Дорогі брати і сестри, шановні читачі! Настав черговий рік у нашому житті. Як і кожного разу, хтось із нас зітхнув, що рік наблизився до кінця, з тією надією, що новий рік буде більш вдалим і успішним. Інша родина дякувала за прожитий рік і не хотіла, щоб він закінчувався, тому що цього року здійснилися всі мрії і бажання, для неї цей рік був щасливий і благословенний. Хтось у цьому році нічого не втратив і нічого особливого не здобув, тому в нього немає приводу за чимось жаліти чи надзвичайно з чогось радіти. Таке людське життя. На порозі нового року ми зичимо одне одному всього найкращого, найприємнішого, здорового і щасливого. Але перед кожним із нас стоїть «заслона»: що принесе нам черговий новий рік?Звичайно, приємніше думати про щось прекрасне, чудове, гарне, розкішне, комфортне, ніж про зле і неприємне. Але якщо в нашому житті настають роки, які ми називаємо роками випробувань і досвіду – як маємо поводитися в такому разі, в таких ситуаціях? Жити в постійному незадоволенні, в спротиві Божій волі, в наріканнях? У таких випадках нерідко виривається стогін із людського серця і душі, що свідчить про біль і переживання, т. зв. крик душі: мовляв, ми не заслужили на такий хрест, на таке страждання, приниження, на таке убожество, люди в світі не ходять до церкви, не моляться, а живуть набагато краще від нас… Що робити? Як дати собі раду з таким духовним бунтом, наріканням, незадоволенням, неприйняттям Божої волі? Ми завжди і всюди шукаємо свого «Я», задоволення, приємностей, втіх і забав, любимо всіх повчати і всім звертати увагу, з задоволенням сприймаємо, якщо нас слухають і хвалять, і стаємо на дибки, коли нам звертають увагу чи чогось навчають. Як впоратися зі своєю збунтованою людською природою, так страшенно зраненою гріхом первородним? Хто може порадити, підказати, навчити, розповісти, дати, так би мовити, духовний рецепт на наш спротив і бунт? В кого можемо навчитися тих чеснот, які б вилікували нашу душу?
Немає кращого ліку на людські гріховні вади, як добрий приклад. Найкращим з усіх прикладів життя святих Божих Угодників є приклад нашого Спасителя Ісуса Христа і Його Матері Діви Марії. Життя нашого Спасителя Ісуса Христа подиву гідне і найкращий приклад до наслідування. Не так давно ми пережили Різдвяний піст, з великою духовною радістю і піднесенням святкували Різдво Божого Сина, який прийняв на себе людське тіло. Відтак спомин Хрещення Ісуса в річці Йордані, де черпали освячену воду, пили її й окроплювали нею свої помешкання, господарки, місце праці, на Стрітення прощалися з колядою, дякували Дитятку-Ісусові за прожитий Різдвяний час і просили благословення на рік, який перед нами… Швидко проминув час, і вже ось стоїмо на порозі Святого Великого посту. Чи є щось спільного в усіх тих періодах життя нашого Спасителя – від Воплочення до Різдва, від Його Хрещення до смерті на горі Голгофті і воскресіння з мертвих?
Що ми особливого і прикметного спостерігаємо в Різдві Божого Дитяти? Надзвичайні думки з цього приводу подає Архієпископ Фултон Дж. Шін (1895–1979) у в своїй книзі «Життя Христа». Наводимо деякі з них: «У найбруднішому місці на землі, у стайні, народилася Чистота. Той, Кого згодом по-звірячому уб’ють люди, народився серед худоби. Того, Хто назве Себе «Хлібом живим, що з Неба сходить», поклали в яслах – місце, куди закидають корм для худоби… Не знайшлося місця в гостиниці, але знайшлося місце в стаєнці… Світ очікував народження Сина Божого – якщо Він взагалі мав народитися – у гостиниці. Стайня була б останнім місцем на землі, де б Його шукали. Божество є завжди там, де найменше сподіваються Його знайти… Жоден земний розум і уявити не міг, що Тому, Хто створив сонце, щоб воно зігрівало землю, колись будуть потрібні віл і осел, які зігрівали б Його своїм диханням… Вифлеєм став зв’язком між небом і землею – Бог і чоловік зустрілися тут і подивилися один одному в очі. Під час Втілення, підготовленого Отцем, сформованого Духом і прийнятим Сином, Той, Хто вічно жив у лоні Отця, тепер отримав тимчасове життя в часі. Той, Хто народився у Вифлеємі, прийшов, щоб народитися в серцях людей. Бо яка була б користь, якщо б Він хоч тисячу разів родився у Вифлеємі, але не народжувався і в людині?» (Фултон Дж. Шін. Життя Христа. – Видавництво Отців Василіян «Місіонер», 2019).
