Через усе моє життя червоною ниткою проходить святкування Різдва – чи то ще за Союзу, коли кругом панувала московська кадебістська псевдоцерква, чи то вже за незалежної України. Найкращі спогади дитинства в повній бідноті чи вже в повній свободі в Незалежній Україні – Різдво. Чарівне, несамовите, але завжди багате на спогади Різдво. Та й снігу було завжди багато-багато. Ох, як ми дітвора завжди чекали на нього, оте святкове Різдво! А вже коли прийшло пізнання істинної суті народження і приходу Месії, це стало справжнім святом душі. Вже не відрізнити було, де починається радість приходу Христа-Спасителя, а де закінчуються традиції стародавньої церкви з її величною Священною Літургією, шопкою, ялинками, колядками. Все переплелося: і західні ялинки, і східні шопки та дідухи з колосся, що так чудово було оглядати, сидячи за святковим столом. А ще пам’ятаю, як обов’язково у наших галицьких селах все робилося за старовинним обрядом у день Святої вечері. Ми з мамою поралися коло страв на кухні, де було так тепло й смачно пахло пісними стравами. Батько з братами поралися у дворі та коло худоби. А щойно починало смеркатися, батько заносили до хати два снопи – сіна та соломи з привітом: «Христос ся раждає!» Ні, не «Христос народився!» чи ще там якось, а власне «Христос ся раждає!» На такому привітанні завжди наголошувала бабуня – господиня хати. Сіно вкладалося на столі й накривалося білим обрусом, а солому клали під стіл. Там було дуже затишно спати після смачної вечері. Це було так по хатах у селах. У місті ж міщанство панськувате вже починало приміряти на себе комуністичне «майбутнє». Так, тут також пробували вечеряти дванадцятьма стравами, але це не була та пісна традиційна святкова вечеря, як це заповідала Свята Церква. То вже було не те. Вже кожному за вечерею подавали власну тарілку, в той час, як у селах ще всі їли кожну страву з однієї великої миски, але кожен своєю ложкою. У місті вже готувалися вишукані страви з риб, не зовсім дотримувалися посту, до вечері подавалися вишукані коньяки та вина. Та й велика різниця була в самих родинах. У місті це була швидше данина традиції. Так всі роблять! У селах прихід Різдва відзначали як початок чогось нового, прихід змін. Навіть коли до них було дуже й дуже далеко, ті зміни витали в різдвяному морозному повітрі, і п’яні від надміру почуттів, ми нічого не боялися. В нашій родині бабуня не допускали відступу від посту, а оскільки вони були патріархом родини, то всі мусіли слухати її. Та й посту ми дотримувалися. Хоч той піст не був таким «чорним» та строгим, як великодній, але в сім’ях галицької землі його дотримувалися строго. І боронь Боже, справляти прихід Нового року! Старші це, зрозуміло, не схвалювали, і ми, молоді, змушені були робити, як було велено. Зате на Святвечір колядували далеко за північ. Хори по класах, по ровесниках, коляда на церкву – все це не вщухало цілу різдвяну ніч! І колядували, колядували! Старовинні колядки, колядки про важкий період боротьби УПА, про війну, про загиблих батьків, братів... І заборонені ж були, а ми колядували! Щоправда, в кожному селі була своя агентура, яка переважно складалася з комуняк, засланих зі східних теренів. Продавали і свої негідники – хто за більший шмат хліба, а хто, щоб вижити чи жити краще.
За незалежної України святкувати Різдво, не побувавши на Священній Літургії, вважалося святотатством. Це була не просто Служба Божа, це відбувалася Священна Містерія приходу Месії. І навіть найменша дитинка відчувала святість того, що відбувалося. А в Святій Традиції всьому надавалося велике значення, враховувалася найменша дрібниця, щоб віряни, на довгі роки залишені без них, отих дрібниць, відчули всю важливість моменту. В перші роки незалежної України, після створення Традиційної Духовної Семінарії Непорочного Серця Фатімської Божої Матері, я, як правило, відбувала Святу Різдвяну Літургію там. Пам’ятаю, як якось присоромив мене о.Євстахій. Уділяючи на Різдво Святе Причастя, звернув увагу на мене: я відхилилася від чаші. Спитав тихенько про причину. Коли ж я відповіла, що несповідана, лишив причащати людей, висповідав мене й лише тоді продовжив. Мені було геть соромно. Але о. Євстахій, священик з великої букви, старої формації, знаючи мої обставини (чоловік прикутий до ліжка), навіть не подумав пропустити мене. Не впевнена, що так зробив би ще якийсь отець. Тільки людина, справжній рукопокладений священик, міг відчути глибину людської душі й не пройти мимо.
Згадалася ще Різдвяна Служба Божа під проводом Генерального настоятеля СБССЙ о. Василя-Венедикта. Кожен вірянин, хто хоч раз побував у той час становлення Української Греко-Католицької Церкви на Службі Божій о. Василя, ніколи її не забуде. Та й я не забула...
Це відбувалося в семінарії. Року не пам’ятаю, але пам’ятаю, що був дуже важкий і бідний рік. Я тяжко собі давала раду з приготуванням Святої вечері. А ще тяжкохворий чоловік… Ніколи не забуду… Людей тоді на Святу Літургію зібралося багато: стояли один коло одного. Тихенько шепотіли, чекаючи виходу священика. Аж раптом світло приглушили, і з динаміків полилася тиха мелодія коляди «Тиха ніч». Це було фантастично, незвично й не до порівняння зі звичними початками Літургій. А ми не були навчені поводитися належно. За роки комуністичної влади звикли до грубих «дефіляцій» російських «священнослужителів», де все зводилося до «швидше» та грошей.
І люди почали оглядатися. А отець Василь, весь заглиблений у таємницю містерії народження Христа-Спасителя, просувався від входу до каплиці з-за наших спин. Поки ми доглупали, про що йдеться, о. Василь був уже біля престолу.
Вражаюче! Поява самого о. Василя привела в трепет усіх вірян. Сам отець Василь! Його авторитет, повага до його сану яко священика і людини були величезними. Тоді боротьба за Святу Традицію тільки розпочиналася. І кожен вихід о. Василя зустрічався урочисто. І колядували... Багато-багато колядували! Ніби наганяли час, коли цього робити не могли. Хоча, дивлячись на сучасність, на молодь, та навіть на старших, здається, що ординська приказка «Запретный плод всегда сладок» актуальна ще й сьогодні. На початку 90-х років, починаючи від Введенія, в автобусах, особливо міжміських, електричках, поїздах, колядки звучали денно і нощно. Тоді органи влади вже не заважали це робити, як за совєцької влади. А зараз?! Похмурі, сірі обличчя молодих людей, яких тільки й стає на те, аби годинами стирчати при гральних автоматах, казино, ресторанах… Але не більше!
Інколи думаю: як багато в моїй пам’яті збереглося різних колядок – старовинних, чудових... Кому передати, кого навчити? Шкода. Свої відцуралися, чужим не потрібно!
