85-річчю моєї матері Катерини
ПРИСВЯЧУЮ
Тихо… Аж чутно, як дзижчить муха, намагаючись пробитися до світла крізь скло. А в перервах чути шамотіння старечих вуст. Це матуся молиться за своїх діточок: «Господи, збережи і сохрани моїх діточок! Господи, дай їм здоров’я! Мати Божа, веди їх дорогою правди і святої віри! Закрий їх своїм чесним омофором від бід!»
Давно, дуже давно, ще будучи повною сил і здоров’я (тепер навіть важко повірити, що мама були колись красивою, здоровою жіночкою), вони випросили собі при з’яві Матері Божої у с. Грушеві ревності в молитві. Ні багатства не просили, ні якихось особливих дібр. Просили о молитву. І Мати Божа не лишила їх своєї опіки. Розказували, що там гроші валялися прямо на землі. Тодішні хазяї – новоспечені «москалі» били людей, не давали їм молитися, а от грошей не сміли збирати. Щось їх стримувало. Мабуть, і в їхні погані душі вливалося оте благодатне: «Є БОГ! І Є ПРЕЧИСТА ДІВА МАРІЯ!» І їх огортав жах кари Божої. Вона ж бо рано чи пізно настигає негідників, які більше дбають про земне, ніж про царство Боже! І зовсім не важливо, багатий ти чи бідний: якщо взяв чуже – мусиш віддати.
Так давно то було… Діти тільки спиналися на ноги. Ще треба було довго гарувати, багато сил та роботи докласти, аби звести їх на ноги. Але мама завжди знаходили час для молитви. Довго вони нарікали, що скорше не знали про цілющу силу молитви на вервиці. Бабуня й самі не знали. Та й що могла навчити вдовиця з п’ятьма дрібними дітьми та чотирма класами польської школи (хоча на той час то була дуже висока освіта), яка на 46-му році життя залишилася без годувальника. Час комуністичної ери безбожництва, час розгулу більшовицького бандитизму, час атеїстів. Вижити, просто вижити в тому жаху не можна було без молитви. Старші діти розбрелися по світу, шукаючи своєї долі. А найменша Ганнуся була приречена на «господиню». Байдуже було бабуні, що вона волала – хочу вчитися! І треба ж було всього лиш пошити якогось кабата на плечі чи зі старого перешити та якісь шкарбани на ноги. Так ні ж! Бабуні тре було господаря на подвір’я, бо самі вже не хотіли господарювати. На той час Ганнусі виповнилося 18. І випхали її заміж за такого ж безталанного й безпорадного Михайла. Красивий був хлоп, але, як кажуть у нас, на Галичині: «З лиця воду не пити!» Пройшовши шлях із Чехії до Японії в «теплушках», всю пустиню Гобі, де, щоб не замерзнути, заривався в сніг майже з головою під час страшних бур, та війну на Халхін-Голі, а потім аж 7 років відслуживши на Курилах, він приніс у рідне село тільки жагучу ненависть до комуністів. Не міг забути, як його кинули в штрафбат тільки за те, що виміняв украдений в офіцера пістолет на хліб у монголів, чим спас від голодної смерті роту таких самих знедолених солдат. Але й тут не обішлося без зрадника. Та й чого можна було чекати від зігнанців зі всього Союзу?
Спустошений духовно, він був гірше раба. Нічого не прагнув, нічого не міг дати ні дружині, ні дітям. Аби день до вечора – а там хоч трава не рости! На якій би роботі не працював, ніде довго не витримував. Там сам звільнявся, там розсварювався з начальством, там тихо втікав у Велику Україну з сестрами лихими, лишаючи на поталу чотирьох діточок та молоду дружину. На той час, коли Михайло «зірвався» в дорогу на два роки в черговий раз, якоби за пшеницею, Ганні виповнилося аж 27 років і весь тягар важкого сільського життя прийшовся на її молоді руки. А це – й випросити в колгоспі фірмана, щоб виорати поле та посадити якусь картоплину навесні, аби взимку було що їсти, і якогось сіна назбирати (а це знов таки йти на поклін до бригадира) для годівниці-корови на зиму, а ще робота в ланці… Хто на той час, живучи в селі, не знав, що таке ланка! Хочеш працювати десь інде, крім колгоспу – бери ланку. Це 20 соток цукрового буряка, а ще льон… І обробити все треба до самої здачі на прийомний пункт. Коли і як з усім цим дати раду? На той час Ганнуся вже встигла проявити свій розум, і її взяли на роботу бухгалтером-касиром у місцеве ССТ. Це було дуже важливо, адже тоді нікого не випускали з села, люди не мали на руках паспортів. Та й діточки не підводили. Всі як на підбір – розумненькі, талановиті, всі відмінники навчання. Хоч і там була своя боротьба. Вічна боротьба зла з добром.
