Реклама - велика сила. День народження міста Лева! Вже місяців зо два наперед про це аж захлиналися усі теле- та радіопрограми. Шпальти газет рясніли усілякими афішами, оголошеннями, запрошеннями та інтригами з приводу святкувань. Місто перекопане вздовж і впоперек. Ні пройти, ні проїхати. Всюди ремонті роботи. Кожен закамарок намагаються відновити. Так ніби Львів був завжди новенький та гарний. Аж раптом перед своїм 750-річчям моментально зістарівся, доруйнувався і лише зараз на зламану голову треба його відреставрувати. Бо що ж подумають про "спадщину ЮНЕСКО" вельмишановні гості, для прийому яких місцева влада так старалася?
Чи не найбільшого розголосу набуло "лазерне шоу" Герта Гофа. Оце так презент для міста! Німецький піротехнік світової слави створить власним коштом у Львові яскраве видовище. Такого ще не бачила Україна! Вже в понеділок (за тиждень до свята) площа біля Оперного завирувала. Було зведено сцену. Розставлялися прожектори. Центр перекрито. Люди дратуються. Поспішають. Спізнюються. Отримують догани. Звільняються з роботи. Задихаються в маршрутках. Простоюють у корках. Але ніхто не ображається. Які можуть бути претензії? Як же ж інакше. Сам мер звернувся до жителів міста з проханням бути терпеливими і вирозуміли заради подальшого комфорту приїжджих та й, зрештою, заради нашого з вами комфорту і якнайуспішнішої феєрії. Це звернення навіть зачитували у церквах після недільної Святої Літургії.
"І прийшла довгождана година, І прийшла довгождана пора". Місто, і без того завжди жваве, не на жарт заворушилося. Інтрига наростала. Реклама не вгавала. "Оперний засвітиться яскравими вогнями!", "Феєрверк злетить на кілометри вгору!", "Шоу Герта Гофа акомпонує Руслана!", "Дика енергія запалить місто!" Мало хто міг залишитися байдужим до такої реклами. До мене телефонували друзі та знайомі з інших областей України і розпитували, що ж це за видовище таке готується. Я, звичайно, пообіцяла все детально переповісти, бо сама, зізнаюся, була заінтригована. У день святкування ми з одногрупниками зібралися в центрі. Ніхто особливо не хотів ніяких концертів чи інших організованих заходів. Всі чекали на вечірнє шоу. Що ж...дочекалися...
Субота, 30 вересня 2006 р.Б. 21.30. Простір від пам'ятника Адаму Міцкевичу і аж до площі перед пам'ятником Тарасові Шевченку — вщерть переповнений людьми. Усі завзято крокують ближче до Опери, адже за 10 хвилин — розпочнеться! Усі ідуть, і ми йдемо. Вже десь на середині стометрівки стало зовсім тісно, рухатися було практично неможливо. Подекуди виникала небезпечна штовханина, проте згодом рух відновлювався і люди знову сунули вперед. Ось і Руслана розпочала свої "дикі" акорди. Юрба пожвавішала. Дехто намагався просуватися вперед, інші шукали можливих шляхів обходу, щоб зручніше стати і все бачити. Тиснява наростала. А з нею і нетерпеливість людей. Окремі особи зрозуміли, що справа пахне "Червоноградом", і вирішили повертатися назад, щоб якось вивільнитися із небезпечних гарячих обіймів оточуючих. Всюди — тиснява, збуджені та водночас сповнені азарту очікування обличчя. Ще не до кінця усвідомлюючи, що відбувається, я теж намагалася хоч якось просунутися у натовпі. Нас було четверо, і ми намагалися триматися за руки, щоб не загубитися. Згодом страшне усвідомлення того, що тут можуть узагалі задушити, обернулося в паніку. Тиснява почалася неможлива. Люди метровими хвилями гойдалися то в один бік, то в інший, а тоді просто почали нестися, шарпаючись урізнобіч. За мить у мене перед очима промайнуло життя. Я відчувала, що задихаюся. Хтось в істериці кричав: "Дайте подихати!!!". Якийсь чоловік із дитиною на руках благав схаменутися. Але найстрашніше, що мене вразило: людські очі — вираз безнадії і невимовного жаху. "Люди добрі. Що ви робите!?" — це, виявляється, кричала я, хоч зараз цього не пам'ятаю (про це пізніше мені сказала подруга). Пам'ятаю лише, що почала молитися. Тільки б не впасти! Тільки б не впасти! Бо тоді все...кінець! Ще мить — і я вже не стояла на землі. Мене несла юрба, керована інстинктом самозбереження. Я намагалася вивільнити руки, щоб не поламали, і відчула, як чиясь витягнута рука притискається мені до шиї. Певне, хтось не хотів відпускати від себе дорогу людину. Нарешті та рука під загальним натиском послабилася і загроза моєї зламаної шиї минулася. Зате виникла нова проблема — я задихалася. Заплющивши очі, я вже не усвідомлювала, що відбувається зі мною... Нарешті натовп повернув у бік вернісажу. Я вже не бачила нікого зі своїх — мене несла розпечена лава людей. Хтось голосно кричав: "Поможіть!"