Як усе змінилося з плином часу! Сьогодні людський інтелект з нагоди Різдва Божого Сина виготовляє шедеври: у мистецтві (шопки), поезії, пісні, живописі. В усьому християнському світі в цей час бачимо освітлені різними прикрасами, ілюмінаціями помешкання, публічні міста, урядові приміщення, навчальні заклади, місця праці. Це все милує людське око, й ми захопленні різними видовищами. Жаль тільки одного: що ця зовнішня атрибутика не входить у людське серце і душу, щоб змінити саму людину. Щоб людина відкрила своє серце і прийняла Того, Який колись народився у Вифлеємі, а сьогодні бажає народися в людських серцях, стоїть біля дверей нашого помешкання, а ми Його не впускаємо. Які найприємніші прикраси для людської душі, щоб ними звеселити Дитятко Боже, яке спочиває в бідній стаєнці? Смиренність, покора, лагідність і тихість. Це чесноти, які прикрашають Вифлеємську стаєнку.
Дитятко-Ісус, друга Божа Особа Пресвятої Тройці, став Людиною і показав нам, прийшовши в земну темряву, ці найважливіші чесноти, яких бракувало тоді і так бракує сьогодні кожному з нас, без яких немає духовного життя. Духовне життя як світської, так і духовної особи починаються з цих чеснот. Це перші щаблі драбини, по якій ми маємо підніматися, щоб осягнути Царство Боже. Чи працює моя душа над тим, щоб осягнути ці чесноти?
Отже, яким було дитинство Дитятка-Ісуса? А певно що нелегким. Марія зі святим Йосифом мусила втікати з Вифлеєма до Єгипту, тому що цар Ірод поставив перед собою мету – вбити новонародженого Царя. Важка втеча до чужої країни, де процвітало поганство, дорога, яку долали в неспокої, тривозі, голоді й холоді. Опісля повернулися до Назарета. Коли Ісусові було дванадцять років, вони втрьох пішли в Єрусалим на свято Пасхи, а коли поверталися, Мати Божа і святий Йосиф побачили, що загубили Ісуса. Три дні в великому смутку шукали Його і знайшли в Єрусалимській святині, як Він проповідував серед учителів закону. Мати Ісуса, підійшовши до сина, з великою тривогою у серці запитала Його: «Дитино, чому Ти це так зробив нам? Ось батько твій і я, боліючи, Тебе шукали». Він же відповів їм: «Чого ж ви мене шукали? Хіба не знали, що Я маю бути при справах Отця мого?» Але вони не зрозуміли слова, що Він сказав їм. І Він пішов з ними й повернувсь у Назарет і був їм слухняний» (Лк.2, 48–51). Ісус повернувся до Назарета і вісімнадцять років у покорі, тихості й смиренності виконував щоденні обов’язки своєї праці.
Минув час. У пустелі появися чоловік, останній пророк Старого Завіту: «Йоан одягнений був в одежу з верблюжого волосу й носив ремінний пояс на своїх бедрах, а їв сарану й мед дикий. І проповідував, кажучи: «Слідом за мною іде сильніший від мене, що йому я недостойний, нахилившись, розв’язати ремінця його сандалів. Я вас христив водою, а він христитиме Святим Духом» (Мр. 1, 6– 8). «Тоді прибув Ісус із Галилеї на Йордан до Йоана, щоб христитися від нього; але Йоан спротивлявся йому, кажучи: «Мені самому треба христитися в Тебе, а Ти приходиш до мене?» Ісус у відповідь сказав до нього: «Залиши це тепер, так бо личить нам здійснити всяку правду». І тоді він залишив Його» (Мт. 3, 13–15). Отой чоловік пустелі, той великий посник і покутник, який навертав людські серця до покаяння, думав, що немає більшого за Нього в покорі, аж ось приходить Син Божий, який покірно й лагідно просить Йоана про хрещення. Налякався Йоан: «Я в Тебе маю просити, щоб Ти мене охрестив, а Ти просиш, щоб я хрестив Тебе? Я ж недостойний розв’язати ремінця на Твоїх сандалях!» Знову спостерігаємо чесноти: покора, смиренність, лагідність. Божий Син впокорює себе до такої міри, що, як один із грішників, стає в йорданські струї, щоб прийняти хрещення з рук Йоана Хрестителя.
