XIX. Тимчасом прочани наближалися до своєї мети. Вічне місто вже виднілося їм здалеку, і вони, переповнені радістю, з найбільшим ушануванням цілували святу його землю. У самому ж Римі на прочан очікував найсердечніший прийом, адже вони перебували у спільній вітчизні. Численні різні наїдки приготовлено для них – бо ж тут очікували на своїх братів! Що за картина, що за видовище поставали тут для глибоко зворушеної душі! Люди різних національностей сиділи при одному столі: житель Європи сидів тут поруч з африканцем і азіатом, люди, котрі ніколи між собою не бачилися, котрі навіть себе взаємно не розуміли, споживали безкоштовно той самий хліб, обнімалися, бачили в кожному лиш братів і дітей однієї родини, зібрані у батьківському домі. Усезагальний Отець усіх християн вважав за щастя відвідати цю численну родину, а щоб їм нагадати приклад божественного учителя, прислуговував їм сам, роздаючи їжу власними руками – прислуговував усім, кого ніколи перед тим не бачив і ніколи вже більше не буде бачити. Даремно шукати в історії подібного явища. Велетенські всесвітні виставки наших часів приваблюють справді велику кількість відвідувачів. Вони приходять і дивуються поступові індустрії, проте народи через це не зближаються між собою, а це саме тому, що ті виставки мають на меті виключно матеріальні справи, які можуть хіба викликати почуття вищості, зверхності і заздрості. У людей викликає подив те чи інше, вони бачаться між собою, окремі, можливо, навіть і зближаються між собою, але потім розходяться в різні боки, народи не зближаються взаємно. Але в Римі можна було у ювілейний рік пересвідчитися у тій великій правді, котра колись приносила честь для Церкви і котра й нині могла б зробити світ щасливим у правді, що всі люди є братами, що всі повинні бути як одне серце і одна душа, оскільки є лише один Бог, лиш одне хрещення, лиш одна Церква, лиш один видимий Голова всіх християн. Тут ніхто не розрізняв національностей, тут кожен бачив в усіх без винятку своїх братів. І ці незліченні натовпи, прийшовши з далеких сторін, відходили додому аж тоді, коли отримали благословення свого спільного Отця. Мільйони чекають того благословення. І ось появляється Наслідник рибалки Петра на висоті першої святині християнства в оточенні кардиналів і єпископів латинської і грецької Церков. Могильна тиша панує всюди. З висоти Апостольського Престолу поглядом, сповненим любові, оглядає Намісник Христа на землі свою велетенську родину. Його серце переповнює неймовірна радість, він підноситься маєстатично, на його голові сяє велична діадема, а його руки і очі підносяться до неба, мовби він звідти черпав благодатні скарби, які ось зараз Римові і світу має подати. У цю мить, каже один безбожний філософ, який був присутній на цій церемонії, я почувався християнином. Одержавши благословення, прочани знову вирушали в далеку дорогу додому, до своїх родин, а союз віри, усвідомлення взаємної єдності стали у них ще сильнішими, бо їх зміцнила благодать відпусту. І хто ж би то хотів і міг заперечувати соціальне значення відпусту в середньовіччі, його неймовірну цінність у зміцненні віри і усвідомлення взаємного братерства? При цій нагоді ми могли б ще вказати на численні пам’ятники і твори того часу: на церкви, монастирі, шпиталі та інші загальнокорисні для добра людей зведені споруди – аж до першого Храму християнства, до Храму св. Петра у Римі. Всі вони споруджені за гроші, отримані завдяки відпустам. Так, мало місце надуживання відпустами, так, ті надуживання принесли багато лиха – проте, якщо хочемо бути незацікавленими і справедливими, то не можемо жодним чином не визнавати добрих і спасенних наслідків відпусту. А як ця справа виглядає нині? Чи в наш час можемо ще сказати, що відпуст є справою корисною? Саме на це запитання хочемо зараз дати відповідь.