Справді, за вернісажем було практично безлюдно, адже звідти не видно Оперного. Натиск послабшав, і я стала босими ногами на бруківку. Ззаду мене ще міцно тримав одногрупник. З невимовним жахом в очах ми шукали інших двох дівчат. Дякувати Богу — усі разом. Одна з них у паніці кілька разів поспіль повторила: "Я боса на дві ноги". У мене була така ж ситуація. Але я була щаслива (якщо це відчуття можна назвати щастям), що залишилась жива і неушкоджена. Такої вдячності Богові я ще ніколи не переживала. В усіх тремтіли руки; гадаю, що і ноги не менше. Нічого жахливішого в житті я не переживала. За крок від каліцтва, за два кроки від смерті... З Днем народження, Львове!
Гриміли феєрверки, в небо підіймалося кольорове світло, а я стояла на холодному асфальті і думала про те, як мені пощастило. У цей момент я зареклася ніколи більше не брати участі ні в яких заходах масового скупчення людей. Під ногами розбивалися порожні пляшки з-під пива, а я помалу усвідомлювала, що інакше і бути не могло. Не могло інакше пройти видовище, котре не мало під собою ніякої духовної основи. Видовище, яке коштувало понад 2 мільйони євро, в час, коли у місті сотні голодних і безпритульних. Хай навіть це і не гроші з місцевого бюджету. Та чи не благородніше було б виділити ці кошти на якісь корисні, потрібні людям справи? Адже без шоу можна було обійтися, як і без численної кількості здеморалізованих концертів, на яких п'яна молодь брала участь у дискредитації Львова як культурного та духовного осередку нашої держави. А скільки коштів було витрачено на алярмовий ремонт міста. Вже сьогодні розпочинаються судові справи щодо істинних грошових осередків — це все кошти для покращення стану міста, для піднесення рівня життя. "А місто тільки підфарбували", "Реставрація Львова - зовнішнє ретушування", "Кому замилила очі місцева влада" — звучить чи не на всіх телеканалах, рясніють сторінки газет. Гроші ж були виділені на серйозну роботу. Та й зрештою для чого це все? Чи для кого? Хто найбільше з того скористався? Пригадувалося, як усі втішалися прогнозами, що на святкуванні Дня Львова буде більше людей, ніж на зустрічі з Папою у 2004 р. Ось у чому справа! У зміні духовних орієнтирів людей і, як наслідок — у зміні життєвих цінностей на не найкращі серед можливих варіантів. У голові роїлося стільки думок. Проте найбільше мені хотілося додому. Побачити своїх найрідніших. Розповісти про все. Може навіть трохи поплакати, щоб стало легше. І вкотре знову подякувати Богові за те, що оберіг мене сьогодні. За те, що допоміг мені побачити головне у сліпій земній метушні і в разючому сяйві чужих амбіцій та честолюбство.