Одного разу, коли Ісус обходив міста і села, щоб голосити людям Добру Новину, одному зі слухачів сподобалася наука Спасителя, сподобалося, як до Нього горнуться люди, кожен хоче бути близько біля Христа, як Його шанують, і він промовив до Ісуса: «Я піду за Тобою, куди б ти не пішов» (Лк. 9, 57). Ісус розумів, що ця людина промовила таке в емоційному пориві, й тому Спаситель так розповів бажаючому йти за Ним про своє життя: «Лисиці мають нори й птиці небесні гнізда, Син же Чоловічий не має де голови приклонити» (Лк. 9, 58). Ісус знає серце кожного з нас, ми часто в стані духовного ефекту, емоційного піднесення можемо багато обіцяти Христові, складати різні приречення, намірення, що ми задля Нього готові на найбільші жертви і подвиги… Але це далеко не так. Тому як тому слухачеві, так і кожному з нас Христос пригадує: а ти знаєш, де Я живу? Йти за Мною – це не дорога комфорту, вигідного й розкішного життя, а частіше – навпаки: це постійна духовна боротьба, виклики, спокуси від світу й диявола, які шліфують, виробляють наші душі. Щоб іти за Мною, мусиш мати, тихе, покірне, лагідне й смиренне серце. Серце, яке в собі не затримує зла, вміє скоро прощати іншим людям їхні хиби, серце, яке готове пригорнути не тільки ближнього, але й ворога.
Перенесемося духом у світлицю, де була встановлена Пресвята Тайна Євхаристії і Таїнство Священства. Що ми там побачимо? Не тільки споживання пасхального ягняти чи пиття вина з чаші, а набагато більше: «Як прийшла година, сів Він (Ісус) до столу й апостоли з ним. І Він до них промовив: «Я сильно бажав спожити оцю пасху з вами перш, ніж Мені страждати, бо кажу вам, Я її більше не буду їсти, аж поки вона не звершиться в Божім Царстві». І, взявши чашу, віддав хвалу й мовив: «Візьміть її і поділіться між собою, бо, кажу вам: Віднині Я не буду більше пити з плоду винограду, доки не прийде Боже Царство. І, взявши хліб, віддав хвалу, поламав, дав їм і мовив: «Це – Моє тіло, що за вас віддається. Чиніть це на мій спомин». Так само чашу по вечері, кажучи: «Ця чаша – це Новий Завіт у моїй крові, що за вас проливається» (Лк. 22, 14–20). Христос установляє на Тайній Вечері Таїнство Євхаристії. Що це за Таїнство? «Пресвята Тайна Євхаристія є така велика, що не існує в людській мові такого слова, такого звороту, яким би можна її описати або возвеличити. Хоч би ми й говорили ангельськими мовами, якби ми мали любов Серафимів, хоч би й були піднесені до третього неба, як апостол Павло, то все-таки про саму згадку Пресвятої Євхаристії ми могли б сказати: «Нехай мовчить усяка плоть людська і нехай стоїть зі страхом і трепетом, і ні про що земне в собі нехай не помишляє». Нехай замовкнуть всі розуми людські і нехай лише споглядають на це зі страхом і трепетом! – бо ця Тайна перевищує своєю величчю навіть саме Воплочення Сина Божого.