Відпусти стають найкориснішими саме від часу, коли церковна законна покаянна суворість була відмінена, так само відпусти мають бути корисними і в наших часах. Гріхів не поменшало, і при цьому вони не стали легкими і кара за них таки належиться. Гріх повинен бути відпокутуваним сьогодні, так само, як і тисячу літ тому. Якби Церква не надавала нам ніяких відпустів — що тоді було б з нами? І чи не могла б Церква відмовити нам у відпустах? Чи не могла б Вона сказати: "Ви відхилилися у вашій непокуті від накладених мною покаянних кар, від моєї спасенної дисципліни і покаянної суворості. Гаразд, я залишаю вас на власні сили. Тепер самі дивіться, як ви зможете колись задосить учинити Божій справедливості. Ви не хочете покутувати, отже не маєте більше сподіватися у майбутньому на мої ласки і помилування". Так могла б учинити Церква, якби не була доброю люблячою матір'ю для нас. Але оскільки Вона є такою, то ставала все щедрішою у надаванні відпустів, цього скарбу її надолужень, саме від того часу, коли зменшилася законна покаянна суворість. Вона передає нам щедро заслуги Христа і Святих частіше і більше, як ніколи перед тим, і передає їх нам тим більше, чим більше нам бракує старої покаянної суворості і чим більше наші дочасні кари мають зростати. Вона жадає від нас малих незначних діл, аби ми лиш там не мали відбувати ще строгішу покуту, якщо б ми її тут зовсім залишили. Правда, навіть тоді, коли б Церква не надавала жодного відпусту, коли б Вона не відпускала нам ніякої дочасної кари, ще б ніхто через це не потрапив до пекла, аби лише прийняв достойно Святі передсмертні Тайни. Адже всі дочасні кари як прижиттєві, так і посмертні, не можуть визволити нас від пекла, але з певністю можна сказати, що ми мали б іще досить довго терпіти, якби Церква не була такою щедрою, коли б Вона так турботливо не дбала про наше добро, про наше вічне спасіння і про те, аби ми якнайскоріше могли осягнути вічне щастя. Звідси пізнаємо, що в очах Церкви найбільшим нещастям є те, якщо хтось із її дітей після смерті хоча б на дуже короткий час мав бути відлучений від оглядання Бога. Це позбавлення найвищого добра хоча б лише на якийсь час має бути мукою для душі, яка є понад усякі наші уявлення — інакше ми б не могли зрозуміти, чому Церква зі своїми відпустами виходить нам назустріч на кожному кроці нашого дочасного життя.
Проте відпусти у наш час мають іще ширше, соціальне значення, вони і сьогодні мають дуже важливий вплив на життя держав і добробут народів. Відпусти, які маємо тут на увазі, є звичайні і надзвичайні (ювілейні). Щоправда, повні відпусти і ювілейні не мають сьогодні вже такої сили, як давніше. Сьогодні Церква оголошенням повного відпусту не схилила б уже більше народи до хрестового походу, сьогодні не пішло б уже так багато прочан до Риму для отримання ювілейного відпусту, тим більше, що його нині вже можна отримати всюди, та незважаючи на це, ювілеї і нині мають величезний вплив. Саме в час, коли Голова Церкви оголошує для всього католицького світу ювілейний відпуст, весь світ духовно оживляється, як ніколи. Є справді дуже багато повних і часткових відпустів, які ми можемо отримати кожного дня, однак ці відпусти не можуть викликати у світі такого надзвичайного духовного пожвавлення. Лише окремі люди чи спільноти стараються з них скористати, проте їхній вплив є здебільшого локальної природи. А коли св. Отець піднесе свій голос і звернеться до всього католицького світу, закликаючи його з нагоди ювілею до спільної молитви, до покаяння і поправи, тоді голос вселенського Архієрея, повторений устами єпископів і священиків католицького християнства, знаходить відгук у мільйонах вірних душ і доходить до найдальших і найглухіших куточків землі. Багато з тих, що перед тим перебували в релігійній остиглості і байдужості, котрі досі ніколи не сповідалися або лиш відбували Великодню сповідь, котрі довгими літами проживали в гріхах і постарілися на службі у пекла — вони в час ювілею поспішають на голос найвищого Архієрея, щоб навернутися зі свого бездоріжжя, щоб направити свої гріхи, щоб повернути чуже добро. Мільйони людей, мовби заряджені електричною іскрою, що йде з Риму, сходяться до храмів Божих для спільної молитви і "єдиними устами і єдиним серцем" моляться до Бога і здіймають свої руки де неба в дусі і в наміренні св. Отця. Щоправда, для деяких і цей благодатний час проходить без всякої користі, але переважна частина католицького світу користає з нього на своє духовне відродження. І хоч наслідки такого всесвітнього духовного пожвавлення не одразу і не так явно помітні, як у матеріальному і політичному світі, наприклад при якихось великих катастрофах, то все ж не можна заперечити, що цей духовний імпульс не міг не вплинути на уми і серця людей і що не одна подія, яка відбулася пізніше в житті історії народів, була наслідком того духовного пожвавлення (піднесення) світу в час ювілейного відпусту.