Колись наша родина була заможною. А потім і коней, і реманент забрали на колгосп. А тут ще діда вбили ковпаківці. От і доводилося бабусі помикатися: то за кіньми, щоб зорати, то за возом, щоб привезли сушняку – палити на зиму.
Коли горіло село, нашу хату, яка стояла віддалік, не зачепило. Але на той час їй було майже сто років, тому була геть ніяка. Хоч усе це ніяк не турбувало ні баби, ні чоловіка. Баба на тлі «розгільдяйства» зятя все більше «набирала» сили і влаштовувала такі шабаші Ганнусі, що пів села збігалося дивитися. Але бабі було наплювати на все. На той час ще молода і здорова, вона ходила помагати з дітьми племінниці, сестрам, ксьондзам, тільки не Ганнусі, яка тягла «свого воза» сама. Вона розривалася між роботою, дітьми та ледачим чоловіком, латаючи проріхи в фінансах, намагаючись вибратися з сільського болота, якщо не сама, то хоч випхати дітей. І молилася… Кожну хвилину свого життя молилася за всіх своїх рідних. А от молитися за своїх заздрісників-ворогів вже не було наснаги, допоки Бог не благословив її молитви. Молилася вдома, шукала свою церкву, допоки Бог не привів її в Рясне, до Святої Традиції Української Греко-Католицької Церкви. Тут і зупинилася. Хоч як далеко було добиратися до Львова – завжди відбувала набоженства першої п’ятниці та суботи, практикувала вервицю за всіх дітей разом і кожного зокрема, різні адораційні молитви, зібрала величезну бібліотеку церковних книжок і… молилася. Молилася завжди так ревно, ніби відпрацьовувала Матері Божій за її дар молитви. Віддавалася молитві повністю. Тепер, маючи час, вона робила це ще ревніше. Боліли руки та ноги – серед ночі вона ставала на коліна та молилася. На душі тривога за дітей – вона ставала на коліна серед ночі і молилася, згадувала про якесь прохання, яке мала до Христа-Спасителя чи Матері Божої – аби не забути, ставала на коліна і молилася. Молилася за діточок-синочків на чужині. Вони її забули – вона за них молиться. За дочок, їхню щасливу долю. Молитва – її дорога до неба, молитва – спасіння від напастей тут, на землі, оберіг.
«Ти того виздоровіла, доню, бо я за тебе молилася, коли тебе оперували!» Така впевненість у силі своєї молитви у матері вражала. Вони ніколи не сумнівалися в цілющості своєї молитви. Ніколи не зупинялися, ніколи не втомлювалися молитися. Таємницю щастя знають напам’ять, молитви до Святого Архангела Гавриїла відчитують вже десятки років день у день і знають напам’ять. На кожен день у них свої молитви, які вони зобов’язалися відчитувати – за дітей, за священиків, за померлих,часто відчитують дев’ятницю до Божого Милосердя, провадять Хресну дорогу. У них немає часу на пусті розмови. А ще треба пам’ятати про дев’ятниці до кожного свята, які Свята Традиційна Церква закликає відчитувати… І так уже довгими роками. Ось уже й 85-й настав…
Дякую, матусю, дякую, рідненька за цілющу молитву, яка спасає тут, на землі, та будує мені дорогу до неба! Живіть довго, і нехай Бог благословляє Вашу молитву! Здоров’я Вам і радості від дітей і внуків!