В Воплоченню покрив Спаситель своє Божество заслоною тіла, щоб ми могли Його бачити, щоб статись для нас видимим; в Пресвятій Тайні Євхаристії скриває Ісус не лишень свою Божу природу, а навіть і людську заслоною видів хліба і вина, щоб ми могли Його споживати. В першій злуці прийняв Бог чоловіка, немов до серця Свого; в цій другій бажає, щоб ми прийняли Його до свого серця. Там чоловік з’єднався з Богом – тут Богочоловік хоче злучитися з нами. Там стала злука лишень з одною природою людською – тут лучиться Бог з кожним чоловіком зокрема» (Незглибиме чудо любови Божої. – Часопис «Місіонар», січень 1914 р.). Яке глибоке пояснення цього Святого Таїнства! Але запитаймо сьогодні: скільки людей, які навіть щонеділі приступають до Святого Причастя, розуміють значення цього великого Таїнства? Як Євхаристійний Ісус у цьому Таїнстві забутий, понижений, покинутий, а навіть і зневажений через святотатські Причастя! Він став в’язнем любові в кивоті. Він залишився в цій Тайні Любові, щоб перебувати під видами хліба і вина й чекати покірно, терпеливо, з великим милосердям та любов’ю, коли прийдуть відвідати Його діти і будуть з Ним спілкуватися, адорувати Його. А вони так рідко мають для Нього час і мало Його відвідують в цій Тайні Любові. На когось Він терпеливо чекає цілий рік, коли той прийде, а на когось і десятки років, коли відкриє своє серце, щоб Євхаристійний Ісус завітав до його душі.
Після установлення Євхаристії «знялась між ними й суперечка, хто з них має вважатися за більшого» (Лк. 22, 24). Христос завтрашнього дня покине Апостолів Своїм тілом, яке буде розіп’яте на Хресному дереві. Хіба Він може залишити їх, бачачи, як вони сперечаються, сваряться між собою, хто має бути першим, хто має панувати, царювати? Він має вирішити це питання, коли ще є між ними в горниці. Апостоли застигли в німому здивуванні, вони стали немов напівмертві, вони не могли усвідомити до кінця, що ж все-таки відбувається. Ісус же «встав від вечері, скинув одіж, узяв рушника й підперезався. Тоді налив води до умивальниці й почав обмивати учням ноги та обтирати рушником, яким був підперезаний. Підходить, отже, і до Симона Петра, – та той Йому: «Ти, Господи, – мені вмивати ноги?» Каже йому Ісус у відповідь: «Те, що Я роблю, ти під цю пору не відаєш; зрозумієш потім». Петро ж Йому каже: «Ні, не митимеш моїх ніг повіки!» – «Коли Я тебе не вмию, – одрікає Ісус, – то не матимеш зо мною частки». «Господи, – проказує до Нього Симон Петро, – то не тільки ноги, але і руки, і голову!» А Ісус йому: «Тому, хто обмитий, нічого не треба вмивати, крім самих ніг; увесь бо він чистий. І ви чисті, та – не всі». Знав бо, хто зрадити Його мав, тим то й мовив: «Не всі ви чисті». Обмивши їм ноги , вбрався знову в одіж, сів до столу та й каже до них: «Чи знаєте, що Я зробив вам? Ви звете Мене: Учитель, Господь, і правильно мовите, бо Я є. Тож коли вмив вам ноги Я – Господь і Учитель, – то й ви повинні обмивати ноги один одному. Приклад дав Я вам, щоб і ви так робили, як оце Я вам учинив. Істинно, істинно говорю вам: Слуга не більший за пана свого, а посланий не більший за того, хто послав його. Знавши те, щасливі будете, коли так чинитимете» (Йо. 13, 4 – 17). До такої міри може принизити себе людина, яка любить. Мабуть, кожний Апостол забрав би свої ноги з умивальниці, якби бачив, що це робиться поверхнево, для показухи, але в тій тишині вони побачили досі до кінця не пізнану ще ними любов Ісусового Серця і зрозуміли, що це чиниться з любові. Тож вони не мали права ані відкинути, ані знехтувати цією любов’ю, яку виявив до них Спаситель, умиваючи їм ноги. Така тиша тривала до того моменту, поки Спаситель не підійшов до святого Петра – до Апостола, котрий (як ми читали) збунтувався проти того, що чинить Ісус. Але це не перший протест Апостола Петра. Пригадаймо, коли Ісус у Кесарії Филиповій говорив, що має йти до Єрусалима, щоб бути розіп’ятим, Петро запротестував проти такого приниження і смерті Христа. І ось знову протест, коли Спаситель вмиває ноги. Апостол не може зрозуміти, для чого з боку Ісуса Христа потрібна така велика покора й приниження, така страшна, прилюдна й ганебна смерть на Хресному дереві. Він не зрозуміє цього доти, доки не побачить тріумфальної слави Христового Воскресіння і дарів Святого Духа, отриманих у день П’ятдесятниці. Ісус нічого не пояснював Апостолу Петрові, тільки велів йому впокоритися, бо серце його в тій хвилі не прийняло б цієї науки.