Таким чином, за винятком Вселенських Соборів, ювілейний відпуст є найурочистішим заходом, під час якого Церква звертається до всього світу, і тільки той не може розуміти глибокого значення такої відозви св. Отця до католицького світу, хто вміє лише поверхово оцінювати організм Католицької Церкви. Такі люди, наприклад, сміються, коли Папа заповідає загальну молитву до Пречистої Діви Марії за навернення схизматиків, вони сміються, коли Голова Церкви оголошує ювілей, закликаючи християн до молитви, щоб Бог ізбавив нас від голоду, повітря, війни і інших бід, коли такі біди здається ще більше посилюються. Вони кажуть, що якби ця молитва могла помогти, то ті всі біди мусили б негайно відступити і схизматики мали б одразу навернутися. Але вони не думають про те, що такі з'єднані молитви можуть підготувати або спричинити такі події, які раніше або пізніше допровадять до мети, до якої стреміла Церква за допомогою ювілейного відпусту. Молитва католиків пов'язана з історією і Божим Провидінням настільки, що Церква молиться, щоб Провидіння Боже благоволило скоротити дні смутку і печалі та привести історію людства в певних її періодах до визначеної мети. Церква знає, що жиди прозріють лише при кінці світу, але незважаючи на це, Вона молиться за їх навернення від віків. Вона знає, що лише при кінці світу буде один пастир і одне стадо і що спокуси і чвари мусять бути, але незважаючи на це, Вона молиться віддавна про єдність віри, про зникнення всяких суперечок і чвар. І справді, ця молитва не є безрезультатно — хто б це заперечував, той мав би бути, певне, фаталістом, якому байдуже все, що діється. Такий мав би казати: "Все вирішує фатум, то навіщо нам іще молитися?".
Важко зрозуміти, як можуть деякі люди вважати, що відпусти не мають користі, — вони, за чиє навернення вірні так багато моляться, постять і подають милостиню; котрі спричиняються до того, що багато грішників навертається, несправедливо нажите багатство повертають, зникає багато неприязні і дух покаянний проявляється (якщо вже не в старій формі покаянної дисципліни, то хоча б у достойних плодах покаяння).
Вище ми вже чули про той несправедливий закид супротивників, що нібито відпусти не лише не були корисними, а навпаки — шкідливими, що вони сприяють не будуванню, а руйнуванню християнського життя, бо спонукають вірних шукати чужих надолужень і віддаляють їх від власного надолуження, а відтак від добрих діл, постів, милостині, молитви, що вони тим самим роблять вірних недбалими і байдужими, убивають у них духа покаяння, применшують у них почуття омерзіння до власного гріха; полегшують повернення до нього. Кожен вірний, кажуть вони далі, може з огляду на численні різного роду відпусти, які йому надають, сказати: "Я можу легко знову позбутися гріха і кари, мені потрібно лиш отримати відпуст, а це сьогодні справжня забавка!".
Однак, як про це вже ми вище зауважували, на всі ці закиди, котрі досить часто чуємо, можна відповісти так само, як і на подібний закид, що нібито довготерпеливість і милосердя Боже сприяють легковажності і є причиною, що люди грішать з уваги на це Боже Милосердя . Вище ми також казали, що коли Церква надає відпусти, то надає їх від імені Ісуса Христа, Вона є розпорядницею Його скарбів. Цілком слушно можна було тих, що так ганять Церкву за щедрість у надаванні відпустів або за те, що Вона узагалі їх надає і зі скарбниці заслуг передає, запитати словами Євангелія: "Або погорджуєш багатством його доброти, поблажливости і довготерпеливости, не знаючи, що Божа доброта тебе веде до покаяння?" (Рим. 2, 4). Тож Церква, надаючи відпусти, не хоче ними сприяти легковажності, не хоче скасовувати покаяння, а навпаки — хоче вірних своїх вести до покаяння.
Однак ми прагнемо цю справу докладніше з'ясувати, оскільки вищенаведені закиди повторюються зачасто і спроможні посіяти сумніви, а навіть досить ревних католиків ввести в оману. Тому нам необхідно ці закиди докладно розважити, а також переконливо заперечити. З цією метою хочемо відповісти на такі два запитання: чи роблять відпусти, а особливо їх численність, людину легковажною до впадання у гріх? Чи звільняють відпусти людину від обов'язку чинити покаяння?
(Далі буде)
*Продовження. Початок див. № 2 (13), 2004
