але й багато заздрять. Заздрять тому духові любові, що витає поміж вами, що в короткому часі спричинив таку швидку віднову вашої церковці. Я вже розказував, що злоба людська призвела до знищення двох давніх дерев'яних церков у Богородчанському районі. Погляньте, що робиться: плюндруються цвинтарі, нищаться фігури Матері Божої, горять церкви — це ознака того, що нашою землею йде примара гріха. Вона сильна, бо веде за собою мамону та масонство, але "Хто яко Бог"?! Не плачте, плач не допоможе. Стійте твердо в нашій Святій Вірі. Вороги Христової віри можуть палити наші храми, руйнувати бульдозерами каплиці, розбивати фігури Матері Божої, можуть застрашувати вірних, але не зможуть вирвати віри з наших сердець. Тому і ви, дорогі мої, не плачте, але твердо стійте у вірі.
Не думав я, що стану частиною вашої історії. Ця церква полюбилася мені одразу, і так розпорядилося Боже Провидіння, що я останнім зі священиків став біля престолу вашої святині і відправив Святу Літургію. Останню в цьому храмі, але не на цьому місці, дорогі мої, я в це вірю!
Було близько третьої години ночі, коли в семінарію долинув дзвінок і ми довідалися, що горить церква у селищі Шкло. Це була страшна новина. Ми одразу подзвонили о. Василю, його голос затремтів, він зміг вимовити тільки одне слово: "їдемо". І ми приїхали, коли ще було темно, і були тут до ранку... Дорогі мої, ви бачите, яким підступним є зло, воно не має милосердя до нікого. Зло не щадить святинь, не шанує людських сердець, травмує наших дітей... Як їм пояснити, чому вони вже не мають своєї церкви? Дорослі люди знають, що таке зло, це знають і наші сивоголові батьки, але діти цього не розуміють! Вони не розуміють, чому над ними так познущалися! Я бачив, як діти шукали на цьому попелищі святі речі, як дівчата шукали знищені вогнем фани...
Дорогі мої, я вірю, що ми спроможемося побудувати нову святиню. У цій старенькій святині були відправлені десятки тисяч Служб Божих. Церкви вже немає, але Святі Літургії не перестануть відправлятися на цьому святому місці. Слово Боже буде і надалі лунати, скріплюючи вас на дусі. Терпіння - це школа святості. Терпіння нас згуртують в одну родину, і ми, я впевнений, в короткому часі збудуємо нову святиню. Молімося, просімо Божого благословення, і Бог нас не залишить і допоможе вистояти у вірі.
Амінь.