І нам трапляється переживати в нашому земному житті дуже багато таких різних випадків, ситуацій, подій, які в той момент для нас незрозумілі. Тоді ми радше воліємо, щоб було по-іншому – так, як ми цього бажаємо, а не так, як стається. Маленька дитина не розуміє, чому треба робити певні медичні процедури, й тому бунтується і плаче, а мамця це робить для її здоров’я і виключно з великою любові до неї. Деревина не розуміє, чому її обрізують, їй боляче, земля не розуміє, навіщо її «мордують» плугом. Так само й Апостол Петро тоді не розумів того, що робив Спаситель. Кожен з нас у цьому житті бунтує, виявляє своє незадоволення, противиться Божій волі, подібно як і святий Петро, тому що ми в певний час не розуміємо, що те, що з нами відбувається, призначене для нашого добра і спасіння. Просімо Святого Духа, щоб у хвилини спротиву і бунту Він допоміг нам перебороти спокуси сатани й прийняти Божу волю.
У цьому фрагменті Слова Божого ми маємо, як каже сам Ісус, живий приклад того, як Богочоловік на Тайній Вечері виконує функцію раба, виявляє свою покору, смиренність, лагідність, довготерпеливість і наказує своїм Апостолам, щоб вони робили так само один одному, як Він робить їм. Апостоли покликані до іншого служіння, ніж люди, які мають земну владу у своїх руках: «Більший між вами нехай буде як молодший, а наставник як слуга» (Лк. 22, 26). Христос запевняє своїх учнів: щасливі будете, коли будете будувати своє життя на таких духовних засадах.
Вже пророк Ісая говорив про страждання Христа-Спасителя:«Не було в ньому ні виду, ні краси, – ми бачили Його, – ні вигляду принадного не було в Ньому. Зневажений, останній між людьми, чоловік болів, що зазнав недуги; немов людина, що перед нею обличчя закривають, зневажений, і ми Його нізащо мали. Та Він наші недуги взяв на себе, Він ніс на собі наші болі. Ми ж, ми гадали, що Його покарано, щоб Бог Його побив, принизив. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і Його ранами ми вилікувані. Усі, як вівці, ми блукали; кожен ходив своєю дорогою; провини нас усіх Господь поклав на Нього. Його мордовано, та Він упокорявся і не розтуляв своїх уст; немов ягня, що на заріз ведуть Його, немов німа вівця перед обстригачами, не відкривав Він уст» (Іс. 53, 2–7).
У стражданнях Божого Сина ми бачимо глибоке впокорення, смиренність, любов до грішної людської душі, яка сама не знає, що чинить, а також прощення ворогам – це найбільші чесноти, якими увінчана страшна смерть Божого Сина. Скільки прикладів покори нам дав Спаситель, коли страждав у Гетсиманії! Ось Він лежить на камені перед Отцем Небесним, як найбільший злочинець, обтяжений усіма гріхами світу. В покорі взиває о поміч Отця, але воліє, щоб не Його воля сповнилася на Ньому, але воля Неба. Тому так тихо й покірно Ісус зрікається своєї волі і бажань і приймає волю Отця Небесного. Він, такий сильний і всемогучий, на дорозі якого не було жодних перешкод, бо всі слухали Його й підчинялися Його наказам, Він стидається, обмитий кривавим потом, іти до учнів і просити їх про духовну допомогу в молитві – яке глибоке впокорення Божого Сина! Він покірно приймає ту ганьбу і стид, що серед Його Апостолів є зрадник, який продав Учителя за тридцять срібняків.
Розважмо про бичування нашого Спасителя Ісуса Христа. Це не тільки фізичне страждання людського тіла, це також прилюдне позбавлення честі Ісуса Христа. Який сором, безчестя терпить Спаситель, коли перед усім народом з Нього в нахабний спосіб здерли одяг і прив’язали до стовпа ганьби! Як треба було впокоритися Тому, Який був найчистіший з усіх синів людських, щоб у такий спосіб повернути людині втрачену честь перед Отцем Небесним!
Христос – Цар над Царями, Володар усього Всесвіту, а тут грішна людина зневажає Його. В час коронування вінком з тернини Христа садовлять на ганебний трон, здичавілий народ б’є щосили, навколо сміх, регіт жорстокої юрби, вульгарні слова і прокльони, а наш Спаситель стає все тихішим і покірнішим. Христос при бичуванні і коронуванні вінком з тернини отримує всі атрибути моєї гордині, прагнення влади і панування над іншими, повсюдного і постійного шукання комфорту, вигідного, розкішного життя, навіть за рахунок страждань і терпінь моїх ближніх.
Подивімося на впокореного Ісуса, коли Його, Найвищого Суддю, ведуть до могутніх і славних володарів цього світу. Як терпеливо сприймає Він різні насмішки, глузування, крики знахабнілої юрби і з якою терпеливістю приймає вирок смерті! Шлях до страти, Хресна дорога – це шлях ганьби, зневаги, ще більшого впокорення не тільки для Ісуса Христа, але й для Його Матері – Многостраждальної Діви Марії, на яку дивляться злосливі людські очі, а уста промовляють: подивіться, ото та, яка виховала Сина злочинця!
Вершиною Христового впокорення, приниження є Його смерть на Хресті. Наруги, зневаги, знущання тривають три години. Серце Ісусове насичене ганьбою і зневагами, але Він їх приймає так терпеливо й покірно, що відкриваються очі навіть тим, які палали ненавистю до Нього ще кілька годин тому. Це перші плоди Христової покори, смиренності, тихості, лагідності, жертвенної любові.
Смерть Божого Сина була публічною і принизливою, Він помирав у ганьбі, покинутий своїми близькими. Проте і в час свого світлого, тріумфального Воскресіння з мертвих Він прославляє Свого Небесного Отця тихою покорою. З темного гробу Ісус виходить у славі, як переможець смерті, гріха і диявола, але виходить таємно, покірно, оминаючи людську славу, велич, сплеск емоцій – і за це впокорене, смиренне, тихе, повне посвяти життя для Отця Небесного і спасіння грішного людського роду Він отримує надзвичайну нагороду: «Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж – хресної. Тому і Бог Його вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця» (Флп. 2, 6–11). Так Отець Небесний винагороджує кожному, хто прославить Його смиренністю і покорою, тому кожен з нас може удостоїтися цієї великої слави в Царстві Небесному, якщо буде вправлятися в цих чеснотах.
Дорогі брати і сестри! Вступивши в час Святого Великого Посту, стараймося щиро й глибоко переосмислити наше життя. Стараймося пізнати і дати справедливу оцінку нашим вчинкам, діям, ставленню до Святої Церкви, своєї сім’ї, Батьківщини, народу, виконання своїх щоденних обов’язків. І певно, що кожен з нас побачить тоді своє правдиве обличчя, брак тих чеснот, які роблять людину правдивим християнином і дитиною Божою. На жаль, ми частіше воліємо бути подібними до цього світу, ніж до Бога, більше дбати про тіло, ніж про душу, більше думати про дочасне, ніж про вічне, мати задоволення в гріховних пожадливостях, ніж здобувати і вправлятися в чеснотах. Скільки б то вдалося кожному з нас обминути різних гріховних помилок у цьому житті:зберегти не одну сім’ю від розлучення, врятувати ненароджену дитину від аборту, прожити життя без прокльонів, ненависті, зради, корупції, не зневажати своїх батьків і рідних, а любити й шанувати, не поринути з головою в алкоголізм, наркотики, азартні ігри – якщо б ми усвідомили велике значення християнських чеснот, якби ми працювали над викоріненням гріха, а здобуттям чеснот: покори, лагідності, смиренності. Тому стараймося в цей благословенний час докладати максимум зусиль, щоб ближче стати біля Страждаючого Спасителя та Його Многостраждальної Матері Діви Марії, подякувати Їм за всі ті страждання, які Вони прийняли на Себе задля нашого спасіння. Хай ця спасенна, відкупительна жертва Божого Сина, принесена на Хресному дереві, стане для кожного мешканця землі великою радістю, бо через неї ми були примирені з Отцем Небесним. Небо все зробило для людини, щоб вона була спасенна й після своєї земної мандрівки осягнула щасливе життя в Царстві Небесному. Тепер залишився вибір за людиною: чи бажає вона бути з Христом у небі й чи буде використовувати всі ті середники, які посідає Церква Христова для осягнення Царства Небесного.
